Середа, 20 лютого

Один із найпопулярніших сучасних українських письменників, автор численних поетичних збірок і чотирьох романів, учасник рок-проекту, перекладач, громадський активіст Сергій Жадан розповів в інтерв’ю Opinion про зміни, які сталися і які потрібно вміти помічати, про небажання коментувати політичні події та свою благодійну діяльність.

Чим далі від Революції Гідності, тим більше можна почути нарікань щодо відсутності змін у країні.  Ви ж на своїх зустрічах стверджуєте, що зміни помітні й неминучі. Що саме Ви маєте на увазі?

На перший погляд може дійсно скластися враження, що змін немає. Особливо, коли ти дивишся на політичну систему, на відсутність суттєвих змін в економіці, у соціальних стандартах. Коли я кажу про зміни, я маю на увазі, насамперед, психологію, громадську психологію, психологію людини. У цьому плані якраз сталися серйозні трансформації. Ми змінюємося потрошки, хтось більше, хтось менше. Ставлення до себе, до країни, до співгромадян, до держави та її статусу у принципі як особистості. Багато понять для нас були неважливими, абстрактними, не вартими уваги, не мали реального звучання й значення: поняття державності, незалежності, свободи, солідарності. Це такі речі, які раптом стали актуальними взимку 2013-2014 років.

Тобто, мандруючи країною і збираючи зали в різних куточках нашої країни, Ви відчуваєте і фіксуєте ці зміни, бачите все це на власні очі?

Мені, звичайно, хочеться бачити ці зміни. Безперечно, мій погляд є надзвичайно суб’єктивним. І, очевидно, з нього не можна робити якусь логічну вибірку, і це дуже важливо розуміти. Я це підкреслюю скрізь, але в мене склалося таке враження навіть не стільки від спілкування з публікою, читачами. Ви розумієте, що сьогодні прийшли люди, з якими ми в принципі рідних поглядів, з якими ми більш-менш на одній хвилі.

Можливо, просто на одній інформаційній хвилі, а сприймається це як суголосність поглядів?

І в одній інформаційній бульці теж. Я маю на увазі спілкування загалом, і у повсякденні також. Коли їздимо країною, спілкуємося ж не лише з читачами, спілкуємося з людьми, які працюють у школах, садочках, в адміністраціях, у бібліотеках, у будинках культури. Люди – це пазли, які і складають собою картину нашого суспільства. Я розумію, що це теж доволі суб’єктивна точка зору, і, зрозуміло, що можна знайти людей, які обламають і заперечать будь-які гіпотези, будь-які припущення. Але це залежить від того, що саме ти хочеш побачити. Якщо хочеш побачити позитив, то побачиш. Якщо хочеш бачити винятково прояви негативу – тоді підстав більше, ніж достатньо.

Ви сьогодні оптимістично говорили про майбутнє України. На кого Ви найбільше покладаєте надії щодо реальних змін у країні?

Надії покладаю лише на українців! Серйозно, я не жартую.

На українців якого покоління, якого віку?

До 16 років.

На вашу думку, для суттєвого покращення треба ще почекати, допоки ті, кому зараз ще немає 16, стануть впливовими?

Так! (Сміється) Звісно, що я жартую. Але насправді совок дуже важко виганяти з мізків. Дуже-дуже важко, усе відбувається вельми повільно. Тим паче, що немає дієвих механізмів подолання совка. Його присутність і залишення в наших головах, у свідомості всіляко лобіюється: засобами масової інформації, якимись державними механізмами й інформаційною політикою.

Тобто новий вектор руху не заданий? Засоби масової інформації не пропонують оновлену нову картину світу?

Вони намагаються це робити, але далеко не всі, далеко не завжди. Подивіться наші центральні телеканали – якщо вони намагаються говорити про якісь проукраїнські речі, то говорять це з такою дуже дивною риторикою, що фактично ти бачиш, що помінявся тільки плюс на мінус, а справжнє наповнення залишилося тим самим.

Ви вважаєте, що письменник не повинен реагувати на якісь політичні події? Але ж люди чекають на дороговказ. Рівень довіри до людей мистецтва чи не найвищий.

Послухайте, я маю на увазі, що письменник не зобов’язаний реагувати. Він, звісно, може відреагувати, якщо має до цього інтерес, якщо його це цікавить, якщо він цим переймається. Але сказати, що письменник мусить щось робити, очевидно, це не дуже коректне формулювання. Я говорив, що письменників краще не запитувати про політику, я просто виходжу з певних міркувань здорового глузду. Мене постійно питають про політику. Я не політолог і насправді в політиці не розумію так багато.

Але ж є запит від суспільства.

Я розумію про запит. Величезна спокуса піддатися оцьому запиту суспільства, зайняти роль такого пророка, трибуна і вождя. Насправді нічого хорошого в цьому не буде. Мені здається, що краще все-таки залишатися на тій позиції, на якій ти впевнено стоїш. І говорити про ті речі, в яких розбираєшся, в яких ти є компетентним. Тому що одна з найбільших проблем нашого суспільства – це тотальна некомпетентність. Від політиків до сантехніків. І те, що в нас, поетів, питають про політику – це теж ознака некомпетентності. Я згоден з тим, про що ви говорили, що народу страшенно бракує моральних авторитетів, страшенно бракує чітких вказівників. І є довіра до письменників, але саме через такі речі довіра ця і дискредитується. Сьогодні ти письменника запитуєш, завтра він говорить якусь дурницю, післязавтра ти його проклинаєш, і він тобою знищений, спущений з цього п’єдестала. Так нещодавно сталося з кількома знаними авторами. Я не хочу називати прізвищ, я цих людей дуже поважаю. Це саме та ситуація, коли наших письменників постійно ставлять перед вибором говорити дурниці. Мені це страшенно не подобається, але я постійно чую від журналістів запитання про політику, про ціни на нафту, газ. Про ціни на газ мають говорити люди, які на тому розуміються. Експерти. Я із задоволенням говоритиму про стан бібліотек, про стан книгорозповсюдження в країні. Але доводиться говорити про нафту й газ.

Вас нечасто запитують про благодійність. Ви не хочете також про це говорити, вважаючи, що творити добро треба тихо? Не хочете, щоб Вас звинуватили у піарі? Чи все ж таки своїм прикладом треба надихати й інших?

Моя благодійність зовсім не прихована. Коли запитують, я говорю про це, причому свідомо, спеціально й зовсім не з метою піару, не з метою самореклами, а щоб усім нагадати: наше суспільство має купу проблем, а в нас є багато можливостей, щоб їх вирішити. Не так важко допомогти якійсь школі, окремій родині, людині, разом вирішити те чи інше питання. Про це треба не тільки говорити, а й постійно про це нагадувати. Дехто дійсно вважає, що я на цьому піарюсь. Але я переконаний, що про це справді потрібно говорити. У мене є багато знайомих, відомих людей, які займаються благодійністю, деякі з них про це не говорять, але це їхній вибір, я про це говорю. Повторюся, я це роблю не для самореклами, а для того, щоб привертати якомога більше уваги до проблем, які є. Наприклад, позавчора передали кілька сотень книжок для дітей Луганської та Донецької областей. Ми зібрали прес-конференцію, сказали, подякували всім видавцям, тому що теж дуже важливо, щоб люди, які дають ці книги, бачили, що ці книги не вкрали, вони не зникли, що вони потраплять туди, куди треба, що людям подякували.

А владу до цих процесів пробували залучати? Адже є шанс, що Вас швидше почують.

Так, залучаю постійно. Іноді допомагає, іноді не допомагає, але знову ж таки – це принципова позиція: сьогодні всіляко підштовхувати владу, всіляко її спонукати виконувати ті обов’язки, які вона виконувати зобов’язана. Дехто теж мене не розуміє, дехто говорить, що зі злочинною владою працювати не можна, зі злочинними політиками працювати не можна. Я до цього ставлюся так, що політики приходять і йдуть, а держава й інституція існують, або ми ігноруємо цю державу, або ми від неї відгороджуємося, як це ми робили 25 років, або все-таки ми примушуємо її працювати на нас, на громадян, які фактично і є її основою.

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Саша Населенко

Залишити коментар