Середа, 24 жовтня

Старезні аварійні будівлі в історичному центрі міста, невиразні багатоповерхівки спальних районів, де прямо у дворах успішно розповсюджують наркотики, відсутність соціальної інфраструктури в спальних районах, територіальне розмежування між бідними й багатими – усе це ознаки існування міського ґетто. Зазвичай в Україні це слово асоціюється з неблагополучними районами Нью-Йорка, Лос-Анджелеса. Але насправді для того, щоб на власні очі побачити депресивне середовище проживання маргіналів, немає необхідності перетинати океан – досить проявити трохи спостережливості, вважає одеський фотограф Марина Банделюк.

Марина веде в Instagram фотопроект ghetto_of_odessa. Роботу над ним складно назвати хобі – швидше це потреба задокументувати симптоми міської хвороби під назвою «ґетто». Марина Банделюк розповіла про специфіку ґетто, замасковані руїни, а також про містян, занурених у бездіяльне споглядання.

– Усі говорять про якусь красиву Одесу, а я не хочу, тому що красива Одеса – це 20 будинків, які є обов’язковими в програмі екскурсії. А все, що між цими 20-ма будинками, поступово занепадає і, врешті, руйнується, падає прямо на голову.

– Аудиторія сторінки ghetto_of_odessa – це люди, які цікавляться industrial, покинутими будівлями або ж ті, хто живуть у подібних чи навіть у значно гірших умовах. Здебільшого, це мешканці неблагополучних районів Америки. Вони пишуть мені: «Дивимося на знімки й розуміємо – ґетто в усьому світі однакове». Хоча з першого погляду так і скажеш про наше місто.

– Як правило, ґетто існує в усіх великих містах Європи. Різниця лише в тому, що в нас не називають речі своїми іменами – наскільки знаю, не існує такого терміна, як українське або одеське ґетто. Говорячи це, я не маю на увазі, що всі ми тут живемо в халупах чи в нетрях, в таких, як я бачила в Бразилії чи Африці. Ні, в Одесі є цілком нормальні будови, але водночас існує велика кількість покинутих, зруйнованих будівель, зокрема і в центрі міста. Якщо зробиш кілька кроків від Дерибасівської, пройдешся Красним провулком, то побачиш руїни, які намагаються красиво замаскувати під паркувальний майданчик. Утім, завдання нелегке – ввечері там ніколи не освітлюється територія.

– Міське ґетто – це суспільство в суспільстві. Міста розростаються, відбувається соціальний поділ. Багаті виїжджають до передмістя, а менш заможні, бідні живуть у районах багатоповерхових будівель, де практично відсутня соціальна інфраструктура. Бідність, безробіття, відносна економічна замкнутість економіки району породжують злочинність. Нині намітилася тенденція переміщення одеситів до передмістя. Припустімо, Совіньйон, Крижанівка, Фонтанка стають елітними, а центр, Черьомушки, селище Котовського й Таїрова – криміногенними.

– Якщо ти заїдеш вночі на Таїрова, у двори, то побачиш тих же самих «американських пацанчиків» у класичних Adidas, тільки куплених не на блошиних ринках у США, а навпаки, на ринку «Південному». Ті ж самі проблеми, ті ж самі наркотики, та ж сама безперспективність, кримінал і відсутність можливості звідти вирватися. Тому що немає позитивних прикладів.

– «Усі ми – продукти навколишнього середовища», – думала я дорогою з Одеси до Миколаєва. Дивилася з вікна автомобіля на занедбані, напівзруйновані будинки, абсолютну бідність, на дітей у порваних спортивних костюмах, що прямують на розбитий майданчик, і думала, що з них виростуть ті ж «пацанчики». Це своєрідне замкнуте коло. Єдиний спосіб вирватися з нього – зайнятися спортом, що деякі і роблять: беруть участь у боях без правил ММА.

– Замкнуте коло ґетто мало хто помічає, занедбані об’єкти надокучили. Але в мене немає бажання розширювати межі своєї аудиторії, актуалізувати проблему за допомогою фотовиставки. Було б добре, якби проект змусив когось про щось задуматися. Але нині ідея актуалізації – утопічна. Хоча я можу уявити, скільки гнівних коментарів після фотовиставки надійде на мою адресу від захоплених любителів Одеси, які бачать винятково плюсики й живуть у міфічній Одесі Бені Кріка.

– Перегляд далеко не завжди породжує дію. Якось біля міськради лежав бетонний блок, що перекривав в’їзд на Чайковського. На ньому, з боку міськради, була «розміщена» реклама наркотиків. Ти думаєш, її затерли? Ні. Ось я, в принципі, як журналіст актуалізувала проблему, сфотографувала, написала новину, але її ніхто не поширив, на неї ніхто не відреагував, рекламу ніхто не затер. Якщо пройтися по Чайковського, можна помітити багато подібних написів. Наші стіни переважно говорять про наркотики.– Голосніше за все кричать (не тільки і не стільки про наркотики, скільки про руїну) стіни Деволанівського узвозу, будинку Руссова, очеретяного трамвая, Привозу і стіни будівель мікрорайону Пересип.

– Мені не подобається ідея реконструкції Деволанівського узвозу, принаймні так, як пропонується. Якщо перетворять в а-ля бізнес-центр «Морський», побудують скляні будівлі, то, напевно, буде краще, ніж зараз, але водночас втратиться особлива атмосфера цього простору. Було б чудово віддати його так званій вуличній культурі, як, наприклад, зробили в Сан-Франциско, де існує квартал для художників. Нехай залишаються ці розмальовані стіни, головне – оживити простір. Наприклад, проводити різні заходи, вечірки. Варто згрупуватися, і, може, вийде крутий урбаністичний квартал.

– Мені здається, що все від Лузанівки до Пересипського потрібно знести. Це, відверто, закрита зона, сама б туди ні ногою, якби не редакційне завдання. Хвилі підмивають паркани зруйнованих баз відпочинку, заводів. Там не зустрінеш людей, тільки зголоднілих собак і покинуті залишки будівель. Цілком реально все це знести до біса й побудувати щось нове, тільки не Аркадію, яка сповзе в море.

– Я не ставлю перед собою завдання зібрати мільйон підписників й агітувати їх провести пікет. Від того, що я якось приверну увагу, нічого ж не зміниться. Коріння «ґетто» набагато глибше. Ми не можемо говорити про Одесу окремо від України, ми не можемо говорити про проблеми покинутих будівель без розуміння економічної ситуації, від корупційних складників у країні. Це повинно вирішуватися не на локальному рівні.

– Ми можемо знести Молдаванку, Пересип, моторошний індастріал, але це ж нічого не дасть, «ґетто» виросте в іншому місці. Поки люди знаходяться на межі виживання, у них не буде ні часу, ні бажання що-небудь міняти й покращувати.

Бесіду провела Діана Манучарян

Фото: Марина Банделюк

*текст раніше був опублікований у виданні «Колокол», право на використання та переклад матеріалів отримано

 

2 комментария

  1. Володимир on

    Цікаво було б подивитись на фотокартки до обробки. «Гето», котре залишається «гето» в природніх кольорах — більш цікаво.

Залишити коментар