Середа, 24 жовтня

«Великий Нью-Йорк», центр американського модерну й урбаністики, сусідить з «маленькою Одесою» районом Брайтон-Біч, який нагадує наші «густонаселені комуналки». Як нью-йоркський район, архітектура якого не піддалася «впливу радянських емігрантів», все ж поступився місцем у міському просторі «радянському стилю життя»? Чому «торгівельне життя Брайтона» нагадує одеський 7-й кілометр, а Атлантичний океан місцеві мешканці називають не інакше як морем? Які урбаністичні проекти генерує «великий Нью-Йорк»? І які архітектурні та міські рішення об’єднують Нью-Йорк, Брайтон-Біч і Одесу? Про все це Діана Манучарян поспілкувалася з одеським фотографом і журналісткою, яка вже три роки проживає в Брукліні, авторкою фотопроекту «На Дерибасівській чудова погода, або на Брайтон-Біч знову йдуть дощі» Юлією Городецькою.

Які, на ваш погляд, можна провести паралелі між Брайтон-Біч і Одесою?

Якщо чесно, тепер Брайтон називається «маленькою Одесою», скоріше, за інерцією. Так, колись тут було багато радянських євреїв одеського походження. Але, як і кожен район Нью-Йорка, Брайтон-Біч змінюється. І тепер тут дуже багато вихідців із Середньої Азії, наприклад. З Росії та України багато людей… З іншого боку, завжди приємно почути це заповітне словосполучення – «маленька Одеса» – у кіно, наприклад, особливо в американському.

Якщо ми все ж проводимо аналогію з Одесою, то чи не виникає бажання поставити Брайтон-Біч не стільки в один ряд із Дерибасівською, скільки з Привозом?

Я б не порівнювала ні з Дерибасівською, ні з Привозом, а з будь-якою густонаселеною комуналкою. Коли я була маленькою, ми жили з мамою в такій ось багатолюдній квартирі на розі вулиць Леніна і Бебеля (тепер Рішельєвська і Єврейська). Наша кімната була найближчою до кухні, інші сусіди жили далі по коридору. Щоночі, коли «радіоточка» мовчала, якась скотина викручувала ручку гучності до межі. І кожен день рівно о 6 ранку нас будив гімн СРСР. Чули, звісно, тільки ми. Так ось. Я вже більше трьох років живу в Нью-Йорку. Далеко від Брайтон-Біч. Приїжджаю, коли сумую за морем і за домом. Не щоразу, але досить часто це закінчується якоюсь незначною подією на зразок хамства в магазині, яке неможливе у «великому Нью-Йорку». Ностальгію знімає надовго. На жаль, не назавжди (посміхається).

А що ще в Брайтон-Біч існує такого, що було б немислимо у «великому Нью-Йорку»?

Ну насправді не так багато. Наприклад, тут в обігу більше готівки, тому що більше людей, ніж загалом по місту, працюють, отримуючи паперові гроші, а не циферки на рахунок у банку. Тут можна тихенько працювати «по-чорному» – без дозволу на роботу і без сплати податків. Менше, ніж раніше, але тим не менше.

Ще в брайтонських магазинах, не тільки «російських», не можна заплатити за допомогою кредитної картки, якщо ти береш товар, що коштує менше 10 доларів. Можна тільки в аптеках типу Walgreens.

У брайтонських магазинах одягу в рази більше хутряних виробів, ніж в інших магазинах міста. Просто тому, що великі бренди вже перейшли на шкірозамінники й штучне хутро, але тільки брайтонські господині виходять у магазин за картоплею в шубі до землі.

Років 10 тому я зняла тут світлину «У продаж надійшли змінні блоки для туші “Ланком”». Це, звичайно, було привітом із радянського минулого місцевих мешканців. Коли саме “Ланком” був єдиною пристойною тушшю для вій, яку вдавалося роздобути модницям. У моєї мами була така у хороші часи. У погані – брусок сухої туші «Ленінград» у паперовій коробочці.

У мене склалося враження, що жителі Брайтон-Біч намагаються адаптувати міський простір не стільки під російськомовне населення (вивіски, оголошення російською мовою), скільки під специфічний радянський стиль. Наприклад, навіть такому бренду, як аптека Walgreens, завдяки специфічній вивісці надали якогось радянського колориту. Вам так не здається?

Walgreens, до речі, тільки написи англійською і зробила. Ну й фармацевти там російськомовні. Касири – американці, і товар теж автентичний. Щодо вивісок і оголошень, то так. Це вражає тільки на самому початку, потім розумієш, що це через те, що Брайтон – велике гніздо російськомовних мешканців Брукліна. Але в цьому полягає геніальна специфіка Нью-Йорка – у Чайна-тауні все дублюється китайською, а в маленькій Італії – італійською. До слова, вивіски російською є і в інших районах – скрізь, де розселилися колишні радянські люди.

Чи є можливість, не володіючи англійською, жити і працювати в Нью-Йорку?

Так. Безліч прикладів. «Наші» платять менше, ніж американці за таку ж роботу. Місто Нью-Йорк робить максимум із можливого, щоб усім іншомовним було комфортно жити. У метро оголошення на мовах усіх великих ком’юніті кожного району. У лікарнях, школах, судах є перекладачі. У швидкій допомозі й на всіх гарячих лініях є фахівці, які говорять різними мовами світу. В етнічних (продуктових і не тільки) магазинах, зазвичай, працюють люди зі знанням тієї мови, «на території» громади якої знаходиться торгова точка.

Одні журналісти, які відвідали Брайтон-Біч, відзначають, що це «квартал для людей похилого віку», інші що він поступово перетворюється на досить престижну локацію для життя. Яке враження склалося особисто у вас?

Обидві тези слушні, як не дивно. Квартири на Брайтоні приблизно на 20 % дорожчі, ніж квартири в моєму італійсько-китайському Бруклінському районі Бенсонхерст. Тому що океан знаходиться в пішій доступності. І так, тут є дорогі елітні будинки з шикарними квартирами.

Не знаю статистики, але місцеві мешканці стверджують, що молоде покоління, яке народилося від брайтонских радянських іммігрантів, їде у великий світ.

Чи зустрічається молодь на вулицях? Так. Багато. Якій хвилі еміграції з СРСР або колишнього СРСР належать? Не знаю.

«Наших» стареньких багато. Гігантська кількість приїхала вже в пенсійному віці. Усіх їх добре американська держава годує і доглядає.

Наскільки, на ваш погляд, реальна перспектива, що Брайтон-Біч перетвориться на престижний пляжний курорт?

Жодної, поки влада міста не вирішить її такою зробити. Це якщо ми говоримо про наше пострадянське розуміння престижності.

Набережна і води Атлантики від Брайтона до Коні-Айленда вважаються найбруднішими серед усіх пляжів Нью-Йорка. Влітку тут відпочивають не тільки колишні радянські люди. У чому причина особливої ​​бруду – сказати складно.

З іншого боку, всі міські пляжі Нью-Йорка ретельно охороняються і прибираються. І вони безкоштовні. Для всіх. Якщо порівнювати з Одесою і знищенням її пляжної зони… Мені здається, що доступність важливіша за ілюзорну престижність.

Життя в Брайтон-Біч кипить під гілкою наземної залізниці Нью-Йоркського метро. До чого потрібно бути готовим недосвідченому туристові, коли той опиниться у вирі цього «ділового життя»?

До того, що в магазині можуть нахамити, але, якщо пощастить і касири будуть люб’язні, ви зможете купити їжу «як вдома». До того, що пиріжок, придбаний у вуличного продавця, може виявитися несвіжим, і певний час організм буде самоочищатися.

Ще тут можна купити халатик, як на одеському 7-му кілометрі й емальований чайник в горошок. Ну і знаменитий грузинський чай із віника – привіт із далекого радянського дитинства.

До того, що, якщо ви стрижетеся тут у «наших» майстрів, укладання можуть зробити в стилі «привіт, 80-ті», заліпивши волосся лаком у солодку вату. Але, якщо вам дуже пощастить, як колись пощастило мені, то ви зустрінете художника по волоссю – у мене немає іншого слова для чудесного перукаря, який колись кардинально поміняв мій стиль.

До того, що, прийшовши «на море» (місцеві, зазвичай, рідко називають його океаном), ви забудете про всі проблеми, і вам буде безмірно добре. І що чайки тут товсті й нахабні.

«Америка переважно країна одноповерхова і двоповерхова», писали Ільф і Петров. Наскільки натомість «одноповерховий» Брайтон-Біч?

Анітрохи. До Брайтон-Біч Авеню дотичні однойменні й пронумеровані вулиці (стрітс) – на них розташовуються одноповерхові й двоповерхові приватні будинки. Але на легендарній вулиці дво- і більше поверхові «білдінг» – багатоквартирні будинки.

Який, на ваш погляд, архітектурний образ Брайтон-Біч? І чи є щось спільне з архітектурою Одеси періоду СРСР?

В архітектурі нічого спільного немає і бути не може. Брайтон будувався набагато раніше переїзду радянських євреїв. Тут у різні часи жили євреї, які приїхали в Америку з інших країн світу. Радянські хвилі вдихнули в район свою нову специфіку життя саме за рахунок того, що кілька хвиль еміграції були досить масовими. Але на перебудові нерухомості це, на щастя, не позначилося. Взагалі, Нью-Йорк дивно схожий на Одесу за духом і зовсім не схожий за архітектурою.

Років 10 тому ми з молодшим братом Женею придумали спільний фотопроект «Нью-Йорк в Одесі й Одеса в Нью-Йорку». Ми хотіли знайти хоча б схожі деталі, якщо вже загалом все так сильно відрізняється. Ну і зробити це не на рівні море-чайки, а так, серйозно. На превеликий жаль, життя Жені Городецького закінчилося надто рано – проект залишився проектом. Але я завжди про нього згадую, коли помічаю щось, що могло б …

Юліє, уявіть, що ви все ж реалізували задуманий проект. Які схожі деталі ви б відобразили?

Усі приклади були у фрагментах – частина тієї будівлі, частина іншої. Орнаменти на будівлях. Каріатиди там різні з атлантами теж. Тут вони в кращому стані, і Одеса сильно програє. А жаль.

Давайте трохи поговоримо про центр Нью-Йорка. Він славиться зручним міським простором (на думку відразу спадають парклети). Які реалізовані міські проекти, на ваш погляд, заслуговують на увагу?

Я дуже люблю Хайлайн парк. Це штучна зелена зона, облаштована на місці колишньої залізничної станції. Розташовується на рівні 2-3 поверху сусідніх будинків. Дуже дивно бачити парк, під яким їздять машини. Дивно й прекрасно.

Він неймовірно затишний. У деяких місцях дизайнери зберегли рейки – мабуть, для більшої наочності. У Хайлайн парку завжди можна послухати гарну музику (вуличні музиканти Нью-Йорка відомі своєю «фірмовістю») і подивитись якісь вуличні експозиції.

В основному, цікаві проекти запускають у Манхеттені, якщо вдало реалізуються, то потім переносять до Брукліна. Наприклад, на Манхеттені кілька років тому почала працювати програма CityBike – у різних точках розосереджені стоянки міських велосипедів. Звичайно, просто так взяти велосипед не вийде – оплачуючи через картку поїздку, ви вносите заставу 100 доларів за сам байк, повертаєте велик, і гроші «розморожуються». Суперзручна історія з введенням міських посвідчень особи. У Нью-Йорку, як і в інших містах США, живе багато нелегальних іммігрантів, в яких зовсім немає документів. Влада придумала зробити ID, для отримання яких досить мінімуму документів. Плюс – з’являється можливість безкоштовного відвідування більшості музеїв, бібліотек, зоопарків. Навіть сітібайки, про які я вже сказала, власникам New York ID обходяться дешевше.

У Манхеттені почали установку панелей, що роздають публічний вай-фай. Паралельно з цим в міських парках почали встановлювати лавки на батарейках – звучить смішно, але це правда. У лавочки вмонтовано сонячні батареї – цією енергією можна підзарядити телефон або інший девайс, прямо сидячи в парку.

А як люди сприймають такі проекти, як щось із розряду звичного?

Радіють. Переживають, щоб якусь особисту інформацію не могли вкрасти через публічний вай-фай, але загалом задоволені.

Тим часом у сучасних містах реалізовують «неприємні дизайнерські рішення». Вони переважно переслідують певну мету: перешкодити безхатькам ночувати на вулицях, налякати наркоторгівців, змусити менше засиджуватися на лавочках. Скажіть, будь ласка, чи помічали ви такі «неприємні дизайнерські рішення» в Нью-Йорку?

Чесно кажучи, такого немає. Згадала, що взимку мало не мер ганявся за міськими безхатьками й умовляв їх йти до притулку, бо на вулиці холодно. Важливо розуміти, що американські безпритульні відрізняються від тих, які живуть у колишньому Союзі, кардинально. У більшості випадків усвідомленістю вибору.

Нью-Йорк до божевільного еклектичний. Тут будинки в стилі вікторіанської Англії можуть стояти поруч зі скляними хмарочосами, по інший бік яких будуть розташовані одноповерхові хатинки (на курячих ніжках). І все з якоїсь невідомої мені причини виглядає органічно. Може, тому що загальний рівень художньої думки тут досить високий.

Нині одеські урбаністи почали порушувати питання про необхідність звільнення вулиць від припаркованих машин, про трансформацію територій паркувальних майданчиків у зону відпочинку. Скажіть, будь ласка, наскільки ця проблема актуальна в Нью-Йорку?

У Нью-Йорку суворі правила паркування, і порушників серйозно штрафують. Звичайно, є місця для безкоштовного паркування. Їх мало, особливо у Манхеттені. Але припаркуватися на такому ось безкоштовному місці на термін у півроку не вийде. Вулиці міста миють кілька разів на тиждень – розклад кожної вулиці значиться на перехрестях. Якщо не прибрали машину до прибирання – шукайте «жертву» на штраф-майданчику. Зовсім не можна паркуватися поблизу гідрантів – із цим дуже суворо. Якщо не оплатили достатню суму в паркомати – теж штраф.

Нью-Йорк неймовірно швидко перетворюється на пішохідні вулиці з великим потоком руху. У Хелловін спостерігали, як за годину галаслива манхеттенська Шоста авеню стала пустельною і підготувалася до параду. Таких ось парадів по Нью-Йорку проходить досить багато. Поліція працює геніально.

Система штрафування дисциплінує мешканців Нью-Йорка. Як ви думаєте, прижилася б вона в Одесі, загалом враховуючи одеський менталітет?

Я впевнена, що ще приживеться. Потрібно почекати ще пару поколінь. Молодь уже проти багатьох «договорняків», які здавалися нормою їхнім батькам. Ну і громадянське суспільство, незважаючи на розчарування політиками, у хорошому активному стані. Це ще не велика частина населення, але ж зрозуміло й логічно. Коли з одного боку буде контроль і прозорість, а з іншого – боязкість будь-яких держслужбовців втратити своє робоче місце, все буде.

Одеський менталітет – пісня, звичайно, але вчаться ж жити за нормальними законами одесити, котрі переїхали. Так що так, все можливо.

Повернімося до одеського менталітету Брайтон-Біч. Яке, на ваш погляд, визначення найчастіше підходить для цього району «буття визначає свідомість» або «свідомість визначає буття»? І чому?

У мене немає відповіді на це запитання. Останні спостереження журналістів показали, що більшість жителів Брайтона на президентських виборах підтримали Трампа. Передусім через його нетерпимість до іммігрантів. Тому що колишні радянські люди часто – трохи расисти. Усі живуть нормальним, ситим життям. Усі приїхали сюди зі своїх менш благополучних країн… Когнітивний дисонанс. Що в них що визначає?

Яка свідомість, на ваш погляд, може сформувати Нью-Йорк?

Великий привіт дідусеві Марксу, але я не впевнена в істинності цього твердження.

Щільно набитий тролейбус – не місце для різких рухів. Нью-Йорк вчить делікатності. Тому що поруч – представники всіх народів світу. Нью-Йорк вчить людей бути толерантними.

Також Нью-Йорк – це гніздо культурного життя, але мешканці міста вільні вибрати непричетність до нього. Але і причетність теж. Утім, як і всюди.

А чому, на ваш погляд, вчить Одеса?

Одеса насправді вчить того ж. Саме тому, потрапивши в строкатий вінегрет Нью-Йорка, багатьом одеситам вдалося не загубитися і не засумувати, а закрутитися в радісному вихорі.

Окей, припустімо, у моєму дитинстві вже нічого цього майже не було, а про минуле нагадували лише назви вулиць, які повернули, за що велике «дякую» радянській уніфікації. Але був певний флер книжкових спогадів. І почуття, що є в тобі щось особливе саме завдяки цьому чудесному дару народження тут.

Розмовляла Діана Манучарян

Фото: Юлія Городецька

*текст раніше був опублікований у виданні «Колокол», право на використання та переклад матеріалів отримано

Залишити коментар