Вівторок, 29 вересня

16 листопада з великим шумом і чималою кількістю хвалебних слів на адресу ініціаторів у першому читанні було прийнято закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів». У ньому багато говориться про покарання неплатників аліментів, однак автори, здається, зовсім забули про дітей, на утримання яких, власне, ці аліменти і призначаються.

Мій чоловік – ліванець. Громадянство України отримав уже після нашого одруження. Лікар за фахом, втомившись більше 10 років воювати з українською системою охорони здоров’я, понад рік тому він поїхав на свою батьківщину, так би мовити, у пошуках кращої долі. Деякий час допомагати сім’ї не міг, аж ось нарешті його матеріальний стан трохи покращився, і він вирішив спробувати надіслати на спеціально відкритий мною валютний рахунок трохи грошей – 50 доларів на пробу.

Гроші «зависли» на три дні. Ми вже почали хвилюватися, аж ось телефонний дзвінок з банку: «На ваш рахунок поступили 50 доларів, але перерахувати їх вам ми не можемо, бо Ліван – у списку країн, в яких існує загроза тероризму. Можемо лише повернути гроші відправнику». Так щире бажання мого чоловіка допомогти сім’ї офіційним шляхом закінчилося нічим. Подруга навіть пожартувала: «Ти там дивись обережніше. Бо ще СБУ до тебе прийде – в осередок ліванського тероризму, якому на купівлю в Україні зброї не вистачило 50 баксів».

Це було і смішно, і не дуже, адже в нас із чоловіком дві доньки. Для старшої на той час незабаром мав пролунати останній шкільний дзвоник, а молодша готувалася восени піти в перший клас. Усі ці радісні події тягли за собою чималі витрати, тож допомога від батька була дуже на часі. Невдача з банківським переказом змусила мене зацікавитись українським законодавством щодо захисту прав дитини на належне утримання, а простіше кажучи – на аліменти.

2017 рік виявився багатим на законопроекти, які мали б регулювати сплату батьками аліментних зобов’язань на утримання дитини. Так, у травні за поданням президента було прийнято великий і системний закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів». А на початку листопада цього року міністр юстиції Павло Петренко у своєму відеоблозі анонсував ще один законопроект – № 7277 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів». Оскільки, за словами міністра, «півмільйона українських дітей сьогодні є жертвами фактично ухилення від сплати аліментів з боку їхніх батьків-чоловіків», законопроект має посилити відповідальність батьків за несплату аліментів, обмеживши права боржників… на виїзд за кордон, на керування автомобілем, на полювання і носіння зброї…

Про такі мало пов’язані з аліментними відносинами заборони йдеться майже у двох третинах статей законопроекту. Проте, за оцінками експертів, жертвами ухиляння батьків від сплати аліментів є значно більше, ніж півмільйона українських дітей. Усе це разом викликає стійке відчуття, що закон має на меті не стільки захист прав дітей, скільки заборону виїзду за кордон людей, які мають певні нереалізовані борги перед державою – господарські чи податкові суперечки.

Прокоментувати законопроект, який 16 листопада був прийнятий за основу в першому читанні (тепер вносити до нього зміни мають право тільки народні депутати), я попросила Людмилу Волинець, експерта з питань захисту прав дітей і помічницю народного депутата Юрія Павленка.

«Є велика кількість речей, які здаються мені недостатньо опрацьованими в дискусійних групах, на засіданнях із точки зору прогнозування наслідків прийняття цього рішення, – вважає експерт. – Перше, з чим потрібно було б розібратися, – це скільки в Україні зареєстровано дітей без реальних батьків, які мають зобов’язання з утримання дитини. Маю на увазі ситуації, коли дитину реєструють за ст. 135 Сімейного кодексу (СК), тобто як батько зазначена не реальна, а віртуальна людина. За моїми оцінками, таких дітей – кожен четвертий із народжених в Україні за останні 10 років. Міністр юстиції Павло Петренко в дискусії на круглому столі два тижні тому при внесенні законопроекту таку статистику заперечив, сказавши, що вона явно завищена. Пообіцяв, що через реєстр актів громадянського стану з’ясує, скільки дітей в Україні зареєстровані по частині першій ст. 135 СК. Поки що такі цифри до широкого загалу не доведені.

Спираючись на інформацію, яку я отримала під час поїздок містами та селами України в місця, де відбувається реєстрація фактів народження дитини, я стверджую, що велика кількість чоловіків, які насправді є батьками дітей, народжених поза шлюбом, намагаються ухилятися від батьківства та не виконують вимоги СК. Не обов’язково таке ухиляння відбувається з ініціативи чоловіка. Оскільки законодавство вибудувано таким чином, що рівність прав батьків дуже часто трактується, зокрема, і як система обмежень дій одного з батьків без дозволу іншого, сьогодні деякі матері, не перебуваючи в зареєстрованому шлюбі, не бажають реєструвати біологічного батька і в такий спосіб забезпечують собі та дитині “право на вільне пересування” (судовий реєстр просто заполонили позови про “надання дозволу на виїзд за кордон”), а також право самостійно вирішувати питання освіти й надання медичної допомоги своїй дитині. На жаль, я не можу назвати точну цифру, але вважаю, що у близько 10 % випадках відсутність батька обумовлена саме цим.

Більшість людей сьогодні вважає: якщо шлюб не зареєстрований, то батьківство не настає. Насправді українське законодавство фіксує батьківство незалежно від шлюбності. Отже, перед тим, як приймати закон, що передбачає більш жорстку відповідальність батьків за несплату аліментів, треба було б все ж таки подивитися на реальну ситуацію – що відбувається з батьківством у контексті різкого зменшення шлюбності у країні, і чи не приведуть такі кроки завтра до того, що кількість дітей без батька збільшиться. Це перша і дуже важлива річ. Тому, затамувавши подих, чекаємо інформації від міністра юстиції щодо невизнання або не реєстрації факту батьківства.

Друге, що мене насторожує в законопроекті, – це те, що до нього внесені деякі норми, які, на мій погляд, за репресивним складником значно ширші, аніж передбачено назвою і завданням закону. Наприклад, законопроектом пропонується заборонити виїжджати за кордон людині, яка має будь-які невиконані зобов’язання за рішенням суду. Тобто йдеться не тільки про аліменти, а й про багато інших зобов’язань, які можуть виникнути у фізичної особи щодо обов’язкових платежів. І це може призвести до обмеження прав і свобод громадян, не пов’язаних з аліментними відносинами.

Роздуми викликають також зміни, що вносяться до ст. 157 СК (про зобов’язання батьків щодо виховання дітей): той, хто за рішенням суду проживає разом із дитиною (зазвичай, це мати, хоча є чимало й інших ситуацій), має право вирішувати питання виїзду за кордон, лікування й освіти дитини незалежно від думки того з батьків, хто проживає окремо. Логіка таких змін зрозуміла, але вона абсолютно суперечить ст. 141 СК (до якої зміни не вносяться), яка зазначає, що незалежно від спільного чи окремого проживання з дитиною обидва батьки мають рівні права щодо дитини. Така суперечність призведе до того, що чоловіки (переважно) звертатимуться до суду, апелюючи до норм ст. 141, а жінки – до ст. 157. Як наслідок конфлікт між батьками буде поглиблюватись, і від цього страждатимуть усі, оскільки ефективно вирішити питання захисту прав дитини стане ще складніше.

На мій погляд, зміни потрібно було б вносити таким чином: у ст. 141 зазначити, що обидва батьки (і той, хто проживає разом із дитиною, і той, хто проживає окремо) мають рівні права. Але за наявності певних обставин, зазначених у ст. 157 СК, права батьків, які проживають окремо, можуть бути обмежені. А в ст. 157 уточнити: якщо в того з батьків, який проживає окремо від дитини, є заборгованість за аліментами більше ніж за 6 місяців, то в такому випадку той із батьків, хто проживає разом із дитиною, має право самостійно приймати рішення щодо питань охорони здоров’я, освіти та виїзду за кордон. Тоді буде зрозуміло. Це концептуальна річ, яку потрібно було б обговорити на всіх можливих майданчиках до прийняття закону в другому читанні.

Щодо введення у законопроект поняття “соціальна робота”, то цей термін уже зайнятий державним видом діяльності. Це робота, яку виконують центри соціальних служб для дітей і молоді та багато інших. Отже, відбувається дублювання. Ми пропонуємо замінити в законі поняття “соціальні роботи” на “суспільно-корисні”. До того ж в ефективності такої пропозиції взагалі є сумніви. Звичайно, подібні заходи вимагають великої кількості контролерів і реалізаторів тощо. Як би не вийшло так, що такі суспільно-корисні роботи обходитимуться державі занадто дорого і виявляться реально нездійсненними. Наприклад, написано, що це роботи, які виконуються за завданням місцевих органів влади, і є оплачуваними. Однак бюджетних документів, які б визначали, як і ким це оплачується, поки що немає. Тому стаття видається скоріше бажанням, ніж реальністю.

Якщо батьки ухиляються від виконання аліментних зобов’язань, то дитина отримує державні виплати в розмірі 1/3 прожиткового мінімуму, а за аліментоплатником формується борг, який рано чи пізно він має погасити. Така норма існує давно, але насправді є малоефективною. Як йдеться в пояснювальній записці до законопроекту, 17 % аліментоплатників сьогодні не сплачують аліменти. Держава виплачує гроші, але норма не досягає ефекту, на який була розрахована.

Сім’ям, які виховують дітей, позбавлених батьківського піклування, отримувати довідки про сплату / несплату аліментів біологічними батьками також простіше не стане. Цей законопроект таких дітей “не бачить”. Про міжнародні договори щодо стягнення аліментів із громадян інших держав у законопроекті також не йдеться.

На наш погляд, законопроект і дискусія навколо нього більше сконцентровані на заборонах і примусі до сплати аліментів. А от про права дитини розмова не ведеться».

До речі, згадуваний законопроект виявився просто-таки олімпійським рекордсменом. За швидкістю прийняття його можна сміливо вносити до Книги рекордів України – від дня внесення до Верховної Ради (10 листопада) до прийняття в першому читанні (16 листопада) минуло менше тижня. Мабуть, на норми, закладені в цей законопроект, покладаються великі надії. Про це свідчить і той факт, що його ініціаторами виступили одразу аж 39 (!) народних депутатів з усіх фракцій. Таке трапляється нечасто.

Текст: Ганна Дрозд

Залишити коментар