Середа, 24 жовтня

Четвертий рік в Україні триває неоголошена гібридна війна. Внаслідок подій на Сході стресового навантаження більшою чи меншою мірою зазнає все населення країни. Найбільше страждають люди, що стикаються з війною безпосередньо. І якщо про військових і ветеранів, що отримали травматичний досвід у результаті перебування в зоні бойових дій, держава хоч якось піклується, створюючи програми психологічної реабілітації і залучаючи до цього процесу медичні заклади й установи соцзахисту, то про членів родин військових і ветеранів у жодній програмі не йдеться.

Психологи та психіатри, які працюють у державних реабілітаційних установах, практично не враховують ролі родини в адаптації людей, що брали участь у бойових діях. Можливо, в кулуарах Міністерства охорони здоров’я або Мінсоцполітики це і проговорюється, але жодної офіційної статистики щодо кількості розлучень серед ветеранських сімей, жодної доповіді щодо психологічних проблем дружин ветеранів, щодо особливостей їхнього існування між миром та війною і щодо організації для них психологічної допомоги немає. Психологічна робота з дружинами проводиться винятково на голому ентузіазмі окремих працівників соціальних служб, на волонтерських засадах і за ініціативи громадських об’єднань. Саме ці люди намагаються піднімати питання щодо державних програм психологічної допомоги дружинам військових і ветеранів. Натомість пересічний соціум дивується: а нащо дружинам психологічна допомога, вони ж не воювали?

На війні була її душа…

Що ж відбувається з жінкою, яка чекає на чоловіка з війни? Насправді її психіка зазнає шалених стресових навантажень:

  • Стрес, пов’язаний із страхом за життя і здоров’я її чоловіка. Щомиті, 24 години на добу дружина живе від телефонного дзвінка до повідомлення, від звістки до звістки. І якщо чоловік може після бою лягти відпочити, жінка весь час в очікуванні та тривозі, душею вона повсякчас на війні.
  • Стрес, пов’язаний із страхом за себе, своїх дітей і сімейний добробут. Коли чоловік на війні, жінка відчуває невизначеність і незахищеність.
  • Стрес, пов’язаний із потребою виконувати в родині функційні обов’язки чоловіка. Ніби дрібниці, але організація полагодження кранів, що течуть, зміна колеса на машині, а в сільській місцевості це може бути навіть утримування цілого домашнього господарства з городом і худобою – усе це зовсім непросто. Крім того, всі питання виховання й догляду за дітьми теж лягають на жінку. Особливо гостро це відчувається, коли дітлахи зовсім маленькі або навпаки – майже дорослі, підліткового віку.
  • Стрес, пов’язаний із нерозумінням соціуму. Тут слід згадати славнозвісні фрази, які повсякчас чує будь-яка дружина атовця: «Ну і за кого ж він там воює?», «Йому що, тут роботи не було?», «Невже ніяк не можна було вирішити питання?», ну і, звичайно ж, «Нащо ти його туди відпустила?» Жінка втомлюється повсякчас пояснювати що до чого. Вона просто замикається в собі і починає уникати соціуму. З часом у неї кардинально змінюється оточення, і в полі довільного спілкування залишаються люди, які так чи інакше пов’язані з війною. Але травматичний соціум, який вона не може змінити (родичі, що мають інші переконання, колеги по роботі, люди в транспорті), залишається і так само спричиняє біль.
  • Стрес, пов’язаний із хронічною невизначеністю (жінка нічого не може планувати, адже її плани залежать від того, коли її чоловік приїде у відпустку, отже, від того, яка ситуація буде на фронті. Крім того, їй завжди доводиться бути готовою до поганого й найгіршого (поранення або навіть загибелі чоловіка). Тобто вона, звичайно, має надію на найкраще, і вірить у це. Але над її головою, як гільйотина, 24 години на добу нависає найгірше.
  • Емоційне виснаження, пов’язане із сексуальним незадоволенням. Тут, напевно, пояснення зайві.

У жінок, що чекають на чоловіка з війни, кожен із цих стресів проявляється по-різному, тією чи іншою мірою. Вони переплітаються, додаються, помножуються один на одний і утворюють масивний травматичний вплив, наслідки якого залишаються на все життя. І лише кваліфікований психолог або навіть психіатр можуть допомогти жінці віднайти в собі ресурс і навчитися жити з цим травматичним досвідом далі.

У період чекання для жінок дуже важливе спілкування з людьми, які її розуміють, з такими самими жінками військових. У деяких містах громадськими об’єднаннями створені ресурсні групи підтримки, де психологічна допомога надається психологами-волонтерами. Але такими групами охоплена дуже незначна кількість жінок. Більшість перебувають зі своїми стресами наодинці, заховавшись від агресивного соціуму в міцні мушлі. Отже, питання створення психологічних ресурсних груп для дружин атовців залишається відкритим.

Він повернувся… інший

Коли чоловік повертається з війни, зазвичай дружина думає, що все найстрашніше позаду. Але насправді фізичне повернення людини з території бойових дій ще не означає, що війна для неї закінчилася. І психологічно, і навіть фізіологічно (адже згідно з дослідженнями американського військового психолога Дейва Гроссмана, у воїнів в організмі змінюються навіть фізіологічні процеси) людина при сприятливих умовах може повертатися з війни кілька років.

Посттравматичні психологічні прояви у ветерана зазвичай стають перешкодою для миру та злагоди в його родині. Найчастіше дружинам доводиться стикатися з такими наслідками війни:

  • Спонтанна некерована агресія. Якщо ви думаєте, що агресія – це негативна емоція, ви помиляєтеся. Саме агресія в умовах бою допомагає бійцю виконати завдання й вижити. На відміну від страху, який зазвичай змушує тікати й ховатися, агресія спонукає зосередитися та діяти. Отже, в умовах бойових дій під час загрози життю контролювати свій страх – справа честі для більшості бійців. У більшості випадків ця емоція витісняється і заміщується агресією. Водночас, коли людина опиняється на мирній території, саме спонтанна агресія стає перешкодою для спілкування в соціумі. Вона лякає рідних і близьких, іноді навіть стає загрозою. Якщо ж соціальні рамки не дають можливості людині вихлюпнути негативні емоції, які зазвичай виникають у повсякденному житті, агресія руйнує її зсередини. Сприяє цьому руйнівному процесу хронічний брак людської чуйності й розуміння. А наслідками придушення внутрішньої агресії можуть бути втеча від реальності, алкоголізм і навіть суїцид.
  • Специфічна реакція на подразники. Тут слід згадати сумнозвісну реакцію людей, котрі побували в зоні бойових дій, на петарди та феєрверки. У мирних жителів гучні вибухи асоціюються зі святом і радістю, у ветеранів навпаки – із смертю і загрозою життю. Тож реакція атовця може бути миттєвою (упав, закрив голову руками) або шокуючою (сів і навзрид заплакав). Крім того, треба пам’ятати, що до людини, яка щойно повернулася з війни, не слід несподівано підходити ззаду. Реакція може бути миттєвою, на ураження. Про це обов’язково треба попереджати членів родини і дітей.
  • Проблеми зі сном. Безсоння, жахливі сновидіння про війну або неможливість заснути без зброї – все це посттравматичні прояви, з якими доводиться стикатися більшості ветеранів. Аби їх подолати, потрібна допомога досвідченого фахівця, терпіння рідних і час. Та навіть за всіх цих умов деякі розлади сну залишаються на все життя.
  • Кардинальна зміна цінностей. Для людини, яка дивилася в очі смерті, може бути абсолютно байдуже, якого кольору шпалери в коридорі і що вже цілий місяць не працює пилосос. Натомість у такої людини особливе ставлення до життя і загострене почуття справедливості. Жінки зазвичай дивуються, наскільки внутрішньо змінюються їхні кохані. Фактично парам треба знайомитися заново і притиратися, як у перші роки шлюбу.

Отже, коли чоловік повертається з війни жінка має бути обізнаною щодо змін, які з ним відбулися внаслідок перебування в зоні бойових дій. І якщо в містах завдяки просвітницькій діяльності громадських організацій і психологів-волонтерів дружини так-сяк розуміють, що відбулося з їхніми чоловіками, у сільській місцевості процвітає неосвіченість щодо цього. Як наслідок – непорозуміння, конфлікти, розлучення.

На етапі повернення чоловіка з війни для дружин ветеранів необхідно організовувати не тільки групи ресурсної підтримки та психологічні тренінги, а й просвітницькі психологічні семінари. Нерідко виникає потреба і в індивідуальній роботі з психологом.

Дружини атовців — різні

Дружин атовців не слід ідеалізувати й героїзувати. Насправді вони різні. Одні самовіддано присвячують своє життя своїм чоловікам, кардинально змінюючи своє власне, інші чесно чекають, а потім, коли коханий нарешті повертається, не витримують і йдуть. Є такі, що, чекаючи та збираючи передачі своєму чоловіку, поступово починають волонтерити для цілого батальйону. Є й ті, котрі не витримують сидіти на місті, віддають дітей батькам і теж ідуть служити до збройних сил. А є й такі, що отримують його заробітну платню, оформлюють пільги, гордо трублять усім навколо про свій почесний статус дружини ветерана і водночас, поки чоловік на фронті, втішають жіночі потреби з іншими. Для здоров’я… Таке життя. Та й ветерани, до слова, різні бувають. Недарма соціологи говорять, що армія – це соціальний зріз суспільства: є справжні самовіддані патріоти, є ті, що просто чесно виконують свій обов’язок перед державою, ті, що вирішили йти воювати, бо в рідному селі просто немає роботи, і ті, що пішли на фронт за наживою. А є й такі, що через певні професійні обов’язки вирішують питання свого перебування протягом кількох днів в якомусь прифронтовому містечку – і вони теж вважаються ветеранами. Саме такі «ветерани» зазвичай найшвидше отримують статус УБД і при нагоді обов’язково повідомляють «я теж там був». Дружини таких знають про всі новини в законодавстві щодо пільгового забезпечення учасників бойових дій, а їхні діти щороку відпочивають у дитячих оздоровчих закладах, як діти атовців. Психологічна допомога таким панянкам навряд чи потрібна…

Соціум потроху приймає меседж військових психологів про те, що люди, які пройшли війну, і навіть ті, яких війна торкнулася опосередковано, – особливі. Їхній травматичний досвід зробив їх міцними, як криця, і чутливими, як оголений нерв. У мирному середовищі вони повсякчас балансують між можливістю піднятися вгору та покотитися в прірву. Тому, аби жити далі, їм конче необхідна якісна фахова психологічна допомога. Так, посадовці регулярно звітують про надання психологічної допомоги учасникам АТО та членам їхніх родин. Так, численні громадські організації пропонують безкоштовну психологічну підтримку, проводять зустрічі та круглі столи. Так, окремі військові психологи нарешті взялися за членів родин військових і разом з іншими небайдужими фахівцями створили групи самодопомоги для дружин і матерів ветеранів. Але цих потужностей катастрофічно не вистачає. Та, не зважаючи ні на що, дружини ветеранів виживають і навіть намагаються бути щасливими. Вони адаптуються навіть до життя між миром та війною, самовіддано присвячують своє життя своїм чоловікам, починають несамовито волонтерити або навіть йдуть у ЗСУ, аби захищати країну пліч-о-пліч із коханим. Війна – вона така, вона як лакмусовий папірець, показує, хто ким є насправді. Війна – як наковальня для людей та їхніх стосунків: одних розчавлює, інших – загартовує і робить міцнішими. А дружини військових, вони хоч і не були на війні, але вони воювали та воюють кожного дня у своєму серці.

Текст: Юлія Вовкодав

Залишити коментар