П'ятниця, 18 вересня

Проект «Музейний елемент» продовжує свою подорож музеями України. Цього разу ми побували у Києві, в історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського. Історія як книга пам’яті вимагає ретельної роботи розуму. Історичному музею для здійснення своїх завдань потрібно докладати значно більше зусиль, ніж будь-якому художньому. Opinion поговорив із закоханими в музей працівниками Дашею Сухоставець і Алісою Семеновою про сім’ю Грушевських, про друзів музею, про Hrushevsky Garden Party, про ГПУ-НКВД-КГБ і про Індіану Джонса.

Даша: Ми починаємо екскурсію зазвичай із розповіді власне про будинок. Що цей будинок купила родина Грушевських у 1908 році, у складі сім’ї – Михайло Грушевський із дружиною, його сестра, його брат і матір. Михайло Грушевський одразу вклався в будівництво прибуткового будинку, і його почали будувати. Тепер на місці цього прибуткового будинку стоїть нова будівля, де розташовані квартири працівників посольства Канади, а той будинок Грушевських згорів під час революції.

Даша Сухоставець

Це було дороге придбання для Грушевського? Хочеться почути, звідки були такі кошти, бо всім здається завжди, що якщо людина – вчитель, науковець чи історик, то вона обов’язково злидар. Це не так, і люди повинні це розуміти.

Даша: І ще розуміти, що коло інтересів у людей цих професій може бути дуже широким. Михайло Грушевський дуже любив мистецтво, у нього було багато друзів-художників, мистецтвознавців.

Щодо коштів на придбання будинку – відповідь на це питання можна дати, знаючи історію родини. Отже, Михайло Грушевський народився в духовній родині: його дід був священиком у селі Лісник Київського повіту, батько Сергій Федорович навчався у Київській духовній академії, зараз Києво-Могилянська академія, він не прийняв сан, а став освітянином, вчителем російської мови та словесності, певний час працював у Києві й області, а потім поїхав до Холму, куди його запросили. Це нині польський Хелм, а тоді це була частина Російської імперії після третього поділу Польщі. Він одружився на молодій дівчині Глафірі Захарівні Опоковій, маємо фотографію з Варшави 1866 року, жартома її називаємо першою фотографією Михайла Грушевського, бо, згідно з підписом, родина була саме в очікуванні на свого первістка Михайла.

Народився Михайло Грушевський у Холмі, там є пам’ятна табличка, але міста на запам’ятав – згодом родина переїхала. Тепер, власне, про кошти. Сергій Федорович обіймав досить високу посаду, коли переїхали вже з Холму на Кавказ, там саме проводилася колонізація кавказьких земель імперією, потрібні були вчителі російської мови. Там він згодом став директором народних училищ, організатором народної освіти. Звідти й хороша зарплатня.

У них був не один будинок, зокрема і на Кавказі. Він видав «Первую учебную книгу церковнославянского языка», її перевидавали понад 30 разів, і кошти з тієї книги надходили і родині вже після смерті батька. Також Сергій Федорович був дійсним статським радником, маємо послужний список, документ, і у своєму заповіті він написав, що коли його статки сягнуть 200 тис. рублів, розділити їх навпіл, половину віддати його родині як спадок, а на другу половину побудувати школу або на Кавказі, або в Україні. І оскільки родина переїхала до України, школу створили в Києві – це будинок Міського училища імені С. Ф. Грушевського. Зараз також у Києві є школа імені С. Ф. Грушевського на Куренівці, там проживало українське бідне населення. Це була школа, повністю утримувана родиною Грушевського. Вони поклали частину коштів у банк, і частину коштів використали на будівництво й опікувалися нею, доки це було можливо.

Які питання ставлять діти, коли приходять до музею? І який здебільшого вік у відвувачів музею?

Даша: Наймолодша шкільна група, що була в нас, – 4-й клас, приходить і 11-й – старша школа. Ми трішки по-іншому розповідаємо екскурсії для кожної групи дітей, залежно від їхніх інтересів. Наприклад, 4-му класу розповідаємо про шкільні роки і переважно проводимо екскурсії нагорі, там, де меморіальна квартира, там, де їм цікавіше. Ми намагаємося спілкуватися завжди з відвідувачами, тому, говорячи про школу, ставимо питання самі. Михайло Грушевський навчався у гімназії у Тифлісі, ми питаємо: «А як зараз називається Тифліс?» – і часто мені хтось відповідає, що це зараз Тбілісі.

А хто проводить екскурсії?

Даша: Ексурсії проводять усі. І наукові співробітники, і директорка. У нас дуже маленький музей, невеликий колектив, і ми всі займаємося всім. Тобто в нас розписано в плані на наступний рік у кожного щось із фондової та наукової роботи – готуємо наукові статті та досліджуємо історію родини Грушевських. Також займаємося проектною діяльністю, беремо участь в «Арсеналі ідей».

Як ви з цим справляєтеся? Для участі у проектах потрібні ресурси. Наприклад, «Арсенал ідей» це насамперед якісь нові цікаві речі, для цього потрібні кошти.

Даша: Найчастіше ми намагаємося викрутитися своїми силами, дуже багато вкладаємо своїх коштів. У нас є певна ідея – ми розписуємо її, а потім починаємо думати: що ми можемо внести туди, як це здешевити. Далі шукаємо варіанти. Наприклад, дещо можемо попросити, якщо це поліграфія, друковані матеріали, ми звертаємося до музею історії Києва, філією якого ми власне і є, вони нам друкують.

У музею немає покровителів?

Даша: Немає, на жаль. У нас було декілька випадків, коли нам захотіли допомогти. Наприклад, Ольга Дяченко запропонувала нам кошти, ми сказали, що не можемо взяти кошти, ми не маємо права. І вона запитала: «А чим допомогти?», і ми сказали: «Нам потрібне рекламне відео». Прийшов оператор, зробив таке невеличке рекламне відео музею. А так ми дійсно вкладаємо свої кошти. У нас є державне фінансування на ремонтні роботи, на певні моменти, але не на проекти. У нас є дуже популярний проект «Кавові історії» – каву та печиво для нього купує наша директорка.

Ми позиціонуємо музей як дім, і всі наші проекти налаштовані на те, що це дім, гостинний дім. У нас є «Кавові історії» на невелику групу: за філіжанкою кави розповідаємо про побут Грушевського, про його культуру спілкування, про його культуру кавування, про дружбу, про кохання.

Які ще такі неформатні проекти музей Грушевського тримає в рукаві? 

Даша: У нас ще є «Романтичні побачення Михайла Грушевського». В університетському ботсаду, розташованому поряд із нашим музеєм, ми розповідаємо про студентські роки Михайла Грушевського. Усі наші проекти засновані на документах, тобто все це повністю, можна сказати, з вуст Грушевських, з їхнього листування, з їхнього оточення. Багато наших проектів нам підказав, як каже наша директорка, сам Грушевський, навіть назви, і ми використовуємо це.

Коли з’явилися ці проекти у вигляді прогулянок?

Даша: «Кавовим історіям» вже два роки, «Романтичним побаченням» – більше року. «Романтичні побачення» – це літній проект, він на теплу погоду налаштований, але в салоні на третьому поверсі у нас є така невеличка виставкова зала, називаємо її салон, облаштована вона під маленьку кав’ярню, і там із вином та цукерками ми також розповідаємо про молоді роки Грушевського.

Я моніторила ваш музей в інтернеті, щоб подивитися на нього, та це виявилося не так просто. Що відбувається? Хто займається цими вкрай важливими речами?

Даша: Нас троє займається цим. Я, Аліса Семенова та Юля Черняк. Ми готуємо до запуску наш новий сайт, який створили BIONIC University та наш друг музею Максим Полторацький. У нас є фірмовий стиль, що його розробила харківська дизайн-студія «Графпром».

Художнім музеям простіше звернутися до волонтерів. Мистецтво – це більш широка тематика. Ми ж вузькоспеціалізований музей. Але волонтерів до роботи ми активно залучали на нашому літньому фестивалі Hrushevsky Garden Party. Музей Грушевського молодий, йому тільки 10 років, у нього дуже сильна наукова база, дуже мало в Україні музеїв з такою сильною науковою базою і дослідженнями настільки фундаментальними, як у музея Грушевського. Але, на жаль, моменти з рекламою, зі зв’язками з громадськістю тільки останні років п’ять більш активними стали. Наша директорка постійно ходить на радіо, ми постійно пишемо статті.

Оля Носко, PR та комунікації музею Ханенків, мені сказала, коли я звернулася до неї із питанням, про який музей розповісти наступного разу: «Ідіть туди, кому найскладніше привернути до себе увагу». Це вона про музей Грушевського.

Даша: Можливо, через таку фундаментальну науковість ми відштовхуємо відвідувачів, які шукають якогось фану. У нас він є, але специфічний, ми намагаємося, щоб усі наші проекти відштовхувалися від історії родини, щоб це не був Хелловін у музеї Грушевського, бо Хелловін ну ніяк не можна приписати до музею Грушевського. І робити це попсово і без певного підґрунтя ми не хочемо, бо це є нашою основною місією.

Але у нас є Hrushevsky Garden Party – назву ми також взяли з листа Грушевського, він так називав зустрічі у Кониського. Ми використали нашу шикарну прибудинкову територію. Це літній захід. Hrushevsky Garden Party вперше пройшов на день народження дочки Грушевського – Катерини Грушевської. Потім ми переформатували свято на більш фестивальний, модний манер. Минулого року ми запрошували рок-гурти, зокрема, The Doox у нас грали на веранді, запрошували вуличну їжу. Тематикою було, власне, розказати про Катерину Грушевську, і навіть гурт The Doox, що ми запросили, грав етно-фолк-рок, а Катерина Грушевська – етнограф.

Цього року тематикою Hrushevsky Garden Party були українські народні думи – одне із досліджень Катерини Грушевської. Це був великий і добре організований захід. Ми пропонували зануритися в тему її досліджень, прямуючи за звуками традиційних духових інструментів, піснями бандуристів і етно-електронними варіаціями української музики.

Ще є День музеїв. І цього року була інсталяція, заснована на справі-формулярі Михайла Грушевського, за якою його засудили вже у радянські часи. Це складна тема. Особливо важко її презентувати на День музеїв, коли всі чекають свята. Але сама заявлена тема цього року була складною: «Музеї та суперечлива історія: розповідаючи про замовчуване». 18 травня у нас відкрився проект-інсталяція «Під наглядом».

Однією зі сторінок історії СРСР був постійний нагляд органів ГПУ-НКВД-КГБ за тисячами його громадян, який відбувався на тлі боротьби за «нову радянську людину». Але чи можливо осягнути, наскільки це охоплювало всі сфери життя? Сексоти були в кожній установі. Ними могли виявитися друзі, учні, сусіди. Вони слухали й записували кожне слово, ховаючи своє справжнє обличчя. Справа-формуляр на Михайла Грушевського складається з понад 3000 аркушів, містить тисячі агентурних записок, перлюстрованої особистої кореспонденції та доносів. До проекту ми відзняли рекламні відео.

Hrushevsky Garden Party

Коли відкриваються окремі виставки, як про це дізнається відвідувач?

Даша: Під кожен захід я пишу новий прес-план. Відштовхуючись від обраної для заходу цільової аудиторії, формую список ключових та додаткових ЗМІ для співпраці, анонсування та пост-релізів. Facebook, Instagram і наш новий канал у Telegram – ті канали зв’язку, про які навіть і говорити не треба, вони є обов’язковими. У мене є загальний список преси, список видань і радіо, до яких ми направляємо інформацію, список сайтів, куди можна самостійно поставити захід, тобто у нас дуже активна робота з інтернетом. Власне я працювала і працюю в інтернет-виданні, тому знаю специфіку написання і надсилання прес-релізів. Також ми робимо, плакати, друкуємо інформаційні листівки та розносимо власноруч по кав’ярнях. Ми, ото знаєте, як свідки Ієгови: «Доброго дня! Чи готові ви впустити Грушевського в серце своє?» Це ми так жартуємо.

Ви вели колись статистику, звідки відвідувачі дізналися про експозицію?

Даша: Так, тепер ведемо статистику. Facebook – найчастіша відповідь. Але за останні півроку є статистика і по ЗМІ. Найвдаліша наша співпраця поки з «Історичною правдою». Є записи на наші події і через Instagram. Працює і наш старий сайт, що на платформі Всеукраїнської асоціації музеїв. Але, думаю, до кінця 2017 року ми повністю переберемося на наш новий сайт.

Скільки коштує квиток до музею?

Даша: 10 грн – пільговий, 25 грн – повний дорослий, екскурсія 60-120 грн на групу чи одну особу – неважливо, залежно від тематики, пропозицій і пільг.

Що робите з дітьми?

Даша: Діти – це наша нова аудиторія. Нашу тематику поки що не сприймають як щось, про що цікаво буде говорити із дітьми. Навіть на дитячі проекти та екскурсії у наших групах забагато дорослих. Гарним поштовхом у пошуку дитячих проектів для нас став «Арсенал ідей». У нас уже давно була екскурсія «Скарби дому Грушевських». Розповідь для дітей про дитинство кінця ХІХ-початку ХХ ст., спираючись на фото та речі Михайла Грушевського та його доньки Катерини.

Автентичні речі?

Даша: Оригінали. Взагалі концепт музею передбачає, щоб усі речі належали Грушевським. У Михайла Грушевського в щоденнику була така фраза, коли його книжку «Історія України-Русі» дозволили друкувати в підросійській Україні, він написав: «Учередив торт». Коли ставалася якась дуже гарна подія, хтось, може, пляшку взяв би, а він написав, що учередив торт. Дуже любив солодке. А торт у Грушевських – це в нас святкування дитячого дня народження.

Хтось приходив і тут святкував з дітьми?

Даша: Замовляють і день народження, для молодшого віку. Є опрацьована програма святкування з тортом. Там розповідають взагалі про дитинство, про традиції святкування на прикладі дітей маленьких Грушевських: Сергія Шамрая та Ольги Шамрай – сестри Ганни, і Катерини – доньки Михайла Грушевського. На екскурсіях ми багато розповідаємо про родину. Маємо оригінальні фотографії. Розповідаємо про університетське життя, про наукову роботу, про львівський період Михайла Грушевського, про його одруження на чарівній молодій дівчині. Потім про Наукове товариство імені Тараса Шевченка – такий прообраз Академії наук, яку очолював Михайло Грушевський певний час, про його київський період між Львовом та Києвом, коли після першої російської революції ще буржуазної, спали Валуєвський циркуляр, Емський указ, з’явилася можливість завозити українські книжки легально до Києва, і його працю у Києві на той період.

Взагалі, Михайло Грушевський для Києва був досить авторитетною людиною, і на фоні його роботи в Києві, у Львові, на фоні того, що про нього знали, його згодом обрали головою Центральної Ради. Родина придбала цей будинок, і Михайло Грушевський почав будівництво прибуткового, тобто він працював ще у Львові, а прибутковий будував у Києві, там у нього була квартира, там була квартира його матері. А в період Першої світової війни у нього закінчився контракт у Львові в 1914 році, і він поїхав з родиною на Криворівню, там у нього була дача. Це в Карпатах. І повернувся він до Києва 28 листопада 1914-го. Його заарештували. Виходить, що Львів, де він працював, – це була Австро-Угорська імперія, тогочасний Київ – Російська імперія. Михайло Грушевський досить довго, близько 20 років, працював у Львові, і коли повернувся, його звинуватили в тому, що він австрійський шпигун. І в період свого заслання жив у Симбірську, Казані, Москві. До нього поїхала його родина, дружина з донькою, потім у Москві якраз почалася революція 1917 року.

А що відбувалося з майном?

Даша: Будинок залишився. Тут же його сестра та брат жили, там – матір. Але ж у засланні, звісно, що він не міг користуватися своїм майном. Говорячи про статки Грушевського, професорська заробітна платня – це дуже висока платня. І ще Михайло Грушевський писав і для періодичних видань статті, і наукові роботи. Один його друкований аркуш коштував стільки, скільки зарплатня редактора на рік.

Тобто в нього вже був дуже високий статус.

Даша: Я завжди дітей на початку екскурсії питаю: «Що ви знаєте про Михайла Грушевського?», вони мені відповідають: «Це перший президент України». Я кажу: «Ні!» – це дуже хороший момент для піару, бо «музей першого президента» – це те, що треба, але це неправда. Михайло Грушевський – це голова Центральної Ради, і ми розповідаємо, чому, власне, він не президент.

Грушевський повернувся з еміграції з родиною у 1924 році у березні, і вже не було його прибуткового будинку – він згорів у 1918-му в січні під час першого обстрілу більшовиків Києва. Це меморіальна квартира, усі речі автентичні.

Я згадую музей Булгакова, і там все біле, як папє-маше.

Даша: У них така концепція. У них, на жаль, дуже обмежена кількість експонатів, у нас трішки більше. Мені їхній підхід подобається, це гарний хід, тому що вони до тієї білої експозиції додають щось. Набагато гірше, коли музеї використовують типологію, тобто речі того часу, але які не належали людині. Ви заходите в кімнату, у ній багато речей, але вони не є меморіальними.

Ви завжди хотіли бути співробітниками музею? Ось закінчили школу, пішли вчитися і вирішили: стану я співробітником історичного музею.

Аліса: Я хотіла працювати в музеї. Я археолог, мені, звичайно, більше подобається щось, пов’язане з археологією, але загалом працювати в музеї мені завжди хотілося.

Аліса Семенова

Чи просто отримати роботу в музеї?

Аліса: Взагалі не дуже просто, тому що музеї  дуже часто – це закриті установи, вони бояться брати когось із вулиці. Частіше намагаються знайти когось знайомого або за порадою. Тепер це трішки по-іншому, тому що з’являються вакансії навіть на сторінках Facebook. Коли наша директорка шукала співробітника, вона просто на кафедру музеєзнавства звернулася із запитанням, чи є у них ті, хто ще вчаться-закінчують, або ті, хто закінчив, якщо в них є бажання, хай відправляють резюме. Це відкритий варіант. Вона не шукала серед своїх, вона просто запитала на кафедрі. Ми музеєзнавці все ж таки, не зважаючи на те, що музеєзнавці з археології.

Скільки людей працює в музеї?

Даша: Наукових співробітників – шестеро, один завідувач музею-філії та п’ятеро доглядачів.

Як реагують люди, коли ви відповідаєте на питання: чим ви займаєтеся? Звідки така тяга до музею взагалі?

Даша: Я особисто в музей потрапила після двох інших робіт. Я працювала після університету в Міністерстві освіти і зрозуміла, що це зовсім не моє. А з дитинства я хотіла бути, як Індіана Джонс. Археолог, історик, романтик… Після університету зрозуміла, що не зможу бути, як Індіана Джонс, хоча б через те, що не зможу вибивати ногою старовинні стіни та двері. Але я дуже люблю історію, не можу від неї відійти. Мені подобається бути куратором проектів і займатися зв’язками із громадськістю. Так вийшло, що в пострадянській музейній справі усі куратори у чомусь є піарниками та навпаки.

Аліса: Я в музеї почала трішки займатися тим, чим я не думала займатися, – брендінгом. Мені стало цікаво, як це роблять іноземні музеї, почала занурюватись у тему.

І який досвід іноземних музеїв змогла перейняти?

Аліса: Різні речі, які в нас вже багато хто використовує, наприклад, фірмовий стиль. У нас досі вважається, що він здебільшого для великих компаній. Музею такого плану теж потрібен фірмовий стиль, плюс нам потрібні люди, які працювали б у журналістиці, їм простіше писати популярні тексти правильно.

Чи вважаєте ви, що в історичного музею є життя, якщо не буде PR і спеціальних проектів?

Аліса: Музей – це місток між академічною наукою та суспільством. Усе має бути просто. Якщо прийти на екскурсію до Михайла Грушевського за підручником 9-го класу або 10-го, це буде нікому не цікаво. Те, що нам викладається в університеті, наприклад, історикам, нецікаво слухати втридцяте одне й те ж про те, як Михайло Грушевський був у Центральній Раді. Викладачі не читали спеціальної літератури, спогадів, а Михайло Грушевський сидів на засіданнях Центральної Ради і дуже любив жартувати. Наприклад, коли виходив хтось, він давав прізвиська різним людям. Одну людину називав «балаболкою», тому що вона виходила й дуже-дуже багато розповідала. Коли ти розказуєш такі речі, навколо починають розуміти, що Михайло Грушевський – це не воскова фігура, не відлитий пам’ятник.

Даша: Як на мене, саме він найменш спірна особа в історії нашої країни.

Розмовляла Олена Боришполець

Фото надані історико-меморіальним музеєм Михайла Грушевського

Залишити коментар