Середа, 24 жовтня

Кіборги

Свого часу я більше року пропрацював кіномеханіком. Ми крутили авторське, здебільшого закордонне, кіно, цілком специфічне та неоднозначне, на яке приходили або справжні поціновувачі, або випадкові, заблукалі зіваки. Останні, як правило, більше не повертались. Іноді до сітки показів потрапляли й українські фільми, однак навіть на безкоштовні сеанси повна зала ніколи не збиралась. Навіть половина зали. Навіть чверть.

Український глядач між фільмом авторським та масовим завжди обиратиме друге. Так функціонує кіноіндустрія, так сама себе виховує аудиторія, такою є пропозиція, бо відповідним залишається і попит. Власне тому до фільмів українського виробництва я ставлюсь з особливою обережністю. Не тому, що боюся розчаруватись, а тому що не хочу сидіти в порожній залі. Це не особиста примха чи забаганка, не жалість та не принцип. Скоріш за все, це віра та сподівання, що українське кіно може та має користуватися попитом. «Кіборги» були першим українським фільмом, на який я прийшов до кінотеатру, на того ж «Червоного» я так і не змусив себе піти.

У країні, де відбуваються бойові дії, тема війни є наскрізною: її обговорюють усюди, починаючи від засобів масової інформації та закінчуючи громадським транспортом. Тому було б дивно, якби до неї не зверталося мистецтво. Рефлексії людей, котрі живуть у воюючій країні, є цілком передбачуваними та зрозумілими. Для митців, лідерів громадської думки, особисті переживання трансформуються та збільшуються очікуванням аудиторії. Мовчати про війну неможливо і не потрібно. Зрештою, будь-яка творчість є результатом осмислення певних подій. До цього не варто приплітати класичне маніпулятивне «мистецтво поза політикою». Насправді, мистецтво поза всім та проти всього водночас. Але не митець, не автор.

Перед переглядом «Кіборгів» важливо пам’ятати одну річ: цей фільм не є підсумком війни, не є екранізацією фіналу. До цієї стрічки слід ставитись як до історії, оповіді чи навіть одкровення. Але це не свідчення перемоги, не кінець. Так само не варто завчасно ідеалізувати цю картину, вибудовуючи свій горизонт очікування зависоко. Те авторське «я», котре не залишається у тіні конфлікту, все ж рано чи пізно виходить назовні.

«Кіборги» – це кіно для всіх. І для тих, хто бачив війну на власні очі, і для тих, хто ніколи не тримав зброю у руках. Це помітно і зрозуміло навіть до перегляду. Занадто непроста тема, аби просто зробити «фільм про війну». Тут все набагато складніше. Бо прототипи головних героїв живуть з тобою в одному часі. Бо війна триває навіть під час перегляду стрічки. Залучення до знімального процесу справжніх кіборгів – це не свідчення патріотизму, не акт доброї волі. Просто інакше бути  не могло. Занадто велику відповідальність взяла на себе авторська команда, аби потім створити щось заледве наближене до реальності. Можна скільки завгодно про це мовчати, але від цього не втекти: сучасні українці так само поділені на тих, хто просто живе у воюючій країні (і їх, звісно більше), та тих, хто у цій війні бере безпосередню участь. І цей поділ абсолютно точно переноситься і на глядачів, і на потенційну аудиторію, котру вимальовували собі автори. Хоча, за великим рахунком, цієї відповідальності можна було б спокійно уникнути: масове кіно не передбачає подібних дій і тим паче не диктує це як закон. Ми зустрічаємось з певним гібридом художнього фільму, стрічкою з великою претензією на документальну складову.

Сюжет фільму є доволі простим, без заплутаних деталей чи загадок. І це є перевагою стрічки, котра у своєму арсеналі має дещо інше, аби втримати аудиторію. Спільний суспільний досвід та об’єднуюча болюча тема – це не маніпуляція. І тим більше – не прихована. Ми свідомо йдемо до кінотеатру і не менш свідомо купуємо квиток саме на «Кіборгів». Ми розуміємо, про що вони, розуміємо, про кого і, можливо, підозрюємо якісь  додаткові функції. Саме це свідоме прийняття та згода прибирають бар’єр невідомого, присутній у більшості подібних фільмів. Увага глядача залишається сконцентрованою за рахунок натисків на умовні больові точки, за рахунок перегуків з новинами, котрі так чи інакше до нього доходили. Саме тому простота сюжетної лінії та її розгалужень є навіть необхідною. Від «Кіборгів» очікують правди, а не голлівудських спецефектів чи детективної загадковості. Це історія, яку ми знаємо, але яку більшість з нас не бачила наживо.

Варто розуміти, що ми зустрічаємось лише з частиною історії захисту аеропорту. Це розповідь про двотижневе бойове чергування, а тому акцентується не на фактологічних складових, не на історичній складовій, а на образах героїв. Питання щодо визначення головних героїв також є неоднозначним. Найлегшим варіантом було б назвати Серпня або Мажора. Але це не так. У контексті навіть поверхового аналізу «Кіборгів» варто відкинути класичне уявлення про головних персонажів. Тут вони не уособлюються. Насправді все набагато тривіальніше, головними героями фільму є кіборги. І навіть не кіборги сюжетні, а ті, завдяки яким виникла ідея знімати фільм. «Кіборги» – це спроба екранізації частини української історії. І попри художність від документалістики відмовлятися ми не можемо.

Картина створена таким чином, що глядач постійно перебуває десь на межі між світом реальним та кінематографічним. Тому кіборги-персонажі виконують лише функцію провідника, їхніми вустами розмовляє щось більше за звичайний текст сценарію. Це досягається, знову ж таки, виключно завдяки часу створення фільму. Це кіно про сьогодні, не про вчора. Через років п’ять-десять і сама стрічка, і герої можуть сприйматися зовсім інакше за своїми ролями та функціями. Однак це буде потім. І якщо головними героями фільму є кіборги, ілюстровані сюжетними персонажами, то антигерой не має чіткого обличчя. Антигерой фільму – війна. Не озброєні бойовики, не сепаратисти, навіть не Росія. Саме війні як такій протиставляються українські захисники. З нею вони боряться, через неї втрачають побратимів і заради її завершення залишаються в аеропорті. Відсутність чіткого обличчя антигероя дозволила авторам стрічки сконцентруватися на кіборгах. Бо і метою фільму є не ілюстрація боротьби, а розповідь про захисників.

Добре, що кіборги не представлені занадто героїзованими. Головний посил полягає у тому, що оборонці аеропорту є звичайними людьми, котрі роблять максимум із можливого. Вони не уподібнені супергероям, не ловлять ворожі кулі руками, не володіють автоматами з нескінченними магазинами. Вони так само страждають, так сам вмирають, як звичайні люди. У них ті ж самі потреби та слабкості. Хтось захоплюється музикою, хтось розповідає по телефону вірші для своєї дочки. Це дуже правильний авторський вибір: відмовитись від міфологізації персонажів, а зобразити їх максимально реально.

«Кіборги» рано чи пізно мали з’явитися в українській кіноіндустрії. Це кіно-відповідь, кіно-зброя в інформаційному протистоянні з країною-агресором. Звісно, це історія, перш за все, для українців і про українців. Цей фільм не міг не з’явитися, так само як «Інтернат» Жадана чи «Точка нуль» Чеха. Якби його не зняв Ахтем Сеїтаблаєв, то зняв би хтось інший. Це не спекуляція на темі війни, не спроба вхопитися за гарячу тему та зіграти на ній, не мейнстрім. Це, чого потребує аудиторія та про що дійсно варто сьогодні говорити. Водночас це чудова можливість донести тему російсько-української війни за межі країни. Чи зрозуміють закордонні глядачі історію захисників ДАПу так само близько, як ми? Не думаю. Та й на це мало хто очікує.

Однак першість «Кіборгів» підсвідомо робить фільм еталонним. Бо нам нема з чим порівнювати, нема до чого апелювати, крім справжньої історії. Авторська команда, свідомо чи ні, вхопила дуже зручний момент для роботи. Фактично «Кіборги» сьогодні є монополістами на ринку українських фільмів про сучасну війну. Зрозуміло, що з часом вони перестануть бути єдиними, перестануть сприйматися як кращі. Як зараз у пострадянській кіноіндустрії невмолимо штампуються фільми про вітчизняну війну, так колись будуть масово зніматися картини про ДАП і  Іловайськ. Але це колись. Зараз ми маємо можливість подивитися першу стрічку, не сповнену амбіційності стати кращими за інші у своїй ніші. Тому «Кіборгам» прощають помилки, тому не піддають занадто гострій критиці. І вони на це заслужили.

На щастя, автори відмовились від створення «шароварного» фільму, у якому всі розмовляли б винятково українською мовою, уникаючи росіянізмів та суржику. На щастя, бо це було би брехнею, від якої поволі втомлюється навіть масовий глядач. Кіборги спілкуються між собою двома мовами, при чому жодної конфліктності у цьому не виникає. Докоряти не варто: якщо ми кажемо про кіно, що намагається ілюструвати реальні події, викривляти цю реальність було б чимось злочинним. У країні, де продовжуються військові дії, герої фільмів мають розмовляти виключно українською? Російська мова з вуст українських солдат грає на руку країні-агресору? Шліть під три чорти всіх, хто це каже. Грати проти України у таких фільмах може лише ура-патріотизм та неправда.

Нам всім потрібно переосмислити шляхи та способи українізації. Для того, аби у фільмі лунала лише державна мова, вона має лунати всюди в реальному житті. Тоді це буде правдою, тоді воно виглядатиме природньо і спрацьовуватиме на нашу користь. Двомовність кіборгів – це одна з найточніших ілюстрацій нашого сьогодення. Бо біля каси більшість каже «один билет на киборгов», бо на перевірці квитків тобі пояснюють, що «ваш зал третий справа». Бо «Кіборгів» приходять дивитися і російськомовні глядачі також. Тож проти кого насправді грає фільм Сеїтаблаєва? Зрештою, єдність кіборгів демонструється не у мові, а у відповіді на питання, чому вони тут. І хоча відповіді ці зовсім різні, ми розуміємо: помилитися неможливо. Вірити «Кіборгам» чи ні – це індивідуальний вибір глядача. У фільмі можуть бути розбіжності, неточності, помилки. Але стрічка вже отримала певний кредит довіри, отримала схвалення та була прийнятою.

Ситуація з Сергієм Лойко, який звинуватив авторську команду у плагіаті його книги, є, особисто для мене, цілком передбачуваною. Не щодо власне Лойко, а щодо появи противників «Кіборгів», котрі намагатимуться якось втопити стрічку. Сьогодні це цілком типово для нас. Та чи погано це саме для фільму? Зовсім ні. Так склалося, що наша аудиторія до певної міри любить страждальців. Це вже продемонстрували конфлікти з «Розстрільним календарем» Олени Герасим’юк та «Майєю та її мамами» Лариси Денисенко. Чи приділялося б стільки уваги цим книгам, якби вони не опинились у центрі скандалів? Не знаю. Чи відбудеться щось подібне з «Кіборгами»? Тут складніше. Річ у тім, що «Кіборги» вже сьогодні є продуктом, про який розмовляють поза межами кінотеатру. Продуктом, який не потребує додаткової реклами чи антиреклами. Звісно, як і будь-який скандал, заяви Лойко можуть збільшити інтерес до української стрічки, дещо підвищить рейтинги. Але це збільшення буде не суттєвим, порівняно з тим, як спрацьовуватиме конкретно щодо цієї картини сарафанне радіо.

Схвалювати чи критикувати, захоплюватись чи ненавидіти, аналізувати чи просто сприймати «Кіборгів» – це особистий вибір кожного глядача. Інша річ, що подивитись цей фільм все ж варто. Не тому що тут є якась глибока філософія, не через куплений квиток як символ патріотизму, а просто тому, що ми нарешті отримали можливість подивитися якісне українське кіно. Кіно, котре ілюструє нам реалії сьогодення. Кіно, котре намагається сказати правду, часто називаючи речі своїми іменами. Це наше кіно, і це наша історія про наших кіборгів. Плюс?

Фото: Валерій Пузік 

Залишити коментар