П'ятниця, 16 листопада

Мар’яна Садовська – зірка світового рівня. Отримати квитки на її концерти у Франції чи Німеччині майже нереально. А вона їде з благодійним туром по Україні, даючи безкоштовні виступи з метою зібрати кошти на лікування онкохворого українського військового. Співачка, актриса, етнографістка, композиторка, донька відомої української художниці Катерини Немири – це все про неї, про дивовижну Мар’яну.

Хотіла нашу розмову розпочати зі зловживання службовим становищем. Дозвольте мені висловити захоплення і захват. Я вчора була на Вашому концерті-виставі, й було враження, що Ви відкрили якийсь портал, певним чином розсунули простір і час – і я опинилася на Донбасі. Я не просто чула голоси тих людей, які до мене говорять, я бачила їх у своїй уяві. Це якась неймовірна магія і чаклунство. Дякую Вам.

З іншого боку, я думаю, багато хто погодиться, що Ваше мистецтво є елітарним. Воно потребує підготовленого слухача, як казала Оксана Забужко, із незамуленими рецепторами. Чи трапляється, що Ви виходите на сцену й відчуваєте, що слухач прийшов не Ваш? Наскільки Ви відчуваєте, хто сидить, хто слухає Вас у залі? І що робите, коли раптом стає зрозумілим, що до Вас завітала випадкова людина?

Я завжди повторюю, що для мене вихід на сцену – це спілкування, це діалог із глядачем, і тому, скільки б я не репетирувала, скільки б я не працювала вдома сама для себе, вистава відбувається лише тоді, коли з’являється партнер, коли з’являється глядач, тож, звичайно, я дуже вслуховуюся, як відповідає мені глядач, як він дихає, як слухає чи не слухає. Я просто думаю, чим би ви не займалися – чи це музика, чи театр, чи навіть коли ми готуємо якусь страву – то комусь буде дуже смакувати, а комусь ні. І це нормально, це правильно. Не треба, щоб усі слухали одне, щоб усім подобалося одне. І, звичайно, бувають ситуації, коли немає відповіді. Так, як-от ви з кимось розмовляєте, і хтось підтверджує те, що ви кажете, або ви бачите, що він вас не слухає, що він байдужий до тематики, можливо, або до способу, в який ви висловлюєтеся. Я завжди люблю казати, що це як добрий вчитель: якщо діти не слухаються, то це не діти погані, це вчитель не знайшов ключа, вживає не ті слова. Мені хочеться вірити, що якщо це мистецький твір, він знайде відповідь, його почують. А питання, чи почують усі, − не знаю. Напевно, є чітка різниця між мистецьким твором і розважальними подіями. І я не розважаю. Мені дуже подобається слоган «Громадського радіо»: «Слухайте. Думайте». Мені це дуже подобається, бо я запрошую до розмови. Слухаймо, думаймо.

Повертаючись до своїх вражень і асоціацій від концерту, згадую, що мені раптом сплило на думку прізвище Шнітке, коли я слухала Вашу виставу. А потім, зайшовши на Facebook, я прочитала, що Вас називають «наша українська Бйорк». Як Ви ставитеся до того, що Вас із кимось намагаються порівняти? Ви є явищем на сцені, і люди шукають дефініцію. Як Ви ставитеся до порівнянь і як саму себе визначаєте?

Порівняння з Бйорк я чую багато разів і з нього жартую. Потрібна певна етикетка, певний ярличок. Як у магазині треба сказати: ось це молочні продукти, а це м’ясо-рибні продукти. Потрібна певна допомога у визначенні. Я не Бйорк, я просто співаю так, як мені співає у душі, але я розумію, що людям потрібна допомога. Особливо в Україні назвати напрямок, в якому я працюю, дуже складно. Мабуть, найбільш підходяще визначення – це «мистецтво вокалу», vocal art. Або є такий напрямок – «голос без обмежень», extended voices. Це перформативне мистецтво, це театр, це story telling, це оповідальні історії − різні напрямки, за допомогою яких я намагаюся достукатись і бути почутою.

Мені здалося, що лейтмотивом Вашого виступу в Миколаєві, крім війни як глобального зла, була тема недостатнього порозуміння між мирною Україною та Україною у вогні. І Ви стали голосом Донбасу. На концерті Ви сказали, що, коли записували співи жінок на Донбасі, вони, дізнавшись, що Ви зі Львова, запитали: «За що ж ви так ненавидите Донбас?» Поправте мене.

Питання було: «Скажіть, будь ласка, чи правда, що ви там так нас ненавидите?» Дякую Вам, я думаю, що це перебільшення, що я стала голосом Донбасу, але я люблю жартувати, що, коли я пускаю ці записи з архіву, записи жінок, які поділилися своїми піснями, то це ось той голос Донбасу. І я жартую, що, ось, почуйте справжній голос. Тут я наважуся сказати, що не лише я, що це й несамовиті тексти Сергія Жадана і Люби Якимчук, які дуже глибокі, це перлини, і ці пісні, голоси жіночок, яких я записала. Нещодавно я виступала у Франції, Байонні, це вже у країні басків, на фестивалі був присутній молодий документаліст із Лівану, який проживає у Франції. Він підійшов і сказав, що для нього це була розповідь про його країну, про його бабусь, про його війну. Для мене дуже важливо, щоб це не була розповідь лише про Україну, про конкретний Донбас, а це ота ніч, яка починається, як сказав Сергій Жадан у своїй поезії, це насправді дуже глобальна тема. Коли я співала в Кельні, був такий реквієм у пам’ять про біженців, які не змогли дістатися Німеччини і загинули у Середземному морі, то мене запитували, чи не були ці композиції спеціально створені про біженців Сирії, Іраку і Афганістану. Тобто все ж таки завдяки поезії цій музиці вдається звернути увагу на дуже серйозну трагедію, в якій ми всі зараз опинилися у світі. Я часто чую таке: «Я займаюся лише мистецтвом. Я не йду в політику. Я нейтралітет». Чи маємо ми право в ці дні займатися лише мистецтвом? Чи маємо ми право зберігати нейтралітет? Насправді мені здається, що це означає, що на наших руках теж кров і відповідальність за смерть.

Сергій Жадан, вірші якого Ви співаєте та перетворюєте на виставу, вже був «битий» і цькований за те, що намагався встановити діалог між двома Українами, мирною і у вогні, його за це критикували. Справді, нам не бракує, на жаль, радикальних висловлювань. Чи стикалися й Ви з критикою через те, що зайняли ось таку позицію, через миротворчу місію? Бо, як на мене, Ви хочете всіх об’єднати, помирити, встановити гармонію в Україні.

Це нова програма і це перші покази в Україні. Я чекаю на цю критику. Правду кажучи, я не сподівалася, що буде стільки відгуків, такої позитивної відповіді, такої вдячності за проговорені речі. Я, мабуть, все ж таки не намагаюся помирити, але мені дуже болить, коли я чую, скажімо, в Німеччині, що треба віддати Донбас, щоб не було Третьої світової війни. Для людей, які це проговорюють, Донбас – місце на карті, а для мене це люди, які там живуть, це діти, які ходять до шкіл, займаються балетом, це вчителі, які їх ведуть за руку, це люди, які так співають. Я сама зі Львова, із Західної України, але мені дуже болить, коли я чую, як деякі митці, деякі інтелектуали, представники публічного простору дозволяють собі сказати, що треба віддати ці «ракові клітини» і будувати нашу Україну без оцієї «хвороби». Взагалі, це дуже страшно, коли про землю починають говорити «це ракова клітина». Саме тому для мене важливо, аби почули голоси Донбасу. Я завжди кажу, що не співаю анонімних народних пісень, я співаю пісні, за кожною з них стоїть людина, її життя, її історія. Кожна пісня була передана з рук у руки. Тому мені дуже хочеться, щоб Донбас перестав бути спекулятивною темою і місцем на карті, щоб там побачили людей.

Ви часто буваєте в етнографічних експедиціях, об’їхали всю Україну. Ви як ніхто бачите, наскільки в нас різна Україна. І люди різні, й обряди різні, і ставлення до певних життєвих ситуацій різне. Вас не лякає така строката і барвиста Україна?

Навпаки. Мене лякає намагання уніфікувати знову, вчергове, практично наслідуючи ці радянські схеми та системи, вишикувати нас усіх в один ряд і наліво-направо давати команди. Навпаки, чим більша різноманітність, чим більше діалектів, чим більше різних способів мислення, чим більше різних способів писання віршів, творення музики, архітектури, різних медій – чим різноманітнішими ми є, тим багатшими ми є. Тому для мене були відкриттям грецькі, албанські, кримськотатарські, зрештою, російські села в Україні.

Власне, про російські. Ви хотіли провокативних питань, тож запитаю, бо Ваші опоненти так чи інакше все одно це озвучать. Ви говорите про різноманітність, про те, що Україна має дозволити людям бути собою. А чи не є в нас загроза від російської мови?

Я думаю, загроза є і була, бо все ж таки колонізація була дуже активна. Те, що не було українських шкіл, − це злочин. Це велика рана, і нам довго її лікувати. Часом допомагає шокова терапія, але я не знаю, чи це правильно. Я думаю, що промоцією і підтримкою української культури можна досягнути багато чого. У нас дуже глибоко сидить комплекс меншовартості: усе, що українське, − це сільське, це не вартісне, не зробиш кар’єри, розмовляючи українською мовою. А зараз знімаються фільми прекрасні, почався рух у бік усвідомлення свого багатства. З іншого боку, я живу в Німеччині, я розмовляю з дітьми українською мовою, у приватному житті я спілкуюся українською, російською, польською, англійською, французькою частково, це самозрозумілі речі. У Німеччині живе багато турків, турецька громада, багато курдів і різні інші національності. Але всі ми усвідомлюємо, що, якщо ми перебуваємо в державних інституціях чи якщо ми вступаємо навчатися в державні навчальні заклади, то головною мовою спілкування є німецька. І це для нас природно. Тому мені здається, як тільки забереться цей емоційний аспект, зникне зловживання і спекуляції навколо державної мови, закінчиться емоційне протистояння.

Порадьте нам щось. Порадьте людині, яка не була на Вашому концерті, яка, можливо, не дуже цікавиться музикою, але яка би хотіла «зростати духовно». Або розвиватися, або відкривати нові обрії. Що послухати, що почитати, з чого почати?

Я дуже боюся давати такі поради, я дуже боюся зазвучати пафосно. Це такі банальні речі. Слухайте себе, власного серця, власної інтуїції. Не бійтеся. Не думайте відразу про швидкий успіх. Будьте чесними щодо один до одного. І, повертаючись до питання про різноманітність, ми називаємо революцію на майдані Революцією гідності. Дуже хочеться нам нагадувати, що людське життя – понад усе. І людська гідність. Не можна казати: «тільки ті, котрі розмовляють українською мовою», чи «тільки ті, які вірують у такого Бога», чи «тільки ті, які люблять так», чи «тільки ті, які творять так». Людське життя – понад усе. І щоб ми нагадували це кожного ранку кожний собі.

Розмовляла Тетяна Монахова

Фото: Олександр Сайковський

Залишити коментар