Середа, 24 жовтня

Ялинка дорогою ціною. Автор: Віктор Цвіліховський

Колись, читаючи оповідання Михайла Коцюбинського «Ялинка», дуже переживав за Василька, якого у лісі ледь не роздерли вовки, коли він за батьковим наказом повіз новорічне дерево багатим людям у містечко й потрапив по дорозі в халепу. У мене ж своя дитяча історія з ялинкою.

У далекі 1980-ті, напередодні Нового року, знайомі пообіцяли батькові ялинку, і він відправив нас із братом притягти її додому. Жили ці люди через річку. Шлях нам видався далеким, бо обходили ми центром села через міст. Погода була геть не передноворічна – дощило, до ніг прилипало в’язке болото. Ми випитали, де ті люди живуть. Знайшли потрібне обійстя. Нам дозволили вибрати одне з кількох зрізаних дерев, що валялися на подвір’ї.

Ох і важчезна ж ялинка! Удвох її нести незручно, брат звалив її собі на плече і сопів, як паровоз, а я плентався позаду, місячи ногами болото. Брата не влаштовувало тьопати понад два кілометри, бо ж від мене користі було мало – я швидко втомлювався, коли наставала моя черга нести цінний тягар. І він звернув донизу, в долину, бо ж напряму, через річку, шлях був утричі коротшим. Командував брат – він старший, досвідченіший.

Місцевість ми знали погано, тому довго плуталися стежками в очеретах, щоб знайти вузьке місце річки, через яке була перекинута кладка на наш берег. Я вже й радий був повернутися назад, і гребти селом хоч до вечора, але брат вперто шукав кладку. І якби ж хоч не ця ялинка – важка, колюча, некрасива. Вона чомусь мені здалася негарною. Я був не проти взагалі її викинути, а вдома дістати з горища маленьку штучну.

Брат нервував, я замерз, ноги промокли. На душі нудьга, хотілося їсти і в теплу хату. Наша домівка виднілася на обрії. Така близька і така недосяжна. Мама з сестрою вже й обід приготували, а ми все вешталися плавнями у пошуках рятівної кладки. Навкруги шуміли старі очерети, над головою нависало важке сіре небо. І така недоречна на цьому пейзажі зелена ялинка.

Нарешті ми надибали кладку. О, Господи! Вона така вузька і слизька, а по обидва боки холодна чорна вода. Це ж якщо шубовснеш туди, то всі свята тобою будуть ласувати бобри, ондатри й раки.

Куди ж тут іти? Вертатися треба. Але брат наполіг — слід рухатися далі. Мета так близько! Он вже й город наш недалечко, а за ним – подвір’я. Брат обережно пересувався по кладці з ялинкою, я потихеньку дибав за ним. Серце провалилося в п’яти. Але – ох! – ми вже на нашому березі. Тут якось веселіше і надійніше. Рідні верби, чорний виораний город, сараї…

«Яка гарна ялинка!» — захоплено вигукнула старша сестра, коли ми втомлені притягнули додому мокру хвою. Дивно, я ж думав, що дерево страшненьке. Однак коли з часом зайшов у хату, то переконався, що ялинка таки гарна. Встромлена у стару каструлю з піском у кімнаті вона виглядала інакше, ніж у рудих очеретах. Віти розійшлися у різні боки, густа і пишна хвоя пахла лісом і казкою.

А коли ми дістали ящик із прикрасами й почали розвішувати їх на новорічне дерево, притрушуючи його блискучим «дощиком», то сумніви зовсім розвіялися. Та наша ялинка — просто красуня! І космонавт у помаранчевому скафандрі, і пластмасовий огірок, і зелені блискучі кулі, які світилися в темноті і без гірлянди, — усі іграшки знайшли своє місце. Навіть вирізані з листівок Дід Мороз зі Снігуронькою на килимі-літаку, зайчики, ведмедики й дітки з рожевими від морозу щічками задоволено посміхалися з кольорових картинок, ніби промовляючи: «Це найкраща ялинка, яку ми коли-небудь прикрашали!»

Свято наближалося. Новорічний настрій затьмарив денну приходу з блуканням очеретами. Та ялинка досі залишається для мене найкращою і найдорожчою.

Залишити коментар