Неділя, 27 вересня

Христина Ромайська – 16-річна одеситка, яка завдяки відданості своїй мрії змусила громадськість заговорити про «особливу моду» та поставити під сумнів жорсткі стандарти індустрії. «Модель з ДЦП стала обличчям українського бренду AndreTan» – ця новина зі світу моди вистрілила на початку листопада та масово поширилася у ЗМІ. Але яка історія стоїть за цією фразою, за знімками, що кидають виклик соціальним стереотипам? У пошуках відповіді на це питання Opinion звернувся безпосередньо до героїні цієї історії і до не менш важливої співгероїні – матері, Олени Ромайської.

Олена Ромайська: про співпрацю з Андре Таном, небезпечні моменти під час фотосесії, ставлення соціуму до «інших» дітей та перевиховання батьків

В інтерв’ю час від часу виникатиме необхідність замінювати слово ДЦП синонімічною конструкцією. Тому вважаю за потрібне запитати – яку з них ви вважаєте найбільш правильною та коректною? Ось найпоширеніші – людина з інвалідністю, з іншими можливостями, з обмеженими можливостями. Скажу відразу, що не розумію сенс останньої – адже ніхто з нас не має безмежних можливостей. Що думаєте ви?

Слово «інвалідність» саме по собі сприймається болісно на слух. Наприклад, цукровий діабет – це сильна патологія. Але ж ми це не озвучуємо. Так і в цьому випадку, краще говорити «інша». Це і на слух більш прийнятно. В Європі так і кажуть, до речі, там і ставлення до таких людей кардинально відрізняється від нашого – «іншим» людям доступність до соціального життя забезпечена краще, ніж звичайній людині. У нас же вони завжди сприймалися як недосконалі.

Ми ще обов’язково зупинимося на соціальному контексті. Але зараз пропоную поговорити у розрізі модної індустрії. Ви як людина, діяльність якої безпосередньо пов’язана з цим бізнесом (Олена Ромайська – президент організації «Федерация Красоты» – прим. авт.), не можете не помітити, що він відходить від строгих канонів, стає доступним для моделей «інших». Як думаєте, чим зумовлена ​​така тенденція?

Не можу сказати, що їх часто запрошують у модну індустрію. У нас така практика тільки зароджується, до цього вона була якось викреслена. У моделях цінували ідеальну фігуру, гарну зовнішність. На розум не завжди звертали увагу. В Європі ж запрошувати «інших» моделей давно прийнято, якщо в тих є відповідні здібності. В Америці – це зовсім звична практика. Там модельний бізнес більш доступний – є люди з ДЦП, ампутацією, синдромом Дауна, на візках. І я думаю, що це прямо стосується соціалізації – вони сприймаються звичайними. Людина може бути з патологію, але при цьому мати і модельні дані – так чому ж їй не зайнятися тим, що у неї найкраще виходить? Крім того, для неї модна індустрія може бути чи не єдиною можливістю отримати роботу.

Читаючи інтерв’ю людей з ДЦП, які не тільки отримали роботу, а й досягнули там помітних успіхів, я виявила ось які тенденції. «Людині з інвалідністю дуже важливо знайти справу, яка виходить, і людей, які це визнають». Як ви думаєте, фешн-індустрія – це саме те? Пазли зійшлися – у Христини виходить, а люди визнають?

Зараз у неї багато думок з приводу роботи, і вона хоче займатися всім і відразу. Але я не погоджуся з тим, що її вибір повинен бути неодмінно прийнятий суспільством. Це справа кожної людини. Важливо, чи отримує вона задоволення від роботи, чи «хворіє» нею. Я думаю, на сьогодні право вибору залишається за донькою. І більшість батьків уже навчилися прислухатися до рішення своїх дітей. Тому суспільство, мені здається, тут не відіграє особливої ролі.

Христина в пошуках себе. Захоплюється малюванням і дизайном – готова вже і виставку свою відкривати. Хоче бути дизайнером і мати магазин одягу. У неї дуже хороший смак – це факт. Відмінно комбінує одяг, часом я ловлю себе на думці: «А так, виявляється, можна скомбінувати?!» У цій сфері в неї, безумовно, є здібності.

З модельної індустрією вона стикається ще з юних років. Свого часу була  на обкладинці журналу «Все для детей». Якщо в мене були фотосесії з дітьми, то вона теж у них брала участь. Порівняно нещодавно Христина з братом Крістіаном (вони двійнята) стали обличчям обкладинки Luxury-2017. Ну і остання з робіт – фотопроект Андре Тана.

Наскільки я зрозуміла з публікацій Андре Тана, зустрічі шукали не стільки ви, скільки сам дизайнер? Кому все ж належала ідея?

До нього часто зверталися з пропозицією зробити щось подібне. Він же казав: «Навіщо мені знімати когось чужого, якщо у мене є своя модель?» Ми давно з ним знайомі. Те, як це все вдалося піднести, безумовно, його заслуга. По-перше, сформував важливу структуру, послідовність проектів. Спочатку XXL, потім наш – нарощував динаміку. Зрозуміло, що я як мама хотіла швидше поділитися цією красою і все запитувала: коли ж, коли ж? Він же вичікував потрібного моменту для публікації. По-друге, весь процес був дуже тонко відчутий і продуманий. Він ні на хвилину не відходив від Христини. Найважча зйомка у нас, до речі, була на вулиці.

Сцена на проїжджій частині, де Христина була оточена щільним трафіком машин. Ви не відчували внутрішній опір, страх за неї?

Перед нею стояли ми всі. Машина одна проїхала дуже близько.

Символічно. Відсутність уваги до оточуючих.

Так, Андре Тану було важливо це показати. То було одне з найскладніших перехресть у Києві.

Відразу дали згоду?

Так, я дуже ризикована людина. А коли більше ризику, тоді й результати перевершують очікування.

А Христина?

Вона теж іде ва-банк. Напевно, це їй і допомагає в житті.

Чим Христина ще займається, чи відвідує якісь секції?

Відвідує «Будинок з ангелом» – єдина в Одесі установа, де такі діти можуть отримати якусь спеціалізацію. Наприклад, навчаються на комп’ютерних курсах. При тому, що вони не можуть писати, наприклад, як моя Христина, зате дуже спритно справляються з технікою і можуть строчити на клавіатурі.

А так, чесно кажучи, усі наші сили передусім спрямовані на її лікування. Ми в гонінні за здоров’ям, і воно першочергове. У Христини по 2-3 рази на день логопед, є проблеми з вимовою. Потім спорт, басейн. Займається спеціалізованим кінним спортом. Крім того, вивчає англійську мову. Тому часу на відпочинок не залишається. Якщо ж з’являється можливість бігти в санаторій, то ми біжимо, якщо є можливість ще кудись записатися додатково, щоб поліпшити стан здоров’я, то ми теж це робимо.

Батьки дітей із ДЦП часто задаються питанням, як правильно їх виховувати, що робити і чого не робити. Що б ви їм порадили?

Виховувати як здорових дітей і тільки як здорових.

Ви сказали, що Христина і Крістіан – двійнята. Ловили коли-небудь себе на думці, що проводите різницю в їхньому вихованні?

Ні, не робила різниці. Правда, мені часто говорили, що я її шкодую, що ми її шкодуємо, і вона сідає на голову. У Христини два брати, ще є старший Ніколас. Вони можуть і повоювати, та вона не поступається. Хлопчики завжди дбали про неї, щоправда, зараз не виставляють це на показ.

У вас є відповідь на питання: як не нашкодити дитині своєю гіперопікою? Адже ризик прояву великий.

Зрозуміти, що гіперопіка шкодить – вона повинна бути категорично заборонена. Так само, як і жалість. Це не те почуття, яке повинно йти до цих дітей.

Ви не грішите цим?

Ні. Тому що вона повинна залишатися в тонусі. Усі діти за визначенням ледачі. А в цій ситуації не можна лінуватися, треба проходити через біль, дискомфорт для того, щоб досягти результату. Усе так, як у спорті. Напевно, якби я шкодувала, то вона б зараз не ходила. Христина – адекватна, товариська людина, з нею цікаво говорити. Так, є певні нюанси, фізіологічні відхилення, але не більше того. Вона відчуває себе абсолютно здоровою. Тому що ми виховували її в такому дусі. Ми можемо і посваритися, і подискутувати. Усе, як і повинно бути. А чого б ми досягли, шкодуючи її?

Не менш важливим моментом залишається соціальний досвід людини. Як у Христини йдуть справи із соціалізацією? Чи ходить вона в школу?

Так, звичайно.

У загальну чи спеціалізовану?

Зараз у спеціалізовану. Правда, спочатку вона навчалася у звичайній загальноосвітній школі № 70. Там один клас був сформований як логопедичний. Він складався із звичайних здорових діток, просто хтось міг заїкатися, хтось погано говорив. Концерти в усіх були спільні. І так би вона туди й ходила, якби в середній школі, з 5 класу, не було б необхідності змінювати класні кімнати. А це значить, що потрібно підніматися і спускатися по сходах. І я злякалася. Думала: «Хтось може бігти й випадково зачепити її, вона впаде, і тоді всі результати зі зміцнення здоров’я будуть зведені до нуля». Можливо, саме тут спрацювала ця сама опіка. Але, думаю, вона була виправдана, тому що Христина не ходить на всі 100 %.

Не можу сказати, що точно мене тоді спровокувало. Пам’ятаю, на той момент у нас була складна життєва ситуація, через одну проблему нам довелося відстати в гонці за здоров’ям на два роки. Ми розлучалися з чоловіком. Христина мала виїхати на додаткове лікування в Москву, але не склалося. На довершення до всього вона зробила невдалий крок, її стан погіршився, і через це почалися напади епілепсії. Загалом, рішення приймалися в цих умовах. Хто знає, можливо, я її дійсно вберегла від небажаних наслідків.

На початку інтерв’ю ви сказали про спотворене ставлення до людей з ДЦП. З якими стереотипами ви найчастіше стикалися?

У нас загалом поняття ДЦП сприймається неправильно. Наше суспільство дике щодо них та й не тільки до них. Наприклад, і до людей із синдромом Дауна, і до аутистів. У нас же часто діти бояться самих дітей. Батьки ніколи не говорять з ними про ці особливості, навпаки, самі ж відгороджують їх від спілкування з «іншими». Чому це відбувається? Напевно, тому що наш соціум не пристосований для таких людей, для них нічого не було зроблено. Тому, як правило, вони замикалися у своїх кімнатах. Коли ж «інша» дитина виходила на вулицю і намагалася гратися в загальній пісочниці, то зазвичай якась неграмотна мама поспішала відвести своє чадо.

Ви стикалися з такою реакцією?

Було, звичайно, і таке. Але я спочатку намагалася якось запобігти цьому. І насамперед розмовляла з Христиною.

Ви говорили з нею і відправляли один посил. А в цей час чужа мати забирала свою дитину з пісочниці – і це вже зовсім інший посил. Може, проблема ще і в тому, що ми занадто багато говоримо про соціалізацію «інших» дітей і ніколи про соціалізацію та перевиховання звичайних дорослих?

Так, я розповім одну історію. У мене на Львівській вулиці є приватний дитячий садочок «Ладушки». І в кожній групі ми виокремлюємо місце для «іншої» дитини. І це теж велика проблема – бо таких дітей зазвичай нікуди не погоджуються брати. Так ось, у нас був один «інший» хлопчик, дітки так до нього звикли, що розуміли вже мову його жестів. Він їм розповідав історії, вдавав, що читає книжку. Була і дівчинка, через хворобу вона часом падала і билася ніжками об підлогу. Інші б діти злякалися, а наші ні – реагують на автопілоті.

Нянечкам, вихователькам, звичайно, дуже складно, але ми розуміємо, заради чого все це робиться. По-перше, це соціалізація «іншої» дитини. Вони виступають на концертах, виставах, нехай не так яскраво, але виступають. По-друге, що дуже важливо, це виховує адекватне ставлення до них як у дітей, так і в їхніх батьків.

Я сподіваюся, а надія вмирає останньою, що наші люди навчаться правильно сприймати «інших» людей. Сказати, що соціум жахливий, не можна, те, що він обдурений сто п’ятдесят разів – це інше. Просто, здається, у нас не було нікого, хто б міг правильно піднести.

Але ж і проблема є значно глибшою. Якщо наша влада налагодить усе необхідне для таких людей, то, природно, все і зміниться. Якщо ці діти, наприклад, зможуть спокійно заїжджати на інвалідному візку на якийсь ігровий майданчик або в салон трамвая, тролейбуса – це все стане для нас буденним.

І, мабуть, останнє запитання. Грань між прийняттям себе і експлуатацією інвалідності дуже тонка. Чи допускаєте ви думку, що Христина в якийсь момент не зможе балансувати?

Не думаю. Але якщо є якась можливість користуватися цими, грубо кажучи, «якби пільгами» – чому б не робити. Це можна по-різному розуміти.

Припустімо, якщо вона піде влаштовуватися на роботу продавцем, то її навряд чи візьмуть. А якщо вона буде знати закони, то буде розуміти, що її не мають права не взяти. І це, напевно, буде та сама грань. І виходить, з якого боку подивитися на питання. Але відстоювати свої права, які є і мають діяти, зможе тільки в тому разі, якщо будуть знання.

Христина Ромайська: коротко та влучно про фотопроект, мрію, бажання публічності та філософію життя

Твоя фотосесія у Андре Тана викликала фурор. Ти передбачала такий успіх?

Ні, не думала. Я знала, що вона дасть якийсь крок уперед, але не очікувала, що такий. Я рада.

Багато говорять про твою мрію пов’язати життя з модельною індустрією. Чому такий вибір?

Я люблю моду, думаю, вона для жінки – все.

Це публічна професія. Тобі подобається відчувати увагу до себе?

Так, мені подобається публічність. Кожна людина бажає бути впізнаваною. Я не хочу, заходячи в ресторан, говорити: «Я Христина, і я фотомодель». Було б добре, якби знали про це не з моїх слів, а з моїх робіт.

Зараз у цій сфері все частіше виявляють себе люди, про яких зазвичай говорять «люди з іншими можливостями». Це і американський актор і модель Ар Джей Мітт, і російська модель Анастасія Аброскіна…

Так, я знаю про Анастасію, її фотографія сусідить з моєю в одному із журналів (Luxury-2017). Вона мені подобається, а також те, що такі, як ми, можемо ставати акторами, фотомоделями.

Так, і вся їхня діяльність несе особливий посил. Він може бути різним:  проблема дискримінації, соціалізації, рівності, мотивації. Чи готова ти до такої відповідальності – посилати якийсь меседж у світ? І якщо так, то який?

Так, готова до відповідальності. Усе, що я хочу сказати, – подивіться на нас, на людей, у яких є недоліки. Чому, грубо кажучи, у Алли Пугачової можуть бути фанати, а у нас – ні?

Ти слухаєш її музику?

Так, але вона мені не подобається.

А чиї пісні подобаються?

Вона померла. Гурченко, я її обожнюю.

Несподівано. Я так розумію, вона тобі симпатична як особистість? А що саме тебе в ній притягує?

Те, як вона вміла доглядати за собою. Це велика праця.

А хто ще заслуговує бути зразком для наслідування?

Мама.

Чому?

Вона ніколи не здається і щоразу береться за щось нове. Мені подобаються сильні люди.

Що ти розумієш під сильними людьми?

Люди, які доводять, що можуть.

Давай повернемося до фотопроекту. Як би охарактеризувала процес зйомок у Києві?

Це був кайф. У мене не було страху. Знімали з ранку до 5-6 вечора. І якби сказали: «Приїжджай ще», я б погодилася.

Кажеш, не було страху. А як же історія з машиною?

Я її не помітила. Знайшла точку і дивилася тільки в неї.

Значить, вжилася в образ. Поділися своїми правилами роботи перед камерою.

По-перше, повинна піти мама і бабуся, вони мене відволікають своїми підказками. По-друге, треба слухати фотографа. Добре, якщо фотозйомка вдома – так спокійніше.

Коли ми говорили про посил публічних людей з ДЦП, то торкнулися теми дискримінації. Особисто ти стикалася з нею?

Так, таке було в трамваї. Це були діти.

Залишилося бажання користуватися нашим громадським транспортом?

Так, продовжую їздити на трамваї. Я не приймаю їхні образливі слова. Хто для мене ці люди? Ніхто.

Давно дотримуєшся такого світогляду?

Так було не завжди. Прийшло з віком.

Якщо заговорили про вік. Що доводиться терпіти молодшій сестрі від братів? Чула, ти не проти побитися?

Критику. Критикують те, як я одягаюся. Іноді сприймаю, іноді не реагую. Так, буває, б’ємося, але частіше за все я програю.

Які будуєш плани на майбутнє? Якщо говорити про освіту.

Хочу провчитися на дизайнера, освіту здобути тут. Але пізніше поїхати в Америку і спробувати попрацювати там моделлю і дизайнером.

Чому Америка?

Тому що такі, як ми, там потрібні, нас ні в чому не обмежують.

А тут?

А тут ми не такі, як всі.

Я тобі більше не ставитиму питання, але попрошу продовжити речення. Через 10 років у мене вже буде…

Ательє, магазин і коханий чоловік.

Людині з інвалідністю важливо…

Те, що думають люди.

Але ти сказала, що тобі неважлива думка оточуючих?

Ви не зрозуміли. Нам важливо бути почутими.

Бути собою означає…

Бути красивою, розумною, товариською, відомою і багатою.

Образ моделі ідеальний, якщо…

Ти на підборах. Я мрію стояти на підборах.

Розмовляла Діана Манучарян

Фото: Олексій Каташинський

Стиліст: Альона Терещенко, салон LIBRO dry bar

Залишити коментар