Понеділок, 22 жовтня

Прийдете четвертого січня. Автор: Сергій Осока

Хіба студенти так уже ретельно планують ті Новорічні свята? Де прибився – там і знадобився. Куди занесе – там і весело. Вік веселощам сприяє. Але того року ми з друзями планували все заздалегідь і всерйоз – у кого, хто, скільки, з ким, кому що нести й по що їхати. Здається, закінчувався дев’яносто восьмий. Свято обіцяло бути просто грандіозним – з багаттям у лісі, феєрверками, сюрпризами й розіграшами. Обіцяли приїхати всі до єдиного – якраз нікому ніщо не заважало.

Мені залишалося скласти останній іспит у сесії. Історія України. Сказати б – та що складного? Де там…

На консультації викладачка Алла Миколаївна доброзичливо попередила:

– Я впевнена, що складуть не всі. Переживати не треба. Хто не складе з першого разу – складатиме другий раз письмово. І третій раз – у присутності комісії. Якщо хтось не складе втретє, що ж… доведеться нам із вами попрощатися.

Двадцять сьоме грудня. Ішов додому – ЦУМ уже був у гірляндах. Вони світили затишно і святково. Посеред вулиці товклися ряджені цигани з ведмедем. Рум’яні дівчата допродували з яток ялинкові прикраси. А в мене в голові звучало «…доведеться попрощатися», «…доведеться попрощатися».

– Тягніть іще один білет, – спокійно запропонувала Алла Миколаївна двадцять дев’ятого грудня.

Я витягнув білет, прочитав питання, сів і обхопив голову руками. Вона дала мені другий шанс, але в голові все плуталося, плуталося. Хтозна – індустріалізація? А, може, застій?..

– Прийдете четвертого січня, – сказала Алла Миколаївна, закривши мою залікову книжку.

Логічно. Те, що я їй плів, не трималося купи взагалі. Вза-га-лі.

– Що? Теж? – спитали під дверима аудиторії дівчата й пополотніли ще дужче.

– А! – махнув рукою я, натягнув куртку й побрів униз.

Того дня Алла Миколаївна поставила чотирнадцять, здається, двійок. Голови чотирнадцяти веселих новоріч зітнула Алла Миколаївна на страшній гільйотині свого іспиту.

«А, вона ж така хороша викладачка. Лекції які… Ти ж слухав, рота роззявивши… Ах ти ж, Сірьожка-Сірьожка… як же ти так… от тобі й багаття з шашликами.»

Ще навіть не доїхавши до вокзалу, я вже твердо вирішив: не буде мені тепер Нового року з друзями! Ні бенгальських вогнів, ні петард, ні шишок, що тріщать під сніжком. Ні розпашілих рідних облич. Не заслужив я. Так мені й треба. Поїду додому й усю ніч читатиму підручник. Страчувати – так уже до кінця! Зовсім! Трава не рости, себто – сніг не скрипи! Все, пропаща я людина.

Сказано – зроблено.

Удома я застав порожню квартиру. Батьки стрічали Новий рік десь у гостях. Знали, що я буду теж не вдома. Холодильник порожній від слова «абсолютно». У кишенях кілька гривень, хіба на цигарки. Ну то й що ж… Заслужив…

З самого ранку тридцять першого грудня телефон настирно дзвонив і дзвонив. Я не підходив. Увечері подзвонили у двері.

– Збирайся! Поїхали! Всі тільки тебе ждуть! Там – усі! Уяви, там усі-всі! Так ще ніколи не було! – весело щебетала Іринка з разочком іскристого дощику на шапочці.

Ви ще не знаєте, яку я вам зараз свиню підсуну…

Іринка вмовляла мене довго. Мабуть, півгодини.

– Та перескладеш, Боже мій! Ще до четвертого хтозна скільки часу!

– Настрій у мене не той, Ір. Зіпсовано все, розумієш? Пропало все…

Вони приїжджали ще двічі. Дзвонили безперервно. Умовляли. Розраджували. Навіть погрожували довічним бойкотом. Я був – скеля.

Остаточно все стихло тільки об одинадцятій.

Я взяв із полички ляльку – печального П’єро з фіолетовими сльозами на щоках – посадив на підлогу, поклав йому до рук підручник з Історії України (здається, Крип’якевича…)

Відкрив банку огірків. Увімкнув телевізор. І зосереджено дивився вечірнє шоу, дістаючи рукою огірки з банки. Так і заснув у кріслі. А вони десь там грілися горілкою й шашликом, палили бенгальські вогні, реготали, реготали. Ні вони, ні я тоді ще не знали, що більше ми так ніколи не зберемося.

Ранок четвертого січня пам’ятаю уривчасто: сходи, сходи, сходи, двері, двері, двері, одна лампочка на весь другий поверх.

– Розгортайте листочки і пишіть…

Алла Миколаївна навіть посвіжіла за чотири дні. Красивіша стала. Значніша. Монументальніша. Боже, як же я її боюся…  Гетьман Многогрішний – Глухівські статті. Гетьман Іван Самойлович – Конотопські статті. Повік не забуду.

– Заліковки заберете через годину на кафедрі.

Простягає мені заліковку. Розгортаю – там написано «добре». Не вірю – розгортаю на початку – прізвище моє.

Збігаю сходами з відчуттям, що ось недавно в мене підозрювали смертельну хворобу, але діагноз не підтвердився!

А через три дні, на Різдво, ідемо колядувати. Майже всією компанією. Ну майже. Весело, усім добре, усім затишно й приємно. А мені – найдужче! Я рвуся вперед, регочу, відганяю собак, співаю колядки, кидаюся сніжками. Жаль, що мене не бачить Алла Миколаївна.

Фото: Саша Населенко

1 комментарий

Залишити коментар