Середа, 24 жовтня

Казка про нещасливого прекрасного бика. Автор: Ольга Герасим’юк

Якось я мала знімати сюжет про чоловічий стриптиз. Мого друга-оператора до зали не пустили, бо вхід був лише для жінок. Я ж мала сидіти серед усіх. Друг знімав з віконця й пообіцяв мені, що хай лише хтось там голий до мене пристане – ввірветься й начистить йому.

Зала була заповнена дружинами якихось багатіїв, котрі розважалися поряд у казино, й періодично посилали за своїми жінками охоронців, коли час було їхати далі. Пещені з виду дружини розв’язно валялися в кріслах, виставляли оголені плечі, ноги, напіввідкриті груди, тримали ніжними пальцями келихи з дорогими напоями, запалювали одна за одною довгі запашні сигарети й поводилися, як работорговці, змушуючи двох юних роздягнених танцівників крутитися перед собою, як їм схочеться. Напевне, зазвичай щось таке робили з цими відвідувачками їхні чоловіки. Це відчувалося. Бо вони це робили так надривно, ніби комусь відплачували – безжалісно, із мстивим вигином яскраво-червоних губ. І ще це було знати по тому, як поспішно вони схоплювалися, кидали цигарки та дріботіли на вихід, щойно охоронець чоловіка зазирав і робив знак… Було в цьому щось із порно… Хлопці вихляли своїми стратегічно важливими місцями, нагиналися й показували все, що від них вимагалося…

Все змінилося, коли на подіум вийшов третій. Він був найстарший. Приблизно за тридцять. Він був, як крупний сильний звір. Його тіло було м’язистим і досконало виліпленим, від нього линув такий секс-епіал, що вся зала враз напружилася і трохи зніяковіла… Він дивився заклично, твердо й нахабно. Він здирав із себе тонкі срібні стрінги сильним рухом, закривав величезною долонею те, що було під ними, різко відривав долоню разом із золотими стрінгами, що виявлялися під низом, потім – з червоними, і очікуванню дам не було кінця… що буде потім… під останніми стрінгами… Коли він м’яким стрибком наблизився до мене та спробував взяти за руку, щоби потягти за собою на подіум, він побачив кулак – і, як нічого не сталося, сів на бильце крісла сусідки… Як розпашілий бик, як Казанова, що вже не може зупинитися… І дама, вже майже без свідомості, скорена, дала себе винести на подіум для подальшого публічного спокушання…

Таки він тут був той, заради якого всі приходили… Гроші він свої мав. Ними були напхані ті останні стрінги, які всі жадали собі на сувенір, але він їх так і не знімав – і завжди лишав на тому своєму випнутому пагорбі, що робився горою від зіжмаканих купюр… Він лишав їм надію, що іншим разом… оооох…

Та підходив Новий рік. Він був роком Бика. І тепер мені треба був для сюжету бик. Ми приїхали на одну ферму під Києвом. Червонощокі голосисті тітки провели до міцної загородки – там возлежав шикарний бицюра. Тітки розповідали історії про його видатні сексуальні заслуги, деталі цих історій були прості й відверті, як сама природа – і ніхто не червонів. Я таки залізла в загородку сказати стендап про Новий рік. Щось про примарне щастя самотнього Бика… Оператор знімав здалеку, але знов пообіцяв, що раптом що – ввірвется й начистить бикові.

А потім дами потягли нас частувати. Бо ж таки Новий рік на порозі. У загородці при хліві стояв стіл – він вгинався під голубцями, варениками, котлетами, холодцями, там стояли й миски з пряженою сметаною, з печеною й тушкованою курятиною, червоними вінігретами, квашениною, словом – страшне…

Мав ще прийти завфермою – єдиний серед них чоловік. Вони з такою ніжністю говорили про того дядька, що хай би він уже швидше йшов. «О, йде!» «Василович, та де Ви ходите, все холоне, й люди он із Києва вже померзли, аж сині. Василович, а взяли шо ми Вам казали?» Він ішов чіпкими ногами хазяїна по тирсі між стійлами, говорив мовою сільського начальника, «рішав питання» й суворо оглядав підлеглих тіток, що висипали з поклонами назустріч. Тітки тихенько нахвалювали мені на вухо свого шефа – і який він господар, і який добрий, дарма, шо з виду страшний, і як він танцює: «От ніхто так у селі не вміє, як наш Василович! І уявіть – нежонатий!» Дядько у волохатій шапці й у кожусі довго збивав із валянок сніг, здалеку демонстрував трилітрове те «шо ми вам казали», і вони вже побігли тягнути його до столу.

Василович чомусь пригальмовував… Не зразу якось зняв і шапку, присів до столу… І тут я мусила негайно щось собі запхати в рота – а це була перша скраю котлета… Я заходилася її жувать істерично… Щоби не сказать… Щоби не сказать: «Ооо, ніхто тут, як я, не знає так добре, як він танцює!!!»

Я, здається, жувала надто довго: тітки захвилювалися: «Шо, шось попало туди? Плюйте! Було ж якось, що в каклєту попав людині зуб! Плюйте!»

Мене трясло зсередини запханим кудись у шлунок сміхом. Навпроти, знявши шапку, сидів Василович із виглядом песика, якого застали під кущем за важливою справою, що ніяк не йшла… Він побуряковів, витріщив очі й посилав мені ними відчайдушні благальні сигнали мовчати…

Сиділи ми добре й весело – я ще ніколи так не реготала в своєму житті щоразу, коли Василович починав щось казати своєю сільською гуторкою…

Коли тітки збирали посуд, він знайшов мить прошепотіти мені: «Вони б мене розірвали на куски, якби взнали! Вони б забили мене ногами й свиням віддали… Дякую, що не здали! Я клянуся – тіки женюсь, покину я той стриптиз, клянусь Вам усіма святими й праведниками на додачу…»

Проводжали нас усією фермою. Тітки обіймали свого начальника й махали нам услід.

Різдвяні історії завжди мають геппі-енди.

Отже, геппі-енд.

Дні йшли не довго й не коротко, і якось на студії пролунав дзвінок. Охоронець сказав, що до нас рветься якийсь хлопець із свинею.

Потім відкрилися двері – й у кімнату вплило велике блюдо, на ньому, вкрите до половини рушником, лежало смажене рум’яне порося зі щасливою посмішкою на морді, воно тримало в роті пучок зеленої петрушки й перчину. З-під блюда нам посміхався наш стриптизер Василович. Він був у сільського крою нарядному костюмі.

Він прийшов урочисто повідомити, що женився.

Блюдо досі зберігається десь у нас.

Ще один гепппі-енд (так теж буває).

Роки йшли не довго й не коротко, і якось я зустріла в місті чоловіка. Він спитав, чи не пам’ятаю я його. І нагадав, бо я задумалася, що він саме той стриптизер із села, з яким колись ми були знайомі. Все. Із селом уже кінець. Розвівся. Вона виявилася стервою.

Я інстинктивно глянула кудись у район його ширіньки. Подумалося про срібні стрінги… Чисто інстинктивно, присягаюся… Він засміявся й вирішив більше нічого мені не казать… Хай буде такий щасливий кінець, як є.

Як пишуть у казках – а був-не-був, та кажуть люди, що був.

Залишити коментар