Середа, 24 жовтня

Сашко Дерманський – прозаїк, поет, перекладач, який пише для дітей і тих, хто спромігся зберегти свою внутрішню дитину. Щиро й відверто розказав про написання сценарію для фільму «Сторожова застава», про майбутні твори й минулорічні письменницькі здобутки, про те, як позначаються події в країні на творчості, та вперше, спеціально для Opinion, про фіаско на вступних іспитах до університету й здобуття спеціальності слюсаря в ПТУ, про гру в духовому оркестрі на похоронах та про свій шлях до письменницької діяльності. 

Минулий рік був досить плідний і знаковий у Вашій творчій біографії: зовсім нещодавно вийшла ваша 22-га книга. А це вже чималий доробок! Проте, більшість українців дізналася про Вас цього року саме як про сценариста «Сторожової застави». Як працювалося над сценарієм?

Для мене це було щось нове, й несподіване для тих, хто знав мене як автора художніх книжок для дітей.

Із «Сторожовою заставою» довга історія. Усе почалося ще у 2012-му. А розмови й робота над сценарієм розпочалися ще раніше. Але потім кілька разів проект зупинявся, було навіть незрозуміло й невідомо, чи взагалі він відбудеться. Але зрештою, з купою різних перепетій і складнощів, кіно вийшло. Якщо оцінювати загалом, то вийшло непогано. З будь-якої точки зору це новий і значний крок в українському кінематографі. А для мене це, перш за все, новий досвід, що збагатив абсолютно іншими знаннями й емоціями. Насамперед я зрозумів, що це зовсім різне: писати книжку та писати сценарій. Література й кінематограф – різні види мистецтва, тож і процес роботи над книжкою і сценарієм диктується відповідними канонами. Іноді здавалося: скільки всього написав – тепер сідаєш і легко робиш сценарій. А виявилося, що треба дивитися під іншим кутом зору. До того ж абстрагуватися від життєвих перипетій і зосередитися на творчості не завжди просто. Так сталося, що в період роботи різні події, що відбувалися в країні, вносили свої корективи в те, як і з чим ми працюємо, на бюджет фільму, а це все дуже важливо.

Під час роботи мені було складно усвідомити, що те, що я роблю, не завжди правильно й вдало. Я звик, що написане мною подобається. Ніколи не було складних стосунків із редакторами видавництв, мені не завертали тексти, не казали, що це погано, а тут треба переробити. Іноді якісь робочі дрібнички траплялися, але нічого суттєво переписувати не доводилося.

А коли переписуєш десять разів одну й ту ж саму репліку, а режисер  все одно каже: «Це не те. А це погано», то час від часу руки опускалися. Але мені дуже пощастило, що Юрій Ковальов, режисер фільму, долучився до створення сценарію, і ми з ним провели багато часу у творчих пошуках, значну частину сценарію робили вдвох. Потім до нас долучився Ярослав Войцешек, штатний сценарист Film.ua: його допомога була доречна та вчасна.

Я дослухався до Юрія, бо в нього все ж таки більше досвіду в кіно. Хоча власне, це теж його перший досвід у повному метрі, він до цього робив короткометражки й переважно знімав рекламу. Але я був зовсім новою людиною у кінематографі, тож дослухався. Коли виходило справді добре, Юра знав, як це сказати так, що з’являлися сили й бажання працювати далі. Таких ситуацій було чимало. В якийсь момент я думав, що ніколи більше не візьмуся за сценарій. Але після виходу фільму зрозумів, що мені хочеться це робити. Було безліч дзвінків від людей, які щойно вийшли з перегляду, навіть чути, як тремтить їхній голос, як вони вражені, схвильовані, дякують. Казали: «Ми йшли в кіно, не сподіваючись ні на що, хотіли просто підтримати вітчизняного виробника». Багато хто казав: «Чесно, ми не очікували, що це буде хороше кіно».

Уся команда, що працювала над фільмом, знає, що там є безліч недоліків. Є речі, про які було слід подумати в процесі створення фільму, але ми вчасно це не зробили, і зараз вже нічого не зміниш. Однак здобули колосальний досвід і більшість помилок намагатимемося виправити в наступних проектах.

Попри всі нюанси, я усвідомлюю, що такого рівня кіно для дітей в Україні ще не було, і я сподіваюсь, що далі будуть тільки кращі фільми. «Сторожова застава» – якраз та планка, яку братимуть за орієнтир творці наступних українських фільмів.

Але  ваш письменницький рік теж був надзвичайно плідним!

Справді, цей рік був дуже плідним, у мене вийшло п’ять книжок. Може, це рекорд. Я сподівався, що вийде ще одна, але не встиг внести остаточні правки. Тобто є готова історія, але до неї в мене багато питань, її треба допрацювати. Вона з’явиться вже наступного року.

Щоправда, деякі з текстів, що вийшли цьогоріч, написані раніше. Скажімо «Жменька тепла для мами» вийшла у «Видавництві Старого Лева» десь місяць тому, і найдовше чекала своєї черги. Текст був написаний одинадцять років тому. Жодна з моїх книжок так довго не чекала.

З чим це пов’язано?

Багато різних причин. Вона писалася для конкретного видавництва, яке мало намір і бажання видавити, але так і не спромоглося на кольорові видання (а ця історія тільки в такому форматі мала вийти). Цей текст хотіли видати інші видавництва, і я вирішив, що час щось з ним робити. Я показував його іншим видавцям: то не могли підібрати художника, то комусь він не пасував до концепції видавництва: не всі видавництва забирають будь-які тексти. Навіть якщо ти автор з іменем і річ хороша. Видавець може сказати: «Добра річ, але це не наша книжка». І так склалося, що вона дуже довго лежала, але коли стало відомо, що «Видавництво Старого Лева» буде її видавати, то я трішечки її підправив – і ось нарешті маю ще одну чудову книжку.

Бачила в кінотеатрі екранізацію мого улюбленого «Чудового Чудовиська». Здивувалася, що ніде про це не читала. Якось тихо все відбулося, без належного розголосу.

Я зараз точно не пригадаю, але мультфільм «Чудове Чудовисько», здається, вийшов ще в 2016 році. Він неформатний, тому про нього ніхто нічого не знає і майже ніхто не бачив. Це 22-хвилинний мультик: кінотеатри не беруть його у прокат.

Дивилася його перед якимось великим анімаційним фільмом: демонстрували як бонус. Приємний такий бонус!

Можливо, це було у рамках якогось фестивалю? Бо він чудернацький, специфічний, зовсім інший, ніж книжка. І це, як на мене, прекрасно. Студія «Червоний собака», режисер Сергій Мельниченко, продюсер Олена Голубєва читали «Чудове Чудовисько» своїм дітям, надихнулися й створили мультик. Вони хотіли зробити повнометражну стрічку, але не вистачило фінансування. Держкіно підтримало тільки у форматі невеличкого мультику. Мені здається, що з книжкою порівнювати не слід, бо це абсолютно інший твір. Він ліричніший, емоційніший, атмосферний, філософський, тоді як книжка весела і бешкетна. Мультфільм, певно, цікавий і дорослим, і дітям. Діти по-своєму сприймають, дорослі бачать по-своєму, може, трохи глибше.

Я сподіваюсь, що щось зрушиться у нашому кінематографі. Щоправда вже зрушилося, але хотілося б, щоб більше екранізували саме сучасну українську літературу, тому що матеріал є.

Які з Ваших історій найбільш придатні для екранізації?

Будь-який текст потребує адаптації та переробки. У чистому вигляді не можна екранізувати нічого, якщо це не написано вже з прицілом під екранізацію. Якщо написано як художній текст, а не як матеріал для сценарію, і це зняти без змін, то вийде погане кіно.

Я бачу «Жменьку тепла для мами» чудовим повнометражним мультиком, фантастичною казкою. Звісно, історія для повнометражної стрічки доволі куца, її треба поглиблювати, розширювати. Але потенційно вона мені бачиться мультфільмом.

«Вужик Онисько» бачиться як серіал. Прекрасні герої: Вужик Онисько, Жабка, Мишка, Колорадський Жук.

Я більше скажу: ще до Майдану одна з анімаційних студій почала роботу над створенням цього мультику, були матеріали, розроблялися образи, композитори писали музику. Я все це відслуховував, а потім вони зникли. Не знаю, з яких причин, може, з політичних, може, ще з якихось. Намагався з ними зв’язатися, але вони лише обіцяли вийти на зв’язок, проте не вийшли.

Володимир Рутківський, жартуючи, розповів нашим читачам, що налякав Вас тим, що наступний сценарій на Ваш текст писатиме саме він…

Так, він жартував. А щодо екранізації «Сторожової застави», то є різні думки: комусь вона категорично не сподобалася, причому тут є люди, до яких я прислухаюся та яких я поважаю.

Наскільки Вам було комфортно перекроювати текст іншого автора?

Від Рутківського там зовсім нічого не залишилося. Його з часом ставало поступово все менше й менше. Ми дуже багато працювали. Було безліч думок, варіантів, поворотів сюжету, початків, закінчень. І перші варіанти були дуже близькі до книжної історії. Вони були більш історичними, ніж фантастичними. Власне, як і в книжці.

А з автором тексту обговорювали зміни? Цікава сама кухня перетворення одного твору на інший. Пан Володимир у нашому інтерв’ю сказав, що не ображається на те, що текст аж так переробили.

Рутківський, наскільки мені відомо, бачив один із перших варіантів сценарію.

А взагалі, кожен із авторів був би щасливим, якби екранізували його твір. Навіть якщо нічого майже не лишилося. Тим більше, якщо вийшло непогане кіно. Не знаю, якщо б це було б щось моє і геть не зіпсували, я був би задоволений.

Дійсно, є різні думки, проте Юрій Ковальов, режисер, мене запевнив, що в особистій розмові Рутківський дякував і сказав, що він розуміє, яка робота була пророблена. Спочатку він дивився та шкодував за епізодами. Насправді, дуже багато речей класних, які були в книжці та які ми придумали самі, в остаточному сценарії десь поділися. Багато чого було знято, але викинулося на етапі монтажу. Думаю, дещо із втраченого увійде в телевізійну чотирисерійну версію.

Я люблю, щоб читач і глядач більше співпереживав героям, і в нас було більше того, що могло розчулити.

Дуже складно щось робити, коли за весь процес ти відповідаєш не сам: відповідальна ціла команда. Багато чинників, які впливають на результат. Наприклад, бюджет: виділили певну суму на проект у 2012 році, коли долар 8, а потім одразу 25 чи 26, і з’ясувалося, що взагалі ні на що не вистачає. Продюсери бачать по-своєму, вони дуже впливали на творчий процес.

У фільмі багато алюзій на Майдан. Єдине, що не вписувалося, так це ім’я головного героя – Вітько. Якщо не читати перед фільмом повість, то це трохи дивує. Не думали змінити?

Ми говорили про зміну імені головного героя з самого початку, але все ж таки вирішили, що він має бути Вітько. Якщо ви звернули увагу, то як «Вітько» він  тільки кілька разів звучить у фільмі, а так його Вітєю чогось називають. Я намагався переконувати команду й режисера у таких речах…

Біда в тому, що серед усіх, хто створював цей фільм, не було, напевно, окрім мене, україномовної людини. І коли ти пишеш діалог і репліки, а вони кажуть: «Нє, так не говорять…» Тобто люди не відчувають живого мовдення. На їхній слух це звучить нібито неприродно, той же Вітько – вони стверджували, що так ніхто не каже. Справді, в їхньому мовному середовищі так не кажуть, але ж фільм про інше… Насправді форми імені Вітько, Сашко, Васько тощо – традиційні для України.

Дуже складно було переконувати в таких очевидних для себе речах. Часто зробити це так і не вдавалося. Думаю, що деякі речі мені слід було відстоювати наполегливіше.

А взагалі сценарій – це ж не самодостатній мистецький твір, а лише приблизна схема для подальшої роботи над фільмом. Тож вносити зміни в сценарій у процесі зйомки й навіть після – звична й нормальна практика. Багато що ми з режисером шукали й вирішували в телефонному режимі уже під час зйомок. Отак, до речі, «стріла в лоб» і з’явилася.

А чи є сцени у фільмі, на які надихнув саме Майдан?

Ви маєте на увазі сцени з феєрверками? Деякі речі були придумані не на етапі створення сценарію. Каскадери, костюмери, постановники бойових сцен, вони зі своєї професійної точки зору бачать сцени по-своєму. У зв’язку з цим може змінюватися й сам сценарій. І саме так з’явилися стріляння феєрверками. Спочатку мали бути просто петарди. Не думаю, що там слід шукати конкретні алюзії, пов’язані з подіями на Майдані. Хоча, без сумніву, особисто мене ці події змінили, й, думаю, це позначається в моєму житті на багатьох речах, на творчості зокрема.

А на скільки зазвичай впливають події в країні на той світ, який Ви творите в тексті?

Вони, звісно, знаходять свій відголосок. Найбільше це видно в третій частині «Чудовиська», яка писалася під час Майдану. І потім уже після цього я дуже переживав ті всі події. У згаданій книжці є багато алюзій на Майдан, їх легко знайти. Навіть деякі репліки в уста героя я вклав ті, які я чув саме під час зіткнень. Є в тій історії протистояння певних сил, і уважний читач впізнає, звідки це.

У книжці «Стонадцять халеп Остапа Квіточки» можна знайти щось цікавеньке про сьогоднішні геополітичні реалії.

А от про війну я не знаю, як писати. Вважаю, що писати про це може тільки той, хто там був. З боку бути таким спостерігачем, а потім влізти у шкіру того, хто це пережив і відчув, неможливо. Про це можуть по-справжньому, чесно написати тільки ті, хто воював. На жаль, вийшло так, що я на війну не потрапив.

Так, може, це на щастя?

Я довго з цього приводу переживав. Що не взяв торбинку, як молодший брат, і не поїхав.

А Ви не думаєте, що під час війни люди мають робити саме те, що вони вміють найкраще?

Такою думкою я себе й намагався заспокоїти. Зараз, звісно, вже не так важко. Адже розумію, що навіть якби я мав можливість, захотів, то тепер немає такої нагальної потреби, тому що зараз там справді люди, які вміють воювати. Є контрактна армія, вона навчена та забезпечена тим, чим потрібно. І зараз пізно про це думати. Але тоді, у 2014-му, кожен справжній чоловік мав долучитися до оборони своєї країни. Я відсидівся вдома. Яке ж я маю право писати про війну?

Нещодавно був спеціальний перегляд «Сторожової застави» для дітей, чиї батьки загинули в АТО чи зараз перебувають на передовій. Також на перегляді були курсанти, майбутні захисники, їм фільм дуже сподобався. Своєю творчістю ви змогли подарували частинку світла тим, хто цього потребує найбільше. І, можливо, краще Вас би той сценарій ніхто й не написав би. Тому кожен має займатися тим, що вміє найкраще.

Може, й так… Але все одно є той черв’ячок, який тебе гризе за те, що ти колись зробив неправильно чи не довів справу до кінця. Це вже буде зі мною завжди, і тут можна по різному до цього ставитися.

Мені шкода, що в «Сторожовій заставі» не прозвучала Україна. У мене головний герой говорив про Україну, але це десь загубилося. Не знаю, чому. Добре, хоч фраза «Ми на своїй землі, вистоїмо!» залишилася. Без сумніву, патріотизм краще прищеплювати дітям на прикладах героїв книжок і фільмів, ніж на прикладах реальної війни.

А Ви з дитинства мріяли стати письменником?

Ні.

Як це сталося?

Я дуже любив читати, у нас багато книжок, бібліотеки всі ходжені-переходжені, але щоб я мріяв… Я, мабуть, не розумів, що це в принципі можливо. Мені й зараз здається, що деякі діти не сприймають письменників як реальних людей, які живуть поруч з ними.

Так, письменники у багатьох асоціюються із Шевченком, який давно забронзовілий. І у Вас немає такої великої смушевої шапки!

У школі запитуєш: «Яких знаєш сучасних українських письменників?» Список зазвичай дійсно починається з Тараса Григоровича, потім – Леся Українка.

Хтось написав у Facebook історію про те, як старший син-четвертокласник прийшов і каже малодшому братику, який ходить у садочок: «До нас приходив Сашко Дерманський». А малий дивиться: «Ну й що? Хто це такий?» А старший відповідає: «Ти що, це ж як Тарас Шевченко, тільки живий». Я так сміявся.

Я не мріяв бути письменником. Не усвідомлював, що письменники – це реальні люди. Пам’ятаю, що вчителька твори мої читала вголос, я завжди гарно їх писав. Та й диктанти добре писав. Хоча правил не знав майже, інтуїтивно писав. І потім, коли я вступав до університету, то не з першого разу вступив, бо розраховував на диктант, а нам влаштували співбесіду.  Мене почали питати про особливості відмінкових закінчень іменників другої відміни. Для мене це було щось занадто складним… Я не знав теорії. І декан, як зараз пам’ятаю, каже: «Ти ж потенційний двієчник». Хоча я був єдиний, в кому була впевнена наша вчителька, класний керівник, і я один з небагатьох у нашому педкласі, хто тоді не вступив у педагогічний. Тому мав нагоду опанувати зовсім іншу першу професію…

Останнім часом розповідаю про деякі речі, про які у «Вікіпедії» не написано, тому про це не знають. Я ж після провалу на іспиті пішов і рік провчився у Білій Церкві в ПТУ. Моя перша професія – слюсар з ремонту автомобілів. Там я отримав і водійські права. Тому в моєму арсеналі є така професія. Я ж виріс у селі, там потрібно вміти все робити руками. От я й умію. А найперші кошти заробив ще школярем і зовсім не письменництвом – я грав у духовому оркестрі… на похоронах.

А чому не на весіллях?

На весілля в нас не вистачало репертуару, там було складніше. У нас такий був аматорський оркестр. У селі, в Будинку культури, займалися з керівником. І ми там вивчили якісь кілька творів, репетирували. Але це не було на такому рівні, щоб вистачило для весілля, для цього треба було значно більше уміти й знати. А ми там грали два чи три марші, і на похорони цього цілком вистачало.

Але це напружувало, коли час від часу стикаєшся зі смертю, то починаєш думати про нехороше. І я з часом відмовився грати…

Але продовжував читати й писати.  Хоча й знав, що пишу добре, все одно не думав бути письменником. А потім все якось склалося. Почав писати лірику в студентські роки. І нібито щось виходило. Зрозуміло, що до поезії там було далеко. Але якщо щось виходило, то я давав читати людям. І якось спробував написати для дітей.

Чому саме для дітей?

Хотів, щоб це надрукували в якомусь дитячому журналі й заплатили мені гроші. Це було намагання знайти підробіток. Я після університету пішов працювати викладачем у технікум, зарплата була смішна. На той час у мене вже з’явилася дружина. Вона була вагітною. Було дуже скрутно. Нам батьки практично не могли нічим допомогти, бо в них нічого не було. Це був початок 2000-х. То були голодні часи. Розумів, що потрібно шукати підробіток. Якось ішов та побачив журнали дитячі. Подумав, що напишу, бо там платять, мабуть, добрі гроші. Так я потрапив у журнал «Стежка». Написав кілька невеличких віршиків, зателефонував їм, повіз. І їх надрукували. Потім з’ясувалося, що платять копійки. Але це мене окрилило: у мене були вже надруковані вірші, які багато людей читає. Так я почав потрошку щось писати, і через певний час мене взяли на півставки працювати редактором. Я досяг, чого хотів: знайшов додаткову роботу. Багато років відчитував пари та гнав ще на кілька годин у редакцію, щось писав. Журналу «Стежка» вже немає десь років 4-5. Але там я там багато років пропрацював.

А для дорослих плануєте написати?

Я пишу для всіх. І книжки, які пишу, не забороняю читати дорослим. Там є спеціальні штучки для них. А окремо дорослу книжку ще не написав. Поки що в мене ще багато ідей, і хочеться писати для дітей. Хоча мені було б цікаво, це виклик. Але швидше щось напишу для підлітків, щоб поступово. Хоча ще не починав, у мене навіть думок немає. Можливо, нічого не вийде. Може, в мене недостатньо мудрості, щоб зацікавити дорослу аудиторію.

Хоча думаю, мені точно вдалося б написати щось гумористичне. До речі, я вже згадував про книжку «Стонадцять халеп Остапа Квіточки». Вона була написана давненько і довгий час не видавалася, бо я не знав, для кого вона. Вона нібито не для дітей і не для дорослих. Герой – юнак молодий вчитель, а другий герой – чорт, який живе у пеклі. Їхні дороги переплітаються, і з того виходить дуже кумедна історія. Ця книжка вийшла у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» й однозначно має подобатися дорослим, хоча мені другокласники розповідали, що їм було смішно навіть там, де сміявся батько. Книжка справді весела.

Думаю, може написати щось дуже серйозне? Може якийсь трилер?

Після казок одразу трилер?

Якби ви чули, яку музику слухаю, коли пишу добру казку, ви б так не дивувалися. Хотілося чогось неочікуваного. До речі, Роальда Даля ми знаємо як прекрасного всесвітньо улюбленого дитячого автора, але він вважається батьком чорного гумору. Його новели абсолютно не схожі на те, що він пише для дітей. Можна спробувати й собі. А ще я хочу робити сценарій не за чужою, а за своєю історією.

На яких книжках Ви зростали?

Нічого особливого, нічого такого, чого не читали у мій час, хто любив читати. Астрід Ліндгрен, Отфріда Пройслера я любив дуже читати: «Водяничок», «Маленька Баба-Яга». А от Рутківського в дитинстві не читав, перше, що прочитав, – це «Джури козака Швайки». І це вже було тоді, коли я сам писав.

Хто з українських письменників вплинув на Вас?

Із наших мені Костецький дуже подобався. Близнець. Хоча його я також пізніше почав читати, але мені страшенно подобається його мова. Тютюнника «Вогник далеко в степу» – прекрасна книжка.

Але все одно я більше любив щось казкове, скажімо, як «Мінімакс – кишеньковий дракон» Костецького.

Пізніше полюбив – Джека Лондона. Одна з найулюбленіших книжок – збірка повістей «Білий мустанг». Сат-Ок – американський автор індіанського походження про індіанців і писав. Він був справжнім вождем племені. Цю книжку я перечитував неодноразово.

Над чим Ви зараз працюєте?

Зараз я добиваю одну історію, як я вже казав. Вона написана, але в ній ще не все влаштовує, є нелогічності. Я вже міг давно це зробити, але часу не вистачало. Ця книжка має вийти у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». І далі у мене ціла низка, черга, уже п’ята частина «Маляки» видавництво «Теза». Четверта частина вийшла менше двох тижнів тому, я хочу одразу написати п’яту частину, бо це завершальна частина серії. Сподіваюсь, що вона, як і четверта, піде легко, приблизно за місяць написав цю книжку. Це швидко. Тоді я візьмусь за щось складніше. Я хочу швидше її написати, бо в четвертій частині наробив такого, чого я не роблю. Там сталися трагічні речі, які треба терміново виправити.

Чи є місце дивам у Вашому житті?

Кожен день – це диво. У мене є дві дивовижні дівчинки. Одна  —  вже закінчує школу, інша — тільки пішла до першого класу. І те, що вони є, і я можу бути з ними – це вже диво. Іноді трапляються курйозні ситуації, якісь речі, з яких можуть бути казки. Цього року був в одній з Київських бібліотек, після зустрічі збирався йти та зауважив, що немає моєї парасольки. Я зрозумів, що забув її. Сидів на задніх сидіннях маршрутки й поставив її у куточок — за сидіння. Згадав, що просто не забрав її. Мав повертатися назад, мені показали, де зупинка маршрутки. Я її здалеку побачив. Дивлюсь, ніби реклама та сама, що й на тій маршрутці. Думаю, може зайду, спитаю у водія чи не знаходив парасольки. Заходжу в маршрутку, начебто та ж сама, але дивлюсь —  біля водія парасольки немає, то і не став питати. А потім іду поволі, а вона мене чекає там, де я її залишив. Тобто вона помандрувала коло, її ніхто не взяв, не помітили. Але це дивовижно, це цілком заслуговує на те, щоб про це написати казку. Я навіть сфотографував її. Подзвонив бібліотекарям, бо вони вже придумали цілий план, як будуть шукати водіїв маршруток, запитувати, може, хтось лишив, передав.

А на Новий Рік траплялися дива?

Я був малий, ми до бабусі поїхали в інше село. Якраз на свята, потім приїжджаємо додому, а в нашій замкненій хаті хтось побував: апельсини розкидані, якісь цукерки. І ми сильно здивувалися, адже нікого не в хаті не було, і хата була зачинена. Але через деякий час зрозуміли, що то було не диво, а просто дядько, мамин брат. Напевно, батьки відчували і залишили ключ, про всяк випадок, сусідам. А для нас, дітей, це було справжнім дивом.

І ви подумали, що то Дід Мороз?

Щось ми таке і подумали. Зараз у нас Дід Мороз потрапив у список Миротворця. До нас зараз двічі на рік Святий Миколай приходить. У мене мала Злата в школі ходить і з усіма сперечається, каже: «Я не вірю у Діда Мороза». І намагається інших переконати.

А у Святого Миколая вірить?

Так. Святий Миколай – це ж Святий Миколай, реальна особа, що стала святим, а той, інший дід – вигаданий.

А які традиції маєте на Різдво?

Жодних традицій не було. Мій батько був членом компартії, щоправда, не таким ідейним, він обіймав якісь другорядні керівні посади в районі, він був головою колгоспу.

На Новий рік були звичні традиції: ялинка, Дід Мороз. Звісно, чекали свята як чогось особливого, казкового, чарівного. Наш будинок був під лісом, і ми думали, що Дід Мороз з нього виходить. Намагалися його підстерегти, якісь пастки йому ставили. Не вдавалося нам його піймати. Можна було в лісі прикрашати ялинку, бо за 10 метрів від паркану – сосновий ліс.

Можна – осзначає, що не наряджали?

Одного разу тільки, давно було. А так завжди у нас була ялинка в хаті, така величезна, що навіть не поміщалась.

А для своїх дітей створюєте нові сімейні різдвяні традиції?

Вони більше чекають Миколая та Нового року. Різдво у нас так і не прижилося. Якщо з дитинства не закладено, якщо цей вогник не горить, то штучно і не створиш. У нас сім’я не була ніколи релігійною. І як релігійне свято ми Різдво не сприймаємо, а просто як таке тепле, родинне, казкове. Я хотів би, щоб для моїх дітей це було головне свято. Ми намагаємося впроваджувати хоч якісь традиції, наприклад страви різдвяні. Цьогоріч ми вперше готували кутю.

У моєму дитинстві, на жаль, різдвяних традицій не було. Я з дитинства не пам’ятаю, щоб люди якось святкували, щоб носили вечерю, кутю. Звісно, ми малі бігали щедрувати, колядувати. Але на той час у школах за це сварили. Хоча ми з хлопцями все одно бігали й вигукували дурні «Коляд, коляд, колядниця». А справжніх традицій не було. Зараз це потрошку відроджується. Ми їдемо на свята в село, там вже й ватаги носяться, співають. Зірку, щоправда, не носять, і немає вертепних дійств, але принаймні ходять великими ватагами та співають гарних, справжніх щедрівок і колядок. Хоча моя Злата завжди каже: «Мені не подобається, бо я ще сплю, а вони мене будять зранку».

Дякую Вам за щиру розмову!

Знаєте, я останнім часом розповідаю певні речі, про які раніше не говорив, не вважав їх суттєвими. Але тепер розумію: у житті несуттєвого нема, все має свою вагу, відіграє якусь роль. Я й досі не навчився давати інтерв’ю. Майже завжди все, що наговорю, видається мені недолугим. Не люблю, словом… Але з певного моменту я зрозумів важливу річ: найголовніше – казати правду. Це так класно працює. Ти почуваєшся вільно, розслаблено, не придурюєшся перед камерами й диктофонами, говориш так, як є. Не вигадуєш поз, не викручуєшся, не шукаєш відповіді на питання, в яких не компетентний. Просто кажеш: «Я не знаю» – і все. Марудна справа – пнутися зі шкіри, щоб видатися розумнішим, ніж ти є. Коли співрозмовники не граються в театр – тоді й розмова виходить гарна.

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Сергій Азєєв

Залишити коментар