Середа, 24 жовтня

На перший погляд цей комплекс будівель може здатися черговою закинутою та забутою усіма архітектурною одиницею. Сюди навіть випадково не заходять туристи, а сама територія стала притулком для безхатченків та бездомних тварин. Олександрівські казарми, котрі раніше мали всі шанси перетворитися на гордість міста та приваблювати до себе гостей з усієї країни, сьогодні стали ще однією спорудою-привидом аккерманської архітектури, локацією, про яку воліють не згадувати навіть самі мешканці.

Герої одного з культових сучасних серіалів запевняють: «Те, що мертве, померти не може». Однак у ситуації з Білгород-Дністровськими військовими казармами гасло родини Грейджоїв набуває нової форми: те, що мертве, помирає й далі. Дізнатися про історію імператорських казарм можна хіба що з місцевих краєзнавчих музеїв. Як і маєток Ярошевича, про який раніше писав Opinion, ці будівлі є персоною нон ґрата для туристичних путівників стародавнього міста на Одещині.

Будівництво казарм розпочалося ще у першій половині ХІХ століття імператором Олександром І. У 1820 році він віддає наказ про зміцнення бессарабських кордонів та початок військового будівництва в Аккермані. З того моменту змінилося декілька архітекторів та забудовників. Минуло більше десяти років, коли спорудження військових казарм нарешті закінчилося. І хоча сталося це за часів Миколи І, за будівлями все ж закріпилася назва Олександрівських.

Колись на місці сучасних руїн можна було побачити просторі казарми з усіма необхідними для військовослужбовців господарськими приміщеннями. Будівлі, виконані у східному стилі, були прикрашені фресками та малюнками, у віконних візерункових рамах красувалися вітражі, а офіцерський корпус зустрічав гостей рядом потужних колон. Це все було колись, перетворилося на ще одну сторінку історії, про яку згадують дуже неохоче. Сьогодні казарми стали аккерманською зоною відчуження, до якої не наближаються впродовж звичайних вечірніх прогулянок. Це місце, де, здається, не працює закон та зупиняється час.

Дістатися закинутої будівлі доволі просто: вона розташована лише в декількох кварталах від апогею білгород-дністровських споруд, символу та головної туристичної приманки міста – середньовічної фортеці. І якщо остання перебуває під постійною охороною та час від часу хоча б якось відновлюється, Олександрівські казарми залишаються повною протилежністю. Про їхнє відновлення не йдеться: місцева влада запевняє, що не має права долучатися до будь-яких робіт із реконструкції, бо споруда належіть іншому державному відомству. Так само відсутня охорона і взагалі будь-хто, хто міг хоча б якось контролювати та берегти стан історичної пам’ятки. Точніше, її залишків.

Без охорони та нагляду казарми нагадують радше пам’ятник уседозволеності та свавілля, безтурботності та бездумності, символ байдужості та ігнорування. Потрапити на територію будівель може кожен охочий, однак у самі кімнати корпусів вхід практично усюди перекритий чагарниками та деревами, що зросли на ґрунті непотрібності. Це може здаватися перебільшенням, але тепер казарми дійсно непотрібні нікому: усе, що можна було пограбувати, вже пограбовано місцевими мародерами. Із цікавих знахідок на території – хіба що сліди чийогось відпочинку: порожні пляшки з-під алкоголю, пачки від цигарок, купи сміття.

Територія площею близько 2,6 га виглядає відірваною від світу. Потрапивши до казарм, ти ніби здійснив подорож у часі, заглянув у минуле, де життя застигло. І це минуле дійсно можна відшукати: залишки фрески, розбита плитка, вікна, виконані у турецькому стилі, та одна-єдина вціліла вежа, котра ніби нашіптує тобі: я ще жива, ще можна за мене поборотися. Десять років тому тут сталася пожежа, яку вгамовували більше доби. Унаслідок цього пам’ятка історії та архітектури перетворилася на руїни. Місцеві подейкують, що це був підпал, однак слідство цю версію відкинуло. Серед аргументів аккерманців – доволі очевидні речі: подібна історична будівля після пожежі втрачає свою цінність та перетворюється на ласий шматок землі на березі лиману.

Те минуле, котре можна відшукати на території казарм, грубо та різко перетинається з реаліями сучасними. Місцеві майстри живопису вже встигли залишити настінні послання своїм нащадкам, а безпритульні, що з останньої надії навідуються сюди у сподіваннях відшукати щось, ще не знайдене за двісті років, нагадують якихось мовчазних спостерігачів. Таких, що перебувають десь на межі знавців кожного клаптика Олександрівських казарм та байдужих містян, що заблукали і волею випадку змушені продовжувати свій маршрут через військові руїни.

Олександрівські казарми могли б претендувати на роль поважного сусіда для аккерманської фортеці. Сусіда з не менш цікавою історією та таємничим минулим. Якби не атракціон заплющених очей відповідальних за стан споруди осіб, місто потрохи могло б перетворитися з художника однієї картини на справжнього генія живопису. Стати локацією, де фортеця є лише одним з етапів туристичного маршруту, однією із зупинок, яка вражає, однак не є єдиною. Їхати до міста, де є фортеця, – це, безумовно, цікаво. Однак їхати до міста, де з-поміж усього цікавого та невідомого на додаток ще є фортеця, – може виглядати спокусливо навіть для найбільш вибагливих мандрівників.

Врятувати казарми ще можна, адже стіни, на відміну від даху, вціліли. Аккерманські краєзнавці розповідають, що при будівництві планувалося використання інших матеріалів, однак забудовник вирішив придбати більш міцний камінь, ніби передчуваючи, що в майбутньому це може щось врятувати. Фактично, якщо вірити краєзнавцям, аккерманці мають шанс вберегти казарми завдяки небайдужості, що була присутня майже двісті років тому. Однак чи зможе ця небайдужість із витримкою у два століття протистояти ігноруванню сьогодення – питання часу. Часу, який у цьому випадку працює проти всіх, насамперед проти самої будівлі.

Текст: Дмитро Журавель

Фото: Саша Населенко

Залишити коментар