Вівторок, 24 листопада

Тетяна Терен написала заяву про звільнення з посади директорки Інституту книги. Про це вона повідомила на сторінці у мережі Facebook. У дописі Тетяна розповіла, з чим їй довелося зіткнутися упродовж роботи. Так, наприклад, першого ж дня на посаді нова директорка отримала гору документів для заповнення бюджетного запиту на три роки вперед. Установа, що існувала лише формально, на папері, мала за кілька днів передбачити своє майбутнє. Нагадаємо, Верховна Рада схвалила створення Інституту книги в січні 2016 року. Відповідно до закону, метою установи є підтримка книговидавничої діяльності, популяризація читання, стимулювання перекладацької діяльності та популяризація української літератури в світі. Тетяна Терен була призначена на посаду директорки у липні 2017 року.

На початку допису Тетяна попередила, що пост буде для багатьох несподіваним, хоча чимало колег вже знали про її рішення. Рішення, за словами екс-директорки, не було спонтанним, і для нього є низка причин.

Зокрема Тетяна Терен розповіла, що дуже швидко зрозуміла: на Інститут у найближчі півроку чекають безкінечні реєстраційні процедури й підготовка всієї внутрішньої кадрової, юридичної та бухгалтерської документації, вибивання і ремонт приміщення, пошук працівників на мінімальні оклади й ще більш мінімальні умови праці тощо.

Найчастіше потенційні співробітники відмовлялися від посади саме через суму заробітної плати, умови роботи і, особливо, «нестабільність установи». Разом з тим Терен зазначила, що найбільший абсурд системи полягає в тому, що, аби щось зробити, ви постійно маєте обходити або порушувати її правила.

Наприкінці свого звернення вже колишня директорка Інституту книги зізналася, що абсолютно відкрито визнає, що не уявляла «поле битви», недостатньо критикувала й тиснула, бо врешті переконалася, що тиск не дає результату.

Журналіст і медіаменеджер Зураб Аласанія запевнив колишню директорку, що вона змогла закласти фундамент і навіть почала будувати майбутню інфраструктуру. Будь-кому, хто має справу із системою, вважає журналіст, зрозуміло, чого вартує зроблене, яких ресурсів та нервів.

Мар’яна Савка, письменниця, літературознавиця та головна редакторка «Видавництва Старого Лева», зізналася, що відчуває страх та сум, бо Тетяна була справді найкращою на цій посаді з-поміж усіх можливих кандидатур.

Перекладачка та мовознавиця Божена Антоняк написала, що система дійсно є жахливою та гнилою, однак Тетяна всупереч цьому абсурдові зуміла протриматися довго і зробила максимум.

Лариса Артюгіна, кінорежисерка, впевнена, що без ліквідації системи українських радянських міністерств і створення європейської системи управління Україна зникне як держава.

Журналістка та телеведуча Мирослава Барчук назвала Тетяну Терен ще одним прикладом, коли нові прекрасні люди не витримують безглуздого катка державної бюрократії.

Громовиця Бердник, письменниця та журналістка, розповіла, що, коли побачила, як протягом останніх років у держсистему заходять молоді, креативні, динамічні люди, покоління 30-річних із вогнем в очах, вона раділа, сподіваючись, що авгієві конюшні системи будуть розчищені. Але завдання виявилося нереальним.

Олександр Вешелені, менеджер із комунікації у книгарні «Є», переконаний, що найсильнішою у цій історії все ж залишається Тетяна Терен – людина, яка не побоялася того, що було явною загрозою ще на старті Інституту книги. Адже вона це зробила, вона таки поборола невидимого дракона, хай і не найголовнішого «боса».

Письменники брати Капранови написали, що ситуація виглядає цілком логічною, адже журналіст не може бути чиновником, і нам всім слід це враховувати.

Іван Козленко, генеральний директор Національного центру Олександра Довженка, запевнив, що система має свої слабкі імена. Всі ці ходуни, лобісти, безсовісні видавці, чиновники, які займаються підлогом, вдаються до маніпуляцій, депутати, що здійснюють тиск – всіх цих людей, на думку Козленка, Тетяна повинна назвати. Адже немає анонімної системи, є її конкретні представники.

Співвласник видавництва «Нора-Друк» Микола Кравченко відмовився від публічного коментування цієї події та додав, що бюрократичну систему, яка існує, будували десятиліттями не дурні люди, і зламати її не вдасться одним ударом – потрібна щоденна важка робота з її модернізації.

Філософ та письменник Тарас Лютий пояснив, що створення таких структур, як Інститут книги, є роботою не тільки держави, але й нас самих. Бо річ полягає не лише в тому, щоби побороти Левіафана в особі державних чиновників, а потрібно ще вбити Дракона в собі.

Ксенія Мацкевич, історик та експерт у сфері громадських зв’язків, вважає, що мінкульт та держава загалом створюють нові інституції формально, без стратегії та чітких завдань, для відписки або для «перекидання» бюджетів.

Журналістка Катерина Мізіна закликала не пропустити конкурс на нового директора Інституту книги, на очільника Українського інституту, а також на посаду виконавчого директора Українського культурного фонду. Як мінімум потрібно слідкувати та тримати ситуацію під контролем, бо разом – ефективніше.

Режисер Олександр Мірошниченко переконаний, що ми раптом опинилися в точці повної відсутності будь-якої державної політики в галузі культури. Ще ніколи, на думку режисера, державна політика не була настільки байдужою до культури. Останнім редутом ще тримається Держкіно з Пилипом Іллєнком.

Марк Оплачко, менеджер проектів у сфері культури, написав, що установи на кшталт Інституту книги є острівцями нового порядку у величезному океані «совка».

Олеся Островська, арт-менеджерка та кураторка сучасного мистецтва, засвідчила, що все написане Тетяною Терен є правдою, та розповіла про власний досвід роботи у державних установах.

Залишити коментар