П'ятниця, 19 жовтня

Арівідерчі, Висоцкій, Бродскій!

Про битву між двома Володями – В’ятровичем і Висоцкім, тобто про шизофренічне бажання українського обивателя вирватися з лабетів руского міра і водночас творити собі кумирів із рускіх звьозд, писав ще Сосюра: «Довго, довго я був із собою в бою…/ Обсипалось і знов зеленіло в гаю,/ пролітали хвилини, як роки…/ Рвали душу мою два Володьки в бою;/ і обидва, як я, кароокі».

Думаю, люди, які так безмежно люблять Висоцкого, насправді люблять не його, а ту пору свого життя, коли цією музикою заслуховувалися. Молодість, навіть якщо вона минула в совку чи в злиденних 90-х, завжди викликає сентимент, і саме через це в 2018-му році все ще маємо силу-силенну людей, готових творити з московського барда ікону.

Сентимент – підступна емоція, але, на щастя, не визначальна. Наприклад, я маю сентимент до пива «Рогань», бо коли був студентом, пляшка коштувала 99 копійок, і траплялося, що в свою гуртожитську кімнату я заносив цілий ящик цього трунку. Любив я тоді це пиво і люблю про той час згадувати. Та це не означає, що я пив би таке пиво сьогодні. Тьху! Щось подібне у мене й з Висоцкім.

Навчаючись на початку двотисячних у військовому училищі, ми – чотирнадцятирічні безвусі хлопчаки – слухали Висоцкого, Сєктор Ґаза, Міхаіла Круґа і Любе. Чимало з тих пісень я й досі знаю напам’ять. Не йшлося про якийсь культ руского воїна чи блатного зека, усі ми були патріотично налаштовані й мріяли стати офіцерами української армії, просто навколо нас панував такий – рускій – культурний фон. Ми фанатіли від просякнутого кремлівським імперіалізмом серіалу «Спецназ», і уявляли себе командосами, хоча у той же час захоплювалися нашими однолітками, героями Крут.

Як би це точніше сформулювати? У нашій свідомості відбувалося певне заміщення: ми дивилися рускі серіали й слухали запоребрикову музику, але уявляли себе українськими воїнами. Просто через те, що українських підліткових серіалів про мучеництво, смерть і перемоги тоді не було. Слухали Висоцкого, намагалися копіювати його «хріпотцу», виводячи «ідьот ахота на валков», і уявляли себе тими вовками. Тільки через те, що Чубая і його повстанський альбом нам ніхто не ввімкнув, а по радіо таку музику не крутили. Не кажучи вже про те, що в задрипаному Мукачеві мало хто знав, що справжня, кайфова «хріпотца» належить Дженіс Джоплін.

У мене навіть вдома книжка текстів пісень Висоцкого є – ще з тих часів. Але я абсолютно байдужий до його постаті нині. Визнаю, талановитий був хлоп, але таких на світі чимало, і нема чого зациклюватися на ньому. Тому я не підтримую людей, які ліплять з нього бездарного виродка, але й не бачу сенсу тягти з собою цю застарілу музику (і постать) у майбутнє. Слід визнати: так, це було з нами, у той момент культурного безриб’я і цей рак здавався рибою, але все це лишилося в минулому.

Так само, як і Бродскій, цей – свого часу – кумир віршомазів, яким зачитувалися і захоплювалися. Не скажеш же, що він гівняний поет, але водночас читати його стіхі зараз, коли стала доступною безмежна світова література – якийсь скрєпний анахронізм.

Ми виросли з цього, як із замалого одягу. Так, ми його носили, і він навіть був незле скроєним, здавався тоді гарним і зручним, але нині його просто й без сентиментів треба викинути на смітник. Було – і добре, що минулося. Що з підземних переходів і гуртожитських коридорів майже зникли патлаті неформали, які під гітару завивають пісні «Арії» й інших ґрєбєнщикових.

Ми були змушені слухати й читати це, бо не мали вибору, бо жили в умовах колоніальної окупації культурного простору. Не мали доступу до світової культури, не знали мов, були неотесаними постсовками. Що поробиш, так було, минулого не змінити.

Зате змінити можна майбутнє, і брати в нього ікон руского міра я не збираюся.

Арівідерчі!

13 комментария

  1. Олександр Миколайович on

    Viatrovych, той, хто намагається бути святішим за папу, є найбільшим грішником. Де в «Баллада о правде и лжи» «щупальця «руского міра»»? Якщо національна пам’ять громадян України буде такою ж однобокою, як і ваша, то навіщо нам власним коштом утримувати такого вбого однобокого директора Українського інституту національної пам’яті?

  2. Альона Васильченко on

    А я от дуже не погоджуюся. Ці постаті — безумовно геніальні, вони не лише створили власні літературні стилі, а й цілу епоху, світогляд. І, як на мене, світогляд достойний. Заперечення цього — все одно, що деактуалізувати того самого Моцарта. Це великі поети, шестидесятники, і їхні вірші пережили те, що нам, сучасним поетам, слава богу, невідоме. Можна не читати їх, якщо щось суперечить уподобанням автора статті. Але його «арівідерчі» я сприйму тільки після того, як він напише щось достойне Іосіфа.

    И восходит в свой номер на борт по трапу
    постоялец, несущий в кармане граппу,
    совершенный никто, человек в плаще,
    потерявший память, отчизну, сына;
    по горбу его плачет в лесах осина,
    если кто-то плачет о нем вообще. (І. БРОДСЬКИЙ).

    • і як оце « потерявший память, отчизну, сына» корелюється з його україноненависницьою поезією?
      пам‘ять має право бути тільки у рассєян?

    • Підтримую Вас. A propos хочу додати, що у 2000-і не знати Дженіс Джоплін — це вже не просто неуцтво, а свідомий вибір. На користь Круга.

  3. Я дімедролю. Читаю вірші.
    Багато бухаю. Багато сплю.
    Залізаю у сон, наче у нішу.
    Я матюкаюсь. Але не курю.

    Менше бухай і дімедроль, Андрійку.
    Може тоді в голові либонь щось проясниться.
    Звичайно до твоїх геніальних віршів якомусь Бродському далеко, та все одно — не бухай.

  4. Pingback: Висоцький та Бродський, аріведерчі, ікон руського мира я з собою брати в майбутнє не збираюся, - поет Любка - inkyiv.net

  5. Буремні 90-ті та «Рогань» з «Чернігівським» зробили свою справу- виросло покоління «манкуртів»( хоча навряд -чи вони читали Ч.Айтматова і знають, про що йде мова). Покоління без пам`яті та зацікавленності історією та минулим. Ці ‘любки’, «кіріленки » та їм подібни намагаються стерти і нашу пам`ять, перейменовуючи вулиці, щось забороняючи. В цьому вони нагадують справжніх більшовиків.Згадуючи відому байку Крилова можна впевнено казати «А любка знать она сильна, коль лает на слона».

  6. Все вiрно. Зара якби не збухавсь той Висоцький, та не вмер би вiд бухла, то сто вiдсоткiв спiвав би фiрмовою хрiпаццой пiд гiтарне брязкотiння про «бiндеровщiну» з якою нинче «борiцца русскай вiтязь». Таке ж обикновiнне i звичайне руське лайно, як i будь-яке iнше.

  7. Так, згоден з автором повністю . Колись, як написав один класик, «коли ми ще жили на деревах» і не мали доступу до нормальних продуктів світової класики ( музики, живопису, кіно, літератури) нам здавалось що дерева були великими

Залишити коментар