Неділя, 21 жовтня

Ньюфаундленд ні з чим не римується

…За годину я вилетіла туди, де мало би бути моє ліжко.
Ми сідали на острів. Десь внизу гнала крижані чорні хвилі Атлантика. Ньюфаундленд.

Якраз розігралася хурделиця, але на виході стояв у майже дерев’яному комбінезоні Даг. Він махнув рукавицею – і біля мене пришвартувалося таксі.

Кріс вивантажив мою валізу кольору п’яної вишні, витоптавши для неї в снігу майданчик. Сказав: «Хай Вам сон зніме всю втому!» і поїхав.

Конверт із ключем лежав за незамкненими вхідними дверима – там було написано «Olha». Моя кімната була на даху – я хотіла ранками бачити з її вікна бухту. Тому довелося видиратися вузькими сходами аж туди, несучи валізу на плечах. «П’ять літаків, Olha, з твоєю дурною головою», – казала я собі, сопучи й повзучи сходами… Ліжко було на всю кімнату. Ооооо… А, власне, що тобі зараз іще треба?

Поцілуй рибу в губи

Винахідливий Тод вивершив на даху старого дерев’яного будинку таку собі будку, прибив у ній усередині до стелі пару гачків, які можна вважати умовно шафою для одягу, вмонтував душ, якось втулив туди столик, софу й крихітний холодильничок. І назвав це «покращеною кімнатою з краєвидом на океан за помірну ціну».

Вона мені дуже схожа на шпаківню для подорожньої перелітної особи, якій важливо лише єдине – щоби ніхто не заважав. І Тод не заважає – він всього один раз постукав у двері, пореготав, розлив на порозі каву, з якою прийшов, сказав «фак», взяв плату наперед і зник, сказавши, що можу робити в цьому домі, все, що мені заманеться. Внизу – чайник, кава й мікрохвильовка. І апельсиновий мармелад у холодильнику. Ну, там ще пару свіжих кексів щоранку буде, і масло… і вода свіжа. Роби собі сніданок сама.

І це не може бути не прекрасно.

Зранку шпаківню так теліпало вітром, що прокинулася й лежала прислухалася, як гуде в трубу, як шарпає покрівлю, щось шкрябає над головою великою шкрябачкою, і трохи хитається лампа на столику, така вся мила й душевна – в квіточку й метелики… Шибка трималася насмерть, але вітер бив у неї своїм лобом вже не першу годину, і, здається, вона його бісила, тому лупив і лупив, щоби її таки розхитати й вирвати з рами геть… Я подумала, що непогано б мати речі напоготові, раптом оголосять евакуацію… Але вставати не хотілося… Якось воно буде.

Просто неможливо відірвати погляд від неба… Я таке бачила лише в кіно на прискореній перемотці – хмари мчали, як табун переляканих коней із довжелезними заплутаними гривами… Вони від когось втікали. Летіли стрімко, справа наліво – і мені не було видно, де, в якій стайні, сподівалися порятуватися… Та тут все враз і скінчилося – вмить все посіріло, і хтось догнав їх, розмазав ті хмари по небу щіткою… Ніби долив на палітру води й розбовтав сіру фарбу… Як ніби передумав малювати оті всі завитки й пухнасті купки. Дмухнув – і все. Набридло йому, видно… Сів дути у свою ієрихонську трубу далі, видувати ті моторошні завивання…

Треба таки вийти.

Надворі було не так страшно. Вітрище, вологий і потужний, вхопив мене мокрими лапами й поштовхав вулицею вниз. Підіпхав під стару й величну будівлю ньюфаундлендського масонського храму.

На нього, як не стань, все одно дивишся лише знизу догори… З червоної старої міцної цегли стіни, всередині там орган, скрізь символи масонів і їхні засекречені візерунки, у кожній кімнаті піаніно… Усе це стоїть на наріжному камені, покладеному колись у сивому 1896 році прем’єр-міністром Ньюфаундленда, вільним каменярем, сером Вільямом Вайтевеєм… Кажуть, останнє зібрання масонів тут було влітку 2007, а затим храм цей продали, й ніби тепер тут жодного зв’язку з масонами… Ну, не знаю-не знаю, мовчу-мовчу… Зветься тепер це Spirit of Newfoundland… Спіріт та й спіріт… Не будемо багато балакать…

Тут тепер переважно артисти ошиваються, галерейники… А заробляють на утримання як цього спіріта, так і величної будівлі вечерями та шоу, що тут постійно тривають… Сходжу якось у паб, на посвяту в ньюфаундлендери… Усі немісцеві тут звуться заїжджими або мейнлендерами, тобто такими, що понаїхали на цей райський острів із великої землі. І все це діло треба посвятити, якщо хочеш бути своїм. Для цього треба пройти ініціацію. Називається «screech-in». Screech – це такий ніби ром, а скоріше, місцевий самогон. Один із тих, що вироблявся нелегально й належав до розряду напоїв «місячне сяйво» – дешевих і 40-градусних пійл. Отже, при посвяті треба буде махнути стопку оцього Screech, при цьому відповісти по-місцевому, по-ньюфськи, на питання модератора церемонії: «Чи ти хочеш стати ньюфаундлендером?»… Треба якнайщиріше відказати йому: «Yes,b’y!», витримати знущання над твоїм тупим немісцевим акцентом і тою задницею, звідки ти приїхав на цю святу та величну землю… Потім таки хильнути того самогону Screech (з великої, помітьте, букви) й відповісти на питання «Чи ти є screecher?» Відповісти треба, віддано гаркнувши «Deed I is, me ol’ cock! And long may yer big jib draw!»

Поки я це не завчу – нікуди не піду… Ледве знайшла переклад із ньюфаундлендської: «Так, я є, мій старий друже! І хай твої вітрила завжди надуває вітер!» Фух.

Але хай би там одна ініціація! Але вони ж так щодня говорять! Ледве вгамувала свої комплекси, поки зрозуміла, що це хоч і англійська, але не така, яку я досі вчила…

І ще ж одне… Там, наприкінці, гепнувши об стіл порожнім гранчаком, треба скріпити ритуал поцілунком. Головний піднесе тобі до губ холодні й хтиві губи риби. Бр-р… Кажуть, це має бути тріска. Священна ньюфська тріска. Але може підійти й схожа до неї рибина — цей відступ від канону допускається. Кажуть, що хто добріший, той піднесе до твоїх вуст морожену рибину. Та цілком імовірно, що доведеться таки цілуваться зі свіжою…Холодні риб’ячі губи, її застигле око, яке, не дай Бог, ще кліпне від твого гарячого самогонного подиху… О, ні…Страшний сон…

Вітер надув мої вітрила й потяг далі. І я вчепилася в перші двері, що опинилися перед носом. Тут подавали сніданки. «Blue on water» – помітила я назву й стала думати, хто той «синій на воді»? Чого? Чи не закладено тут якого їхнього мортального смислу?

Як тут назустріч вискочила дівчинка й залопотала: «Чи не хочете скинути куртку? Де бажаєте сісти? Чи хочете кружку чаю?» «О, дівчинко, тпрууу, моя мила ньюфаундлендерко, гальмони, не торохти, бо я втрачу свідомість отак напружувати свій мозок тупого мейнлендера! Я все ж понаїхала сюди… Давай поговоримо повільніше, прошу тебе, о великодушна господарко…» – простогнала я. Вона страшенно зраділа! Вона взагалі весь час раділа ще більше й більше, хто б що тут не сказав! І спитала – звідки ж я? І тоді зраділа ще більше! «А знаєте, я там ніколи не була, але я наполовину українка! Моя бабуся, її звали Maria, з тої вашої країни. Я не знаю, як ви говорите. Я знаю лише одне, що вона мене навчила: «Йа льубл тібе! – І тибе тож!»

Її звали Еріка.

Я їла яєчню з сиром. Еріка підливала мені кави з молоком, ходила між столиками, усім раділа й жартувала – і просувалася до мене добалакать. Що вона зовсім не знає, звідки її бабуся, чула щось про Австрію – то це десь там поряд. Що вона спитає тепер мами – бо дурна була, що не питала… А маму звати Ольга… Як???? І Вас, мем, тееж???? That’s amazing!!! А що Ви тут робите? Сєл, іди сюди, я тебе познайомлю з Olha!

Підійшов менеджер. Не буду тут вимовлять, як його звать. Він мені написав на папірці. Sullivan.

Яєчня доїдена. Еріка мені сказала, що в четвер між третьою й п’ятою треба конче йти в місцевий культурний центр. «У перший четвер місяця там завжди все безкоштовно. І буде пообідній чай із булочками! Я розраховую, що Ви прийдете! Я відпрошуся в напарниці – все одно зараз людей мало, не сезон».

На прощання ми трохи потренувалися вимовлять: «Я тебе люблю! – І я тебе теж!», « Я тебе люблю! – І я тебе теж!»

10 комментария

  1. Оригінально,Пані Ольго,Ви справжня письменниця нашого сьогодення,аналізуючи кожну дрібничку,немовби поринаєш разом з вами у вашу подорож і відчуваєш на смак сніданок поданий Ерікою,аромат кави з молоком- піднімає настрій,здається я теж дивлюся з землі до неба, шукаючи точку завершення старого храму,що ніби торкається хмаринки,яку несе ньюфаундлендський вітрюган.Цікаво побачити візерунки,що у храмі,аж розпирає від цікавості,то все побачити на власні очі,торкнутися руками до старовинного розпису,відчути ті ж почуття захоплення …

  2. Як це не римується? А диксиленд? 🙂
    Жартую

    А якщо серйозно то чекаю на продовження. Ви одна з моїх улюблених авторів на цьому сайті ще після першої колонки. Пишіть ще!!!

  3. Неймовірно! Враження, що це страшенно близько — вийду на вулицю і побачу океан, масонський храмі Вас, пані Олю і миразом підемо на каву! Дякую, дуже скучила за таким читанням 🙂

Залишити коментар