П'ятниця, 19 жовтня

Не зважаючи на те, що український глядач і надалі сприймає своє кіно як таке, що не варте ні уваги, ні грошей, наші фільми здобувають перемоги на міжнародних кінофестивалях. Причому першість за ними визнає не тільки суворе журі, а й вдячний глядач. Так, після участі в численних кінофестах у Карлових Варах, у Стокгольмі, у Бидгощі, в Одесі та Рабаті психологічна драма «Стрімголов» здобула приз глядацьких симпатій на фестивалі європейського кіно Premiers Plans  у французькому місті Анже, забезпечивши собі цим дистрибуцію в європейській країні та новий сплеск зацікавлення й повторний прокат в Україні, який розпочнеться 15 лютого.

Одразу після гучної перемоги картини й перед другою спробою фільму завоювати увагу українського глядача, талановита режисерка та авторка сценарію фільму Марина Степанська розказала Opinion про те, як сприймали фільм у Франції, про перемогу, її причини й наслідки, про особливості створення фільму та глядацького прочитання, про значущі паузи та складний вибір під тиском.

Пані Марино, щиро вітаємо з тим, що Вашому фільму вдалося підкорити такого вимогливого глядача! Розкажіть, як все відбувалося на кінофестивалі Premiers Plans d’Angers? Як французький глядач сприймав фільм?

Ти ніби на три дні опиняєшся у себе вдома, у тому сенсі, що тебе всі розуміють, всі тебе люблять. Будь-яка нормальна людина хоче, щоб саме так і відбувалося. Це був другий день фестивалю, але перший день конкурсу, в кінотеатрі більше ніж на 1000 місць повністю забитий зал, з’являється журі: Катрін Денев, потім заходять Аньєс Варда, Джейн Біркін, усі навколо відомі, купа світла, усі аплодують. У мене був такий шок, тому що я була не готова. Я їхала: ну фестиваль, так фестиваль… Я ж і до того була на фестивалях, але такого розмаху не було. Найпрекрасніше – уся команда фестивалю – дуже близькі мені люди: хлопці з нормальним почуттям гумору і нормальним людським ставленням. Там немає зайвого офіціозу, президій, читання телеграм від міністрів. Дуже скромний президент фестивалю. Він виходить на сцену і просто каже: «От ми відкриваємо конкурс, у нас прекрасний український фільм» – і всі тобі аплодують авансом.

Я не дивилася в залі сам фільм, виходила й повернулася на останні 15 хвилин. Пам’ятаю, як стояла в залі й чула всі ці оплески в кінці фільму. Подумала: «Боже, які чемні французи, так ввічливо аплодують». Тому що ти не віриш до кінця, що тебе так приймають. А людина, що була зі мною гідом, каже: «Слухай, тут не часто так аплодують. Ти не думай – це не ввічливі оплески».

Потім всі інші дні фестивалю, коли я там була, усі ходили й говорили, що ми вас вітаємо, у вас буде приз глядацьких симпатій, це прекрасний фільм, його всі люблять. І от, вихована українською публікою, я все це слухала й думала: «Ну, ні, навряд».

Фото: Johan Bergmark

Тобто перемога стала для Вас несподіваною? Адже зазвичай за схвальними відгуками публіки зрозуміло, хто візьме саме приз глядацьких симпатій. Чи все ж таки сподівалися на нагороду?

Я не вірила, бо насправді ми були на багатьох фестивалях, і ми завжди були в конкурсі з такими фестивальними хітами, як Winter Brothers, які отримували призи на кожному фестивалі. Чесно кажучи, я думала, що в нас невеликі шанси. І на інших фестивалях, у тому ж Стокгольмі, ми теж багатьом подобалися, і виходили замітки фестивальні про те, що це один із найкращих фільмів фестивалю. Але в результаті – нічого. Тому я звикла, що є гарні відгуки, і цьому вже можна радіти. Я сильно зраділа, бо зрозуміла, що це точно допоможе в українському прокаті. Ми ж 15-го числа виходимо.

А чому, на Вашу думку, все ж таки саме французи оцінили? Можливо, позначилося ваше піврічне стажування за програмою Archidoc за участі французької кіношколи La Femis? Можливо, Вам тоді розкрили секрети, де саме знаходиться ключик до сердець французьких глядачів?

Ні, насправді все дуже просто. Я не думаю, що моє кіно сильно відрізняється від європейського кіно, яке неспішно занурюється в життя людини. Французи змогли побачити історію, пов’язану з паузами. Коли я ще пітчинґувала фільм, я зазначила, що це кіно про паузи, в яких відбувається навайжливіше. Люди не розуміють, про що це, коли так кажеш. Французи підходили й казали, що ми зняли дивовижний фільм про тишу. Люди розуміють цю мову, і думаю, що це ще й тому, що в цьому невеличкому місті Анже, наприклад, є один із найвідоміших артхаусних кінотеатрів «400 ударів». Потім другий кінотеатр, де проходив сам фестиваль на 1000 місць, які були повністю заповнені кожен день, на кожен показ. І там у принципі люди звикли ходити в кіно.

Крім того, мені здається, що саме у Франції найбільше розвинена ця система арт-кінотеатрів, які підтримуються програмою «Єврімаж», в яку ми намагаємося вступити, але ніяк не вступимо («Єврімаж» (англ. Eurimages) – європейський фонд підтримки спільного кіновиробництва і прокату кінематографічних та аудіовізуальних робіт, створений при Раді Європи у 1988 році. «Єврімаж» займається допомогою у створенні копродукції, підтримкою кінотеатрального показу, частковою компенсацією витрат на переклад фільмів у цифровий формат, а також сприяє дистрибуції картин – прим ред.). Вона важлива не тільки для виробників кіно, але також і для кінотеатрів, які хочуть показувати таке кіно, тому що «Єврімаж» дає європейським артхаусним кінотеатрам підтримку в розмірі від 10 000 євро й більше. Ти можеш витрачати на промо фільмів, навіть якщо до тебе буде ходити 5, 10, 50 людей, але все одно зможеш ставити ці фільми, а не будеш вибирати той фільм, який більше заробить. Завдяки цій політиці підтримки європейських кінотеатрів у такого кіно є публіка, бо вона звикла ходити в спеціальні місця та дивитися фільми, тим паче, що квиток там коштує 5 євро (при ціні на каву 3,50). Тобто люди ходять дивитися неамериканське кіно.

Насправді складається враження, що більше саме іноземців переглянуло Ваш фільм. І це при тому, що в Україні фільм уже був у прокаті. Чому так сталося? Що необхідно українському глядачеві, щоб він пішов і переглянув вітчизняний фільм у кінотеатрі? Що треба розказати в медіа про Вашу картину, щоб другий прокат, який планується з 15 лютого, був вдалий і успішний?

За час першого прокату в листопаді я зрозуміла, що механізмів залучення глядача я не знаю, і насправді взагалі його мало хто знає. Якби знали, то добре б із цим працювали. Тут поки ніхто не розуміє, як доносити до глядача кіно, яке не вписується в одну з двох категорій – це або зрозуміле міфотворче патріотичне кіно, яке працює на створення нового українського міфу, тобто воно виконує соціологічну ідеологічну функцію; або це кіно, яке я називаю «ми з телевізора перейшли в кінотеатр з усіма знайомими вам обличчями». Це дуже зрозумілий маркетинговий хід. Те, що знаходиться між цим, – це все абсолютно невідома чорна кішка в чорній кімнаті.

Моменти, на які ми робили ставки, ми намагалися донести в листопаді: що це міська історія про кохання, сучасність, молодих (тобто про тих, хто найбільше ходить в кіно, про 25-тирічних). Ця історія розказана сучасною мовою, а не мовою теленовин, не дубляжною, не штучною. Розказували, що ви можете на екрані побачити себе, своє життя і відрефлексувати на те, що з вами відбувається сьогодні. Бо це історія про те, що відбувається зараз і намагання розібратися в цьому. Я не знаю, чи це спрацювало. Тому, як каже наш новий дистриб’ютор: «Треба навішувати всі ці медалі, як гірлянди, й виходити в люди, бо, здається, тільки це і працює».

Тобто українському глядачеві, передовсім, важливо, щоб це десь оцінили за кордоном?

Подивимося…

Чи зрозуміє історію глядач не українець? У Вас немає війни у звичному прояві. Немає яскравих маркерів, тим не менш фільм резонує, бо є впізнавані для нас обставини «мирного» життя країни, яка воює. А чи зчитує «немирність» ситуації глядач, який знаходиться поза контекстом: адже у Вашому фільмі гранати не вибухають, танки не стріляють. Чи зрозуміле для іноземців тло, на якому розгортається історія кохання?

Я дуже помилялася щодо цього, коли, щойно випустивши фільм, одразу відправила його на фестиваль у Карлові Вари. Я була впевнена, що це локальна історія про нас, бо там дійсно є багато деталей (художник Глущенко, Тичина) зрозумілі тільки нам, а не широкому загалу. Я думала, що це буде закрита історія, герметична. Проте виявилося абсолютно навпаки! Кожен кінодень на кожному фестивалі – зміст питань і реакції один і той самий. Реакції: «Дякую, що розказали історію про моє покоління і мою історію», – кажуть мені люди в Польщі або в Чехії.

У Брюсселі люди запитували про прірву між поколіннями: між дідусем і онуком, чому вона в Україні настільки велика й так відчутна. Одним словом, усі розуміють історію сім’ї та проблематику історії на основі сім’ї.

Що ж стосується соціального тла… Багато хто мені казав, що були здивовані тим, що це фільм, де немає танків і гармат, але є відчуття війни. Одним словом, фільм, де війна показана за допомогою повістки, яка прийшла в дім. Війна приходить у твій дім дуже буденно. Виявляється, що люди скрізь однакові, вони хочуть дивитися на те, як воно насправді відбувається в житті, у побуті, як ти живеш. Людям цікаво, як ти щодня прокидаєшся, щодня п’єш каву, дивишся з вікна, чи бачиш ти там танки, чи просто Троєщину. І до того, що всі ці історії, які ми робимо на експорт (бо з усім цим тлом це дійсно історії на експорт), не розповідають, як живе звичайна ординарна людина у квартирі, у спальному районі, про що вона кожен день думає, які в неї проблеми, чи схожа вона на нас. Це те, що цікаво за межами України. Я думаю, що це теж частина успіху фільму за межами України, тому що цей фільм розповідає про життя звичайних людей.

Яке планувалося тло у 2010 році, коли Ви тільки планували картину? Зрозуміло, що життя внесло свої корективи, і Ви мусили на них реагувати, змінюючи атмосферу. Цей «соціальний запит пошуку героя», який планувався спочатку, здавалося, був вирішений: саме життя у 2014 році показало тих героїв, на яких ми навіть і не розраховували.

Усе так, але і тоді, і сьогодні це була історія про відчуття. Щоправда, це також була історія і про розгубленість, але іншого ґатунку. Це була розгубленість 2008-го, 2010 року, невизначеності, що буде далі з тобою, країною, як можна планувати далі своє життя на місяць вперед. І ця базова розгубленість тепер нікуди не зникла, але з’явилася в останній редакції сценарію як посилений тиск соціуму, який раптом вимагає від тебе певної поведінки. Що, звісно, і посилило базовий конфлікт у сценарії. Якщо дідусь уособлював тиск на героя, то зараз не лише дідусь, але й усе оточення тисне на героя. Це так, як я відчуваю сама, тому мені не треба було нічого вигадувати, на жаль.

Дідусь у Вас дуже колоритний вийшов, сильний. Людина, яка має сталеву волю і міцне підґрунтя. А молодь дещо розгублена. Чому цей сильний дідусь не має бажання рятувати наступну ланку – свою дочку, але докладає всіх зусиль на порятунок онука?

Насправді це збірний образ, прототипами були одразу двоє людей. Ці люди, яких я добре знала, при всій своїй внутрішній силі й характеру були досить прагматичними. Можливо, не зовсім гуманними. Але цей персонаж поставив хрест на доньці, бо там немає вже що рятувати, з його точки зору.

А історія доньки – це історія про бунтарство… Там все одно відчувається, що донька, на відміну від онука, не залежить від нього, як не дивно, з усім її способом життя. Це історія про бунтарство, яке призвело до такого результату, але при цьому вона не шкодує. І я думаю, що з нею в цій історії буде все більш-менш добре.

Дивно. Бо мама, як на мене, стала таким собі образом, який символізує втраченість цілого покоління. Інша загроза нависла над молоддю. Сьогодні, на жаль, дуже багато молодих людей виїжджають за кордон, і країна вкотре може втратити цвіт цілого покоління через еміграцію. Але Ваша героїня, попри такі плани, все ж таки не від’їжджає у Берлін. Це Ваш своєрідний меседж? У цьому є Ваше ставлення до еміграції?

Це було для мене центральним питанням. У цьому немає меседжу, це є констатація факту. Того, як я себе почуваю. Це дуже суб’єктивна позиція, бо неможливо зробити меседж із нераціонального рішення, тому що в моєму випадку, як і у випадку героїні, це було нераціональне рішення. Бо ти стоїш на балконі й дивишся на всі ці моменти, що тебе оточують, і вирішуєш: не зараз – краще я залишусь тут. Оцінити це раціонально неможливо. У принципі це був один з імпульсів, що спонукав зробити це кіно. Тому що такі речі вербалізувати неможливо, їх можна донести лише через кіно. У відчутті атмосфер.

Але героїня чітко промовила два слова «не моє». У них відповідь…

Я не формулювала це свідомо як меседж. Тут немає заклику: робіть так, як я. Головним меседжем я вважаю іншу думку, яка там теж присутня – треба навчитися пережити падіння. Можливо, це пов’язані речі. Хтось побачить у цьому занепадницьку філософію. Але для мене важливо зрозуміти, що рух вперед – це приймати й переживати ці падіння, перебування в цій ямі. Для героїні – це, можливо, і було перебування в ямі, але вона це приймає, що виносить її на інший рівень. Я боюся насправді все це пояснювати, бо це буде звучати не дуже пафосно.

Бо кожен прочитає своє… Для мене Ваш герой – це такий собі сучасний Лукаш із «Лісової пісні». Відмовився від творчості та страждає через це. Своїм життям до себе ніяк не дорівняється…

Я про це не думала, але до того як написати сценарій, я читала прекрасну книжку Забужко Notre Dame d’Ukraine про Лесю Українку, де половина книжки – це розкриття контексту й тлумачення тієї ж «Лісової пісні». Мені дуже сподобалося тлумачення про те, що це переінакшена легенда про Персіваля, про людину, яка не знає свого коріння, й у цьому її гріх. Бо незнання свого коріння – гріх. Мене ця історія також цікавила та хвилювала. Можливо, вона пустила коріння у фільмі.

Так, у фільмі є питання, про які я думаю протягом тривалого часу. Вони так чи інакше з’явилися у кінострічці десь у вигляді натяків, десь у вигляді проговорених фраз. Дивно було відзначати моменти, які притаманні лише нашому колоніальному дискурсу: одержимість минулим – ознака колоніального дискурсу, коли ти не рухаєшся вперед, а все ще намагаєшся йти з повернутою назад головою. І це перше, що ти розумієш та відзначаєш собі, коли ти в іншому культурному просторі з іншими людьми тривалий час знаходишся. І цікаво, що іноземці захоплюються цією сценою з Йоханом на кухні. Вони дійсно кажуть, що щось там є…

Особливо часто кажуть про це чоловіки, яких жінки затягнули на покази, як це було в Брюсселі. Познайомилася з прекрасним фінансистом, потім довго говорили. Він каже: «От моя жінка, вона з України, я її довго не міг зрозуміти. І ось ця сцена, вона так точно показує наші стосунки». Я розумію, що це не локальна історія, яка мені здавалася притаманною лише мені, а дійсно це притаманно усім нам – неважливо жінкам, чоловікам. Ця сконцентрованість на історії, на пошуках коріння лише тому, що ми його не відчуваємо.

Марино, Ви казали, що хотіли повернути мову в кіно, але насправді паузи й мовчання у Вашому фільмі значно промовистіші, вони й перекладу не потребують, тому, як на мене, й іноземний глядач усе розуміє. Адже у фільмі багато говорять саме очі акторів. А от чому власне «очима» картини є не українець? Чому все ж оператором запросили австрійця Себастіана Талера?

По-перше, я хочу одразу наголосити, що я знаю, як мінімум трьох операторів-українців, з якими я могла б працювати. А по-друге, кіно – це ніби шлюб. Із Себастіаном ми познайомилися на зйомках у Юрія Речинського. Здружилися, і виявилося, що дуже однаково відчуваємо кіно, мову, природу життя. Потім Себастіан кілька разів приїжджав у Київ. І коли ми готувалися до зйомок «Стрімголов», то зрозуміла, що дуже важливо буде його таке одчужене око. Оці красоти Троєщини вдалися завдяки йому, тому що він не з цього простору й бачить красу. Одним словом, він бачить цю естетику, тому що його око не замилене нашим візуальним сміттям. Бо це дійсно певна естетика, яка складається з окремих елементів. Якщо виїхати на Лісний ринок, ти бачиш вагонку, бачиш елементи гофри в цих бетонних клумбах, кіоски. І все разом складається у геометричну стилістичну композицію. І ми з Себастіаном це бачимо. Окрім того, він дуже любить, як і я, обличчя, тому, я думаю, ті очі акторів, про які ви казали (не буду применшувати заслуги акторів), але це перш за все камера, яка дуже любить цих людей.

Я бачила відео, де Андрія знімали на фестивалі співів – це інший Андрій (Андрій Силецький – виконавець головної чоловічої ролі – прим. ред.). Це 100 % буде інша Даша (Даша Плахтій – виконавиця головної жіночої ролі – прим. ред), бо знімала інша камера. Тобто ми з Себастіаном – сродні душі. Я не шукала, хто краще знімає. В Україні, безумовно, є хороші оператори.

Читала, що під час прокату в листопаді фільм транслювали в неналежному форматі. У другому прокаті вдасться уникнути цих негараздів?

Насправді він і так був у тому ж форматі, що й на кінофестивалях. Є формат DCP (Digital Cinema Package) – це контейнер файлу, який призначений для кінотеатрів. У цього файлу є дуже висока чіткість зображення і звук 5.1. Але в кінотеатрах, де старе обладнання, де немає звуку 5.1, де тускні екрани, не показують DCP. Тому все це неможливо оцінити. А цей фільм, я б сказала, тендітний, тут працюють атмосфера, зображення, кольори. Їх теж треба відчувати. І коли фільм показують у кінотеатрі «Старт» у мене на районі з DVD, то він просто «не працює». Бо все, що бачать люди, – це дії, хтось кудись біжить, щось робить, і не можуть оцінити нюансів, а фільм на них, як на ніжках, стоїть. В основному, у листопаді, фільм був у прокаті саме в таких кінотеатрах. Його не демонстрували в нормальних сучасних кінозалах.

Зараз прокатник домовився з мережами, на сторінці фільму висітиме розклад кінотеатрів. Проблема в тому, що в багатьох містах є єдина мережа кінотеатрів, і якщо вона нас не бере, то фільм не транслюватимуть у цих містах.

Бажаю, щоб друга спроба полонити українського глядача стала вдалою!

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Facebook «Стрімголов»

9 комментария

  1. Вибачте, але в чому це тріумфальне виражається? Може касу зібрав? Чи тріумф в тому шо вдруге прокат? Так це помойму провал. Про перший прокат шо відомо? Філіпов по***ася. А другий шо? Обмежений прокат? Навіть на широкий. Так шо хз якщо чесно що тут тріумфальне
    Ізвінітє

    • Opinion

      Пане Романе, Ви багато знаєте фільмів, які на Міжнародному фестивалі взяли приз глядацьких симпатій? Так, іноземному глядачеві фільм сподобався, у Франції буде прокат.Тому, після Тріумфу на Міжнародному фестивалі, «Стрімголов» буде вдруге підкорювати українського глядача!

      • А може глядачу птеба «Контрабас» і «Свінгерів»? Практика показує що так. Саме такі фільми треба.
        Зараз ви мені напишете про Кіборгів про успіх. Про рекордні касові збори. Бюджет то 40 лямів. Від цього тра відштовхуватись.

        Виходить то ді шо кіно то хоббі дуже дороге хоббі.

        Марина так описує ніби піщинка в кадрі дуже важлива. То для неї важлива. Глядачу по**ю.
        Про цей фільм ніхто не знає.
        І прокат цей то умова держкіно.
        Три сторінки в соцмережах на від***бись.
        І ноль реклами.
        Який бюджет фільму?а? Скільки з нього на рекламу?

        Я от що хотів сказати: хвалимо бо українськке. Говоримо про успіхи там де їх немає. Ось напркилад: РІВЕНЬ ЧОРНОГО кажуть на Оскар номінувався? Так? Хоча крім одиничних показів в Києві і фестиваля одного ОМКФ ніде не показували. Зате в держкіно взяли гроші на промоцію фільму в голівуді. ??????? Для чого? Подайте на фест як Нікітюк Марися протестуйте. Не ліпіть з гівна ідола.

        Фільми:
        «Дельта» — про Вилково. Ляйпцінг.
        «Випуск97» — Острікова
        «ІЗІ»
        «Лагідна»
        Їх купа.

      • До тріумфу як до неба рачки.
        Ви чули про цей фест раніше?
        А що то взагалі за фест?

        В Україні зараз тез 100500 міжнародних фестивалів.
        От і той фест один з 100500 тільки Францкзький.

        Вибачте.

  2. Я «нехаю» я говорю так як є.

    НЕМОЖНА ВИТРАЧАТИ 10 МЛН ГРИВЕНЬ ЗА ДЛЯ ДЕСЯТКА ПОКАЗІВ ФІЛЬМУ ХУЙЗНАДЕ.

    Це не бізнес. Це ххххххххххххх

  3. Сергій В. on

    Я з Романом у чомусь згоден.. Хвалимо бо українське — це вже традиційно і цього варто уникати, але фільм дійсно непоганий, плюс одна стрічка за яку не соромно. Однак: не можна матері з двадцяти дітей хвалити лише одного. Держава має просувати не лише своє кіно. Бо вище Кіборгів вони не пригнуть найближчі рік-два. Розмова цікава, дякую.

  4. Сергій В. on

    Хочу ще додати, що тріум справді дуже відносний, дивлячись з чим порівнювати.

    Але режисерка все ж надзвичайної краси жінка. Це я вже так, не по темі. =)

Залишити коментар