Понеділок, 21 вересня

У південнокорейському Пхьончхані тривають Олімпійські ігри. Наймасштабніша спортивна подія світу, що два роки цілком виправдано притягує увагу мільйонів людей, серед яких є як прихильники, так і гарячі супротивники. Перших приваблюють змагання з романтичним присмаком зв’язку з ідеальним минулим, другі переконані, що до античних ідеалів сучасні Олімпіади якраз і не дотягують. Проте і ті, й інші послуговуються не так фактами, як міфами, котрих навколо Ігор існує чимало.

Чия ідея, або Без греків та англійців не обійшлося

Прийнято вважати, що появі Олімпійських ігор сучасності ми маємо завдячувати французькому освітянину та історику, барону П’єру де Кубертену. Саме про цю його історичну роль вважають за необхідне згадати в спортивних (і не тільки) коментарях, його цитують, а дехто називає – до речі, помилково – першим президентом Міжнародного олімпійського комітету. Дещо з цього – правда, але лише частково.

Де Кубертен дійсно був великим подвижником. Усе почалося із захоплення темою фізичного виховання та місцем спорту в освіті. Він не просував свої теорії під гаслом «У здоровому тілі – здоровий дух», але суть його поглядів зводилася саме до цього. Де Кубертен був переконаний у необхідності гармонійного, одночасно і фізичного, й інтелектуального, розвитку молодої людини і, захоплюючись Давньою Грецією, наводив її як вдалий приклад. Проте, для пропаганди своїх ідей наводив й інші, більш земні та близькі аргументи. Так, наприклад, барон стверджував, що за належної спортивної підготовки французькі чоловіки почувалися б у битвах впевненіше, а не так, як у Франко-пруській війні 1870-1871 років, де Франція зазнала поразки.

Утім, зрозуміло, що й найбільший ентузіаст не впорався б з організацією масштабних спортивних змагань самотужки. Та й черговий сплеск захоплення античністю переживала в другій половині XIX століття вся Європа, який ще більш посилився після того, як у 1875 році німецькі археологи відновили розкопки на місці Стародавньої Олімпії.

Фактично старту сучасних Олімпійських ігор 1896 року передувала ціла низка схожих спортивних подій. Зокрема, і змагання в містечку Мач-Венлок, в англійському графстві Шропшир. Там із 1850-го і донині щороку відбувається спортивний фестиваль, що так і називається – Венлокські Олімпійські ігри. Їхнім організатором був доктор Вільям Пенн Брукс. З ним 1890-го під час мандрівки до Англії зустрічався П’єр де Кубертен. Після відвідин змагань молодий французький освітянин та старий англійський лікар довго обговорювали, як можна перетворити локальний спортивний захід на щось більш глобальне. Однак, до втілення мрій доктор Брукс не дожив, померши на 88-му році життя буквально за кілька місяців до відкриття Ігор в Афінах.

Серед інших, «досучасні» Олімпіади відбувалися і в самій Греції. Так, у 1859, 1870, 1875 та 1889 роках у столиці країни проводилися Національні олімпійські ігри. І хоч у них брали участь виключно греки, значення цих подій не слід недооцінювати. Їх ініціював грецький патріот і філантроп Евангелос Заппас, чию справу після його смерті продовжив двоюрідний брат Константінос. Їм теж не судилося побачити відкриття перших сучасних Ігор, але унікальний, з історією в майже дві з половиною тисячі років, біломармуровий стадіон Панатінаїкос в Афінах, де і відбулася Олімпіада-1896, був відреставрований саме за кошти Заппасів.

Грецький вплив позначився і на виборі місця й часу проведення. Сам П’єр де Кубертен хотів, щоб відродження відбулося 1900-го і, природно, у нього на Батьківщині, у Парижі. Власне кажучи, в Греції і політична, й економічна ситуації тоді були вельми несприятливими. Однак близький друг барона, поет, перекладач і комерсант Деметріус Вікелас наполіг на тому, що має бути спадковість. Він і був першим президентом Міжнародного олімпійського комітету, чий статут того часу вказував, що цю посаду має обіймати представник країни-господаря. Де Кубертен став його наступником, щоб організувати ігри вже у Франції.

Участь важлива, але перемога все ж незайва

Мабуть, звичка ідеалізувати сиву давнину – не винахід нашого часу, а схильність вважати славних прадідів кращими, моральнішими і сильнішими за безславних правнуків властива не лише українцям. П’єр де Кубертен надзвичайно романтизував античність. І якщо приписувати йому одноосібне авторство ідеї та організацію відроджених Олімпійських ігор не слід, то ідеологічні засади цих змагань заклав усе ж таки він. Посилався він при цьому на колишні традиції, за що і зазнавав критики як з боку істориків – своїх сучасників, так і від нинішніх дослідників. Адже підтверджень багатьом його переконанням не було і немає. Та авторитет де Кубертена, вочевидь, виявився міцнішим, тому міфи про Олімпіаду живуть і ще й множаться, а загал засуджує вже сучасні Ігри за те, що, мовляв, не відповідають духу старовини.

Якщо ж не дивитися на минувшину крізь рожеві окуляри, слід згадати чи не головну відмінність: тоді п’ятиденний захід був не тільки і не скільки спортивним святом. Це був, так би мовити, релігійний фестиваль, значну частину якого присвячували саме релігійним обрядам – тому, чого немає і не може бути нині.

Одна із найчастотніших сучасних зауваг – надмірна комерціалізація, чого нібито не було в античні часи. Однак насправді підозрювати давніх греків у браку метикуватості й невмінні отримати вигоду від великого скупчення народу немає підстав. Торгівля на Олімпіаді – не сучасний винахід, стверджує американський письменник та дослідник Крістофер Клейн. У часи античності на реалізацію харчів, напоїв та сувенірів у місці проведення Ігор так само треба було отримати ліцензію. А за махінації з цінами чи якістю продавці могли отримати неабиякі стягнення. Ділові ж люди і тоді використовували Ігри для укладання угод і налагодження зв’язків.

Хибне і твердження про те, що античні атлети були аматорами, котрі виходили на змагання тільки заради слави і простих нагород на кшталт лаврового вінка. У цьому переконували сам де Кубертен та його однодумці, і можна зрозуміти чому. Серед іншого, відродження Олімпіади мало на меті пропаганду фізичного виховання серед найширших верств населення, і пропонувати їм за приклад професіоналів просто не мало сенсу. Насправді ж усе було інакше. Ось що пише про це Гарві Абрамс, президент Міжнародного інституту спорту та олімпійської історії: «Згодом Ігри набули важливого політичного та економічного значення. Кількість видів у програмі зростала, а переможці поверталися додому героями та отримували за свої виступи почесті й гроші (і чималі!)».

Якщо перемога була чимось вельми бажаним і, зокрема, матеріальним, не слід думати, що серед античних атлетів не було таких, хто б не вдавався до недозволених шляхів її здобуття. Були і шахрайство, і порушення правил, а значить, дискваліфікація і штрафи. На зібрані в такий спосіб кошти зводили бронзові статуї Зевса. За даними Крістофера Клейна, загалом відомо про 16 таких творінь! Хрестоматійною вже стала й історія Нерона, який дуже хотів позмагатися на Олімпіаді. Цей римський імператор навіть залучив, як би тепер сказали, адмінресурс, щоб перенести Ігри на невисокосний (уперше в історії!) рік. Вважаючи себе неперевершеним актором і поетом, він також розпорядився запровадити змагання митців. Нерон взяв участь у всіх і – хто б міг подумати! – переміг у кожному. На перегонах колісниць головному тодішньому римлянинові дозволили їхати на десяти конях, тоді як суперники обходилися чотирма, і він не дістався фінішу, випавши з візка. Згодом з’ясувалося, що імператор-атлет був просто п’яний. І все ж таки Нерона оголосили переможцем на підставі того, що він міг ним стати теоретично, якби дістався фінішу!

Спорт і мир

Відсилання до античності колись зіграло і проти самого де Кубертена. І досі багато хто впевнений, що емблема Олімпійських ігор – п’ять різнокольорових кілець – стародавнього походження. Але автор розробки – другий президент МОК. Ба більше, як зазначає історик Девід Янг, спочатку цьому символу надавалося інше значення. Його було запропоновано в 1913 році, коли відбулося саме п’ять Олімпіад новітнього часу, і кожне кільце мало позначати кожну нову країну, що приєдналася до всесвітнього олімпійського руху. Утім, наступні змагання 1916-го в Берліні так і не відбулися через Першу світову війну. Тож у результаті емблема отримала інше офіційне пояснення – п’ять континентів, об’єднаних олімпійським духом.

І якщо об’єктивно, то сучасні олімпійці в дечому більш просунуті за пращурів. Принцип рівності, на котрому наполягав барон де Кубертен і яким послуговуються нині, у давнину не був та й не міг бути втілений. У змаганнях тоді мали право брати участь винятково чоловіки-елліни, причому чистокровні. Пізніше до них додалися й римляни.

Після відродження вже на другій паризькій Олімпіаді почали виступати жінки. З точки зору расової дискримінації найганебнішими стали треті Ігри в американському Сент-Луїсі в 1904 році, що відбувалися паралельно зі Всесвітньою виставкою. І хоч саме на тих змаганнях уперше в історії медалі здобули спортсмени-афроамериканці, цю подію затьмарила поведінка організаторів. У рамках Олімпіади були проведені так звані «Антропологічні дні». Для участі в них відібрали представників неєвропеоїдних етносів – філіппінців, індіанців, ескімосів, африканців та інших. Вони мали змагатися з так званими «цивілізованими» спортсменами, щоб довести популярну тоді расистську теорію про відсталість «дикунів». Уся ницість ситуації полягала ще й у тому, що псевдодослідники брали непідготовлених людей, не пояснюючи правил і суті спортивних дисциплін. Слід визначити, що олімпійський рух одразу засудив такі експерименти. І хоч нинішні антиолімпійські активісти досі закидають, що програма змагань більше орієнтована на західні традиції, а представлені види спорту більше розраховані на чоловіків, та прогрес із минувшиною очевидний.

Чи не найпривабливіша легенда – про миротворчу місію стародавніх Ігор. «У давнину на час Олімпіад припинялися всі війни!» – це, мабуть, обов’язкова репліка для коментаторів, принаймні на церемоніях відкриття та закриття. На жаль, і цей міф спростовують історики, зокрема той-таки Девід Янг. Античне олімпійське перемир’я оголошували, лише щоб забезпечити вільне прибуття учасників на місце, але про настання загального миру не йшлося. Ба більше, у 364 році до н. е. нападу загарбників зазнала Олімпія саме в період Ігор.

Ідеал проти реальності

Чи має знання правди стати приводом для розчарування і тверджень, що весь цей олімпійський рух з його ідеями – не варта наслідування фальшивка? Авжеж, ні. Олімпійські ігри, хоч як крути, – подія грандіозна і для учасників, і для глядачів, а здобуті на них медалі – найпрестижніші для більшості видів спорту. І, зрозуміло, мало що зрівняється з гордістю за свою країну, коли її прапор з’являється на стадіоні під час параду учасників. І велика ганьба для держави, коли її прапор на Олімпіаді забороняють. Ті, хто відроджував Ігри наприкінці ХІХ століття, використали ідеї, засновані, як виявилося, на красивій казці, в яку вони, втім, щиро вірили. Та чому б просто не постаратися, щоб перетворити цю казку на бувальщину?

Текст: Євгенія Калайда

Залишити коментар