Понеділок, 22 жовтня

У будь-якій країні озброєний конфлікт завжди призводить до зниження батьківського потенціалу. Через різні причини, передусім через різке погіршення умов життя, батькам складніше виконувати свої обов’язки. Наслідком часто стає розпад сім’ї та зростання ризиків для дитини осиротіти. У цьому сенсі Донецька та Луганська області через високі рівні смертності працездатного населення та злочинності, а також через інші соціальні фактори і раніше були менш благополучними. Війна ці фактори ще посилила.

Сім’ї, які з різних причин опинилися в складних життєвих обставинах (СЖО), гостро потребують різноманітної допомоги та підтримки – і матеріальної, і соціальних послуг. Але держава через брак фінансових і кваліфікованих людських ресурсів повноцінно надати її не спроможна. Державних виплат таким сім’ям нерідко вистачає лише для виживання. Особливо якщо йдеться про внутрішньо переміщених осіб (ВПО), котрі втратили роботу, звичне оточення й житло, яке більшість з них на новому місці змушені орендувати.

Рівень добробуту ВПО, порівняно з попередніми роками, дещо покращився. Передусім у тих, хто проживає у великих містах. У селах і маленьких містах, де роботи немає, виживати складніше. Особливо, якщо ти – мати-одиначка з маленькими дітьми і навичок у веденні сільського господарства не маєш. Тут на допомогу приходять благодійні організації.

Одна з них – Міжнародна благодійна організація «Благодійний фонд “СОС Дитячі містечка Україна”» – пройшла в Україні довгий шлях розвитку і вже понад 14 років впроваджує на території України комплексні програми підтримки сімей та захисту прав дітей. Метою її нинішнього проекту, що здійснюється Луганським обласним відділенням у рамках акції «Папа для України», є зменшення впливу військового конфлікту на життя вразливих дітей та їхніх сімей.

Під час реалізації цього проекту (з грудня 2017-го по березень 2018-го) щомісячну гуманітарну допомогу у вигляді наборів дитячого харчування і дитячої гігієни отримають 1000 дітей, які проживають на лінії розмежування. 200 акушерських наборів призначені для вагітних жінок, які готуються незабаром стати мамами. Ще 200 наборів – для батьків новонароджених. У рамках проекту заплановані також допомога в ремонті приміщень, надання матеріальної допомоги для підготовки до зими, купівля ліків, оплата медичних послуг, психологічні та психотерапевтичні консультації. Загалом допомогою буде охоплено мінімум 4200 осіб.

«Проект працює по лінії розмежування – в Станично-Луганському, Попаснянському і Новоайдарському районах, у кожному з яких є статичні точки видачі – Станиця Луганська, Золоте і Попасна, Щастя і Новоайдар, відповідно, – розповідає координатор проекту Катерина Дуванська. – Допомогу ми доставляємо адресно, попередньо зробивши вибірку сімей, що потребують підтримки. Наші основні цільові групи: сім’ї в СЖО, матері-одиначки, багатодітні, малозабезпечені, ВПО і сім’ї, в яких дитина або батьки мають інвалідність. В цих регіонах ми працюємо вже не перший рік. У рамках спільних проектів з ЮНІСЕФ, наприклад, мобільні бригади об’їжджали навчальні заклади й сільради, працювали з дітьми і з сім’ями. Тому в нас всюди склалися як формальні, так і неформальні відносини із сільрадами, центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Ми постійно обмінюємося інформацією зі службами у справах дітей, на обліку в яких перебувають сім’ї в СЖО. Підключаємо дитячі й жіночі консультації.

Чи вплинула війна на збільшення кількості сімей в СЖО і на батьківський потенціал? Знаєте, коли ми приїхали в Попасну вперше, то усі дорослі були шоковані – в дитсадку, який ми відвідали, діти не сміялися, навіть не посміхались. З похмурими обличчями грали в пісочниці. В їхніх малюнках і розмовах була війна, страшні події, свідками яких стали чимало з них. Психологи в охоплених війною регіонах – нарозхват. Їхній дефіцит відчувався і до війни. На жаль, культура звернення до психологів тут зазвичай не сформована. В уяві багатьох психолог – майже психіатр. А піти до психіатра – означає, що ти хворий.

Крок за кроком ми привчали (і продовжуємо це робити) до думки, що до психолога потрібно звертатися, що це фахівець, якому можна довіритись, і він надасть допомогу.

Травматичних ситуацій, викликаних війною, тут багато. Зокрема, пов’язаних із відсутністю роботи. Наприклад, чимало жителів Станиці Луганської займалися сільським господарством – вирощували овочі. Свою продукцію продавали переважно в Луганську. Зараз збуту немає, величезні теплиці стоять порожні, заростають бур’яном. У людей немає перспективи. Багато з них зараз сидять без роботи, економлять на всьому, їм немає за що купити дітям найелементарніше. Багато хто, виїхавши з дітьми у безпечне місце, потім повернувся назад, тому що там у них дім, а тут і фінансові, і моральні ресурси вже вичерпалися.

В “СОС Дитячі містечка Україна” працюють стаціонарні центри – в Сєвєродонецьку, в Станиці Луганській и в Старобільску. Тут провадиться комплексна робота з розвитку потенціалу сім’ї. З ВПО, до речі, простіше. Найчастіше за все їхній потенціал був заморожений через стрес. І завдяки роботі команди психологів, соціальних педагогів, соціальних працівників цей потенціал вдається перезапустити.

З місцевими сім’ями в СЖО – набагато складніше. У цій ситуації люди “варяться” дуже давно. Чимало проблем мають коріння ще з батьківських сімей сьогоднішніх батьків».

Проект «СОС Дитячі містечка Україна» в рамках акції «Папа для України» передбачає також психологічні консультації для сімей із сірої зони. Хоча більше він націлений все ж таки на підтримку гуманітарну, що також важливо. Для деяких сімей така допомога сьогодні – питання виживання і здоров’я їхніх дітей. І вона так само необхідна, як, наприклад, роботи з ремонту і благоустрою 50 житлових об’єктів для сімей – програма, до якої залучені і переселенці, котрі прийняли рішення залишитись і почати відбудовувати своє життя на новому місці, як, скажімо, Ганна з Луганська.

До війни вона працювала інженером дільниці механізації на поштамті. Улюблена робота, семирічний син закінчував перший клас школи…

«Коли Луганськ почали бомбити, було страшно, – розповідає Ганна. – Ми жили поруч із погранзаставою, яку захоплювали першою. І всі бойові дії фактично почалися біля нас.

Спочатку я вивезла дитину з батьками в село Шульгінку. Тут моя подруга допомогла орендувати будинок. Сама я довго трималася за роботу. Все ж таки я була керівником і не могла все покинути в одну мить. А коли нарешті виїхала, виявилося, що я вагітна. Народила доньку. Зараз їй 2,5 роки. Пологи були з ускладненнями, і зараз ми проходимо курс лікування – у доньки проблеми із зором. Є деякі проблеми зі здоров’ям і у старшого сина.

Я і двоє моїх дітей живемо в Шульгінці. Тут є музична школа, і старший син продовжує заняття, які почав в Луганську. Допомагає нам “СОС Дитячі містечка Україна”.

Їздимо з дітьми в центр розвитку дитини в Старобільську, займаємося з психологом. Старшому сину подобаються заняття, на яких вони виготовляють вироби з особливим змістом. Нещодавно, наприклад, він приніс додому талісман добрих снів.

Живемо в орендованому будинку. Хазяї пустили нас безоплатно. Але будинок все одно потребує догляду, ремонту. И те, що зараз в рамках акції “Папа для України” “СОС Дитячі містечка Україна” допомагає з ремонтом – для нас просто казка. Нам допомогли провести воду й електрику, будинок став теплим. Я за це дуже вдячна. Сподіваюся, тепер діти менше хворітимуть.

Виживаємо за рахунок допомоги держави – декретні, виплати малозабезпеченій сім’ї та ВПО. З продуктами харчування дуже допомагають сусіди. Картопля, капуста – у цьому у нас взагалі потреби немає.

Велика проблема в селі – робота. Я стараюся брати участь в програмах з ведення підприємництва і з самозайнятості. У нас є інкубатор, є трошки гусей, курочок. Минулої весни продавали добових курчат. Потроху крутимося з городом. Але виходить поки що не дуже. Все ж таки сільське господарство – незвичний для мене вид діяльності. Тому переважно ми живемо на державні виплати».

***

В селі Шульгінка мешкає ще одна Ганна, яка також приїхала з Луганська і сама виховує 4,5-річну Богданку. «Ми поїхали, коли в Луганську все тільки починалося. Доньці було півроку, – розповідає вона. – Поїхали спочатку в Лозовинку, орендували будинок без умов, там було дуже холодно. Потім переїхали в Шульгінку. Тут є знайомі. Мені зробили наче розстрочку – я виплачую за будинок щомісяця. Жодних умов в будинку немає – вогкість страшна, важко дихати. Через це Богданка часто хворіє і не ходить в дитсадок. Тут, у Шульгінці, дитсадок працює до 12:00, тому ми ходили в Половінкіно. Зараз сидимо вдома.

В Луганську я працювала муляром-штукатуром на заводі. В Шульгинці робота для мене в основному тільки влітку – шабашки у бабусь-дідусів. В місто на роботу не наїздишся. Виживаємо за рахунок допомоги переселенцям та як матері-одиначці. Якщо з’являється якась робота – берусь. Якщо знайома погоджується посидіти з Богданкою… Наприклад, тут у нас є приватні фермерські господарства – свинарники. Поки що так…

Я дуже вдячна проекту “СОС Дитячі містечка Україна” в рамках акції “Папа для України”, який допоміг нам із ремонтом. Тепер у нас хоча б вогкості вдома немає. Обшили стіни гіпсокартоном, зробили душову – тепер є де помитися, стало тепліше. Дякую за це. Можливо, Богданка тепер менше хворітиме і зможе ходити в дитсадок. А в мене з’явиться більше можливостей для пошуку роботи».

***

Згідно зі звітом Національної системи моніторингу ситуації з ВПО за грудень 2017 року, хоча загалом їхня зайнятість зросла до 50 %, частка домогосподарств із коштами, яких вистачає лише на харчування, залишається високою і складає 33 %. 11 % ВПО змушені «обмежувати витрати навіть на харчування». Найбільша частина зайнятих ВПО мешкає у великих містах, тоді як у маленьких містах і в селах рівень зайнятості нижчий. Спосіб життя у людей зі Сходу зовсім інший, і жінки часто відзначають, що не звикли до сільськогосподарської роботи. Більшість ВПО продовжують значною мірою покладатися на допомогу держави. Важливою підтримкою для них залишається і допомога гуманітарних організацій, зокрема «СОС Дитячі містечка країна» та проекту в рамках акції «Папа для України».

Текст: Ганна Дрозд

Залишити коментар