Субота, 19 вересня

У Тошки круті роги і крутий норов. Вона – «матріарх» диких зубрів у Національному природному парку «Сколівські Бескиди».

Самиця зубра прибула сюди з Німеччини в 2009 році й відтоді контролює стадо, яке є живим доказом успішності програми відновлення популяції європейського бізона (так також називають зубра) у Карпатах. Рогатих красенів тут за останніми підрахунками 33 особини, як у тій пісні зі старого фільму, от тільки тут не лише корови (так називають самицю), але й бики, і молодняк зубра.

Аби побачити Тошку та її рогату команду, треба дістатися села Майдан Дрогобецького району Львівщини, а звідти подолати близько 5 кілометрів на борту старенького й дещо екстремального, але надійного ЗІЛа, чи на іншому позашляховику, або ж на лижах чи пішки – тут чимало залежить від погоди. Коли ми під‘їдемо до будиночків лісівників, біля яких і прогулюються несподівано близькі зубри, прозвучить колективне «Ах!» Цей вигук не буде першим захопленим криком на борту нашого «всюдихода», адже до цього тут раділи і казковій панорамі засніженого заповідного лісу, і козулям, які стрімко бігли схилом, але зубрів привітають усі пасажири. Взимку відчути цю радість простіше: в снігову пору зубри полюбляють гуляти саме поблизу «кордону» (так лісівники називають свою базу з нехитрим господарством), адже тут красені ласують смачненьким.

«От мене питають, чи маю серед них улюбленця. Тошка, вожачка, вона їх водить і тут, і по горах: куди йде – туди вони! Уже 16 років має наша Тошка. Розумна, з характером! І вже маємо двох зубренят од неї. У зубрів різна вдача, є дикіші, але Тошка мудра і спокійна, може підійти до хатини, я їй з руки хліба дам…», – розповідає єгер Михайло Фридрак. Він понад 30 років працює в «Сколівських Бескидах», саме на його очах сюди повернулися дикі зубри.

Єгер кидає своїм підопічним голівки капусти, бізони моментально із задоволенням їх схрумують, пирхкаючи великими ніздрями. Першою до поживи підійшла Тошка, давши сигнал іншим: можна. Пан Михайло спершу зробив засторогу: до зубрів близько не підходити та не дратувати їх шумом і різкими рухами! А затим пояснює: тварин тут лишень підгодовують, роблячи раціон поживнішим, а ще привчаючи підходити до лісничих хатинок, де велетнями милуються туристи. Загалом рогаті самі добувають їжу, адже хоч і контактують із людьми, зубри лишаються дикими. У цьому і сенс – аби популяція зубрів жила в природі та за її законами. Колись давно зубри у Карпатах були вдома і аж ніяк не дивиною, нині ж екологи кількох країн Східної Європи втілюють спеціальні програми для відновлення (реінтродукції) популяції рогатих велетнів, які так пасують цим горам. Частина європейської кампанії про повернення зубрів у Карпати – і проект «Поновлення популяції зубрів у Майданському лісництві». Услід за Тошкою та її родичами, всі з яких так само мають імена на літеру «Т», як-он її подруги Тіра й Таля, оселилося й поповнення, також із Австрії. Усі ці зубри разом і сформували повноцінне стадо. Тепер і самі якісно дбають про поновлення популяції: якщо в природі зубренята народжуються в однієї самиці раз на 2-3 роки, то тут план перевиконують.

Молодший Фридрак, Володимир, який і кермує нашим ЗІЛом, ділиться: робота у заповіднику занудьгувати не дає: «Звісно, що цікаво з ними працювати. Ми ж таких тварин раніше не бачили. Особливий момент, коли показують нам малих зубренят. Самиця зубра (ми кажемо – корова) іде приводити потомство в гори, ховається у хащі та показує нам зубреня, вже коли воно твердо стоїть на ногах. Так-так, певно ж, це захват – вони дуже милі! Кумедне таке, ховається за маму, отак дивиться… А ще цікаво, як зубри захищають малечу: стають міцним кільцем навколо – жоден ведмідь не страшний!»

Про ведмедів – то не метафора: у «Сколівських Бескидах» хижої звірини не бракує. «Он днями вовк забив оленя», – кажуть єгері. Зубри втрат від хижаків не мали. Власне, найбільшою загрозою для рогатих велетнів є людина – саме через браконьєрів, недбале мисливство та погане господарювання і зникли чи загрожені інші популяції зубрів в Україні (загалом вважається, що цих тварин в державі не більше трьох сотень, і це прикро мало). Мисливці оповідають: природних хижаків, здатних вполювати зубра, тут обмаль: от вовк навряд зможе прокусити горлянку (як він вбиває здобич зазвичай), бо зубр має особливі складки жиру на шиї, а пум, які вдало полюють на бізонів у Америці, у Карпатах немає. В умовах заповідника зубрам комфортно.

Ба більше: зараз карпатська популяція починає вивчати нові території: торік великий бик забрів на Франківщину, добряче подивував місцевих селян, а в 2016 році про те, що бачили зубра, казали на закарпатській Воловеччині. «Ще трохи тут у нас розведуться – і до вас, на Закарпаття, підуть. Будете раді, правда?», – весело каже єгер Михайло. Хоч і з усмішкою, але для підгодівлі роганів комбікормом кличе сина – бо якщо тварини разом бігтимуть і матимуть суперечку, слід бути напоготові, щоби зійти з їхньої траєкторії. Усе ж не менше тонни ваги в особині, плюс дикий норов. Чого, власне, в заповіднику і прагнуть: це ж аж ніяк не ферма і не зоопарк – зубри дикі, саме так і має бути!

Вирушають у подорожі саме бики: потребують нових територій, прагнуть до розширення ареалу. Саме тому нині зі стада на три десятки особин маємо змогу бачити не всіх: бо ж зубри-«мачо» воліють ходити горами, менше контактуючи з рештою, а тим паче з людьми. Цим і пояснюють перші враження туристів, деякі з яких кажуть: уявляли зубрів значно більшими.

«Мій син Юрко одразу спитав: а чого вони не такі велетні, як на картинках? Але нам пояснили, що старші зубри-самці набагато більші за тих тварин, яких ми бачимо, тут же тільки корови і молодняк. Утім, цей подив минає за хвилину: вони такі неймовірні! Особливо вражає, що ти так просто бачиш дику тварину настільки близько. Так і хочеться підійти і доторкнутися, однак розумієш: не можна, хоч і парканів чи інших обмежень нема. Але ж тварина – дика! І, бачачи зубрів у цих прекрасних краєвидах “Сколівських Бескидів”, ти маєш незабутні враження!», – каже туристка з Ужгорода Оксана Диба.

«Дуже тішуся таким моментам. Обожнюю бачити ведмедів у Реабілітаційному центрі в Синевирі, оцих красенів-зубрів, благородних птахів, іншу звірину в її природному середовищі – всіх, хто доводить, що наші Карпати сповнені життя, що тут є дикі тварини, що наша природа жива й така прекрасна!», – ділиться емоціями закарпатська туризмознавиця, гід Аліса Смирна. Світлини зубрів і з зубрами група робить обережно, делікатно прагне не порушити спокій тварин.

«Ви тут були зубрів побачити?», – дорогою від «зубрового царства» запитує нас літній селянин у Майдані. «Саме так, пане! Вони прекрасні!», – відповідаємо майже хором. «То чого не взяли їх із собою? Забирайте! Будуть городські зубри!», – каже чоловік.

Звісно, сусідство дикої природи з людськими поселеннями несе можливість конфлікту. Єгер Володимир розповідає, що так, три зубри з їхнього стада дійсно пішли в село і вже другий рік завдають клопотів господарям: їдять сіно, топчуть грядки, жують городину… «І під стріхою були. Певно, що селяни дивуються, коли бачать отого звіра в себе на подвір’ї, вийшовши з хати!», – усміхається лісник. Розповідає: селяни, буває, пишуть скарги до адміністрації Нацпарку, телефонують, кажуть: тут у нас зубр. Але наполягає: зубр – тварина неагресивна: «Так, бувають спокійніші, а є буйніші, але ж вони не є недобрі! І так, вони живуть в Карпатах».

Ми відповідаємо місцевому господарю, який пропонує виселити зубрів з околиць Майдану: «Нехай краще тут, у природі, будуть!», і запитуємо, чому так нарікає. «Та біду роблять! Он сіно під’їли. Мені? Та не тільки мені, а й сусідам, всьому селу!», – каже майданівець. Але злостивості в словах чоловіка ми таки не чуємо. Живучи в такій красі посеред заповіднику, все ж, певно, ставишся до природи як належить. «Так красиво тут у вас, пане!», – говоримо чоловікові. Він усміхається і вже не докоряє зубрам, мовчки кивнувши. Мовляв, так, знаємо, гарно, так, Карпати – вони прекрасні! І, звісно, Карпатам таки пасують ці рогаті велетні – зубри…

Текст: Алла Хаятова

Фото: Сергій Гудак

Залишити коментар