П'ятниця, 19 жовтня

Баба Манька

Померла баба Манька. Ну, так буває… Віджила свої 85 і раптом померла. Сусідка почула, що в баби Маньки півень в сараї кричить і пішла навідатись. Так і знайшла її в ліжку. Лягла, видно, спати і не прокинулась.

Поз’їжджалися діти, внуки, правнуки, зяті й невістки, близькі й далекі родичі. Син все скаржився, що хотів маму до себе забрати в сусіднє село, а вона казала: «Куди ти мене ото вже везтимеш? З цього двору мене хіба вперід ногами». У хаті на столі лежала незакінчена вишивка. Баба зимовими вечорами щось вишивала, та так і не дошила картинку з двома сентиментальними голубочками.

Баба Манька завжди ходила на похорони плакати. Кажуть, колись навіть спеціально кликали плакальщиць. А вона була таким собі волонтером. Прийде, стане, зіпреться на ціпок біля воріт і, як тільки винесуть покійника з хати, заводить: «Та й на кого ж ти нас покидаєш…» Гарно виводила, як пісню. Так, щоб зкам’янілі родичі нарешті могли випустити свої емоції. Рік за роком ішли з вулиці її подруги і друзі. Останнього вона проводжала діда Грицька. Той був із тих, про яких по смерті не кажуть нічого. Своїх дітей не мав. Жінка померла ще молодою. А він все живився кров’ю родичів і сусідів. Та й допився крові. Вмер за хатою. Там і знайшли його хлопці сусідські, які забігли у двір, бо туди м’яч закотився.

І от виносять діда Грицька з хати, усі мовчать, бо ну шо ти скажеш про отаку людину. А баба Манька як заголосить: «Та й на кого ж ти, голубе наш, та й покидаааааєш, та й в яку ти ж сторону відлітаааааєш, та й не буде там ані зимоньки, ані ліііітечка, та хто ж подасть тобі хліба крихточку…»

Усі присутні аж здригнулися, озирнулися на бабу Маньку й засумнівалися в тому, чи такою вже ж стовідсотковою падлюкою був дід Грицько. Та баба не спинялася: «Більш твої ж ноженьки не ходитимуууууть, більш твої оченька не дивитиииимуть. Та повстань, голубе, підведиииися…» На цих словах троюрідна племінниця покійного почала хреститися і хватать покійника за ноги, щоб той бува не надумав іще чого доброго встать. «Та куди ж ляже твоя доооороооога, та чи в землю сиру чи до боооога…» Осінь була тоді суха, і копачі довго матюкалися довбучи суху землю. «Ой та й туууужимо ми за тобооою…», – на цих словах сентиментальна головиха аж сльозу зронила. Отак і везли на кладовище діда Грицька, під акомпанемент баби Маньки. А на поминках все думали згадати хоч щось добре про діда – не дуже виходило. Коли вже розходились, баба Манька раптово знайшла там своє рядно, яке колись зникло з двору, а сусід Федька – плуга, а тітка Марина – чавунці. А троюрідна племінниця смикнула, щоб витягти на двір старого смердючого матраца з лежака, і звідти посипалися трухляві гроші. Було там усяких купюр. І рублі радянські, і карбованці, і навіть гривні. Хтось їй радив ті гроші в пралці випрати. А баба Манька тільки засміялася: «Отак, Грицю, ти й прожив, шо й не срав і не їв».

На похороні в баби Маньки уже тужити не було кому…

На кутку жили все «молоді». Ті, які найстаріші, навіть тужити не вміли. То похорон вийшов слабенький, тихий. Стояли діти, невістки й зяті, ковтали мовчазні сльози. І тільки одна найменша внучка Яночка, коли забивали віко, пополотніла і заплакала вголос: «Ой, бабусічка».

Поминали лише свої – сусіди і родичі. У таких родинах майно не ділять. Якось безумовно – хто за матір’ю ходив, тому усе й буде, а там як щось дасть на згадку – добре. А не дасть, то вже й таке.

Випили на поминках першу чарку, пом’янули бабу і змовкли… Що тут скажеш, прожила ж баба велике і важке життя. Жила в любові й в повазі. Померла без болю, тихо, уві сні. От тільки ці недошиті голубочки навівали смуток, та хіба ще усвідомлення дітьми, що тепер вони зовсім не діти. Хоч найстарший – уже пенсіонер, та все ж було приємно відгукуватися на «синочечок».

Середня дочка понесла другу чарку. Усі випили, трохи заговорили кожен про своє. Аж раптом старший внук каже своєму двоюрідному братові:

— А пам’ятаєш, ми вирішили іти в подорож в Америку? А баба нас із лозиною на велосипеді догнала вже аж за млином?

— Та да… Кричала на все село: «Ах ви ж американці гаспиди кляті!»

— І мені тоді за компанію з вами лозини дісталося, – засміялась онука Вікторія, – бабуся мене одлупила, шо я з вами в ту Америку не пішла, а я ж знала, шо Америка – то як на Пилиповичі, а ви пішли як в Африку.

— Ага, хіба то лозина?! От ми як парубкувать почали, ото в матері лозина була. Прийшов якось із бурси, в мороз, картуз набакир, а мати як побачила, то саме в руках рубель тримала, то так і вперіщила тим рублем, кричала: «Чи для того я тебе родила, шоб ти собі голову морозив?» А Вітькові шо було, як він пішов на гульки на інший куток?! Це вам не Америка за Пилиповичами.

— Ой, а помните, як ми вирішили віскі в клуні гнать?

— Да, баба нас тоді спалила…

— А ми клуню спалили…

— Але брагу я спасла…

— А я її пробував, добра така вийшла брага, шо ви туди клали?…

— А як до Аліни кавалєр з гітарою приїжжав та під вікнами грав. А баба йому каже: «Гарно ти, синку, граєш, но в мене в сінях берданка є».

— Ага, так і здимів той кавалєр.

— Мама завжди чувствовала слабеньких кавалєрів. До мене колись Микола як почав ходить, то було прийде під вікно і лозинкою з мене одіяло тягне, шоб я вийшла. І якось мати лягла на те ліжко, а тут хтось тягне одіяло. То вона як закричить: «Ой, Василю, рятуй! Вдіяло тікає». Та як схопить лозину, Миколі й пучки полопались».

— Шо, правда, дядь Коль?

— Ага, вже й після свайби все мені згадувала, як я її налякав. Золота теща була, завжди мала стограм «бідові» під лавою.

— А хто згада, як мати батька називала, коли він сесії сідав перед радіо слухать?

— Члєн правітєльства.

— О, точно. Так і казала: «А ти, Василю, вже члєн правітєльства».

— А ми колись рішили піратські скарби шукать, і баба нам всю пенсію по городу розховала. Ми з неї тільки десятку найшли, а сусід дід Грицько ще тиждень ходив синій, як пролісок.

Третю чарку понесла найменша дочка Галочка. Все наливала та розхлюпувала, бо регіт стояв на всю хату такий, аж шибки дзиньчали. Тільки на кухні стара повариха Валька казала своїй помічниці: «Оце, Ірино, жизнь треба прожити так, щоб на твоїх поминках сльози були не тільки від сорому і жалю. Піду щас розкажу, як ми з бабою Манькою селезня різали…»

На підвіконня сіла горлиця і допитливо зазирала в хату. Бабина хата оживала сміхом.

5 комментария

  1. Дякую за те, що змогли описати таку ситуацію, і прямо бачиш перед очима цю бабу Маньку і згадую своїх бабусю і дідуся… Гарно написали!

  2. Дуже зворушливо. Дякую.Сльози самі котяться…Чотири місяці назад пішов від нас наш дідусь.Життя прожив чесно,працьовито,дочекався онуків,правнуків. Коли під вечір залишились тільки рідні , то ситуація була схожа. Це велике щастя коли спогади гарні і з посмішкою (від душі).

  3. Боже,ну як так можна писати!!! І насміялась і наплакалася.Дякую Татуся бо ,бо ж у мене в самоїбабусі 86 років нехай живе до 102 ))))) у свої то роки набирає відро чорниць руками.Дай боже усім бабцям здоровя ,нехай живіть для радості дітямю!!ю

Залишити коментар