Вівторок, 11 грудня

Сотні будинків на узбережжі поблизу Одеси щороку потроху сповзають у море. Природа не захотіла миритися з людською жадібністю, яка перетворила невеликі дерев’яні курені на багатоповерхові котеджі, збудовані на піску. Як у біблейській притчі: потужні хвилі руйнують ціле поселення.

«Курені» – так на півдні України називають невеликі солом’яні чи дерев’яні будиночки на узбережжі Чорного моря. Назва походить із Запорізької Січі: у власноруч збудованих хатинках жили рибалки – літні козаки, які поклали меч та взялися за вудки. Жінок тут не було, а рибальство в морі було не легшим за війну. Тож славетні козацькі традиції міцно трималися на хиткому піску.

Йшли роки, і воїни-козаки зникли з причорноморського узбережжя. Їхні нащадки вже були мирними рибалками, котрі щодня виходили в суворе море. Курені ставали міцнішими – їх уже збирали з дерева, та жоден шторм не міг нашкодити їм. Однак ніколи пляжні будиночки не зводили з каменю – бідні рибалки не могли собі дозволити доми з такого матеріалу, та й таку важку споруду не витримав би пісок – вкрай ненадійний ґрунт для капітального будівництва.

Давню біблейську заборону порушили в Радянському Союзі. Чимало одеситів отримали клаптик землі на самому узбережжі. Щоправда, на околицях міста: від 16-ї станції Великого Фонтану й до Чорноморська (тоді він називався Іллічівськ) і далі до Затоки.

Саме у «місті Ілліча» жадібність радянської людини досягла свого апогею: власники лише десяти квадратних метрів узбережжя почали зводити на них дво-три- та навіть чотириповерхові будинки з важкого вапняку. Часто в таких споруд не було хоч якогось фундаменту. За шалені гроші кімнати у нью-куренях здавали в оренду туристам, а ті були раді, що до моря дійсно 5 метрів, як і обіцяла бабуся-лендлорд на місцевій автостанції. Про комфорт навіть не йшлося: старі ліжка, дві конфорки на плиті та холодна вода в накопичувальних баках, об’єму якого ледь вистачало на двох осіб. Однак ніхто не жалівся – відпочивальники їхали не за готельними зірками, а за відкритим морем та чистими піщаними пляжами.

Згодом усі пляжі забудували до самої води – так сильно хотіли заробити на туристах місцеві мешканці. Море вже не було чистим, а умови як були, так і залишилися жахливими. І тоді природа почала мститися. Хвиля за хвилею, приплив за припливом вода руйнувала хиткий піщаний ґрунт. Чотириповерхові курені не витримали й почали просідати, пішли тріщини. Десь завалився дах, в іншому місці обвалилася підлога. Частини будинків почали йти під воду. Власники куренів звернулися до влади, однак майже в усіх лендлордів не виявилося жодних документів на землю. Та й вирішення проблеми не надало їм наснаги: аби зберегти узбережжя, усі курені необхідно знести та почати укріплювати пляж масивними бетонними спорудами та щороку насипати пісок. Витрачати зароблене на порятунок бізнесу ніхто не зголосився. Власники будиночків вивезли все, що можна було відірвати від стін. А сотні куренів лишилися чекати на узбережжі свого часу – коли їх остаточно забере Чорне море.

Текст: Костянтин Руль

Фото: Марина Банделюк

Залишити коментар