Понеділок, 22 жовтня

Ситуація із присвоєнням харківській школі № 11 імені загиблого внаслідок теракту школяра Данила Дідіка давно вийшла за межі регіональної. Вся країна спостерігає суперечку між тими, хто цього прагне, й тими, хто категорично проти. Щоб розібратися в тому, що ж насправді відбувається і наскільки гострим є протистояння, Opinion звернувся за коментарем до докторки соціологічних наук, депутатки Харківської міської ради 7-го скликання, членкині постійної комісії з гуманітарних питань (освіта, культура, духовність, молодіжна політика та спорт) Олени Горошко.

Як «працювати» з нашою історичною пам’яттю, як її фіксувати, щоб не забути, як відійти від пострадянського мислення, яке зараз в наївному несвідомому зветься «совок», як відбудувати нашу нову ідентичність, і чи нову? Це і багато іншого спало мені на думку, коли я не за своєю волею намагалася розібратися в ситуації, яка склалася в місті Харкові у зв’язку з увічненням пам’яті Дані Дідіка та назвою школи на його честь посмертно.

Даня Дідік загинув під час Ходи патріотів біля палацу Спорту в Харкові три роки тому, 22 лютого 2015 року. Як потім було встановлено, це був теракт. Нині все ще триває судове слідство, і ніхто поки що не поніс жодної відповідальності. У той день загинули четверо харків’ян: 15-річний Данило Дідік, 19-річний студент Микола Мельничук, активіст Євромайдану Ігор Толмачов і підполковник Вадим Рибальченко. У снігу на узбіччі дороги, якою йшли активісти, заклали бомбу та потім активували її, коли колона почала рухатись.

Коли хлопець загинув, йому було 15 років, і він навчався в 10-му класі школи № 11 міста Харкова для обдарованих дітей, займався дзюдо і вболівав за харківський футбольний клуб «Металіст».

Питання про перейменування школи постало у Харкові ще три роки тому, і, як вважають батьки Дані, навмисне гальмується шкільною адміністрацією.

Напередодні чергової річниці з дня загибелі хлопчика до мене звернувся один із депутатів Верховної Ради України з проханням допомогти з перейменуванням школи в Харкові. Як член постійної комісії міськради з гуманітарних питань (освіта, культура, духовність, молодіжна політика та спорт) я зателефонувала директору департаменту освіти Ользі Деменко, яка порекомендувала мені зустрітися з директоркою цієї школи та з’ясувати її точку зору на цю ситуацію.

Щоб зрозуміти проблеми з перейменуванням школи та спробувати їх неупереджено викласти, вирішила вислухати дві сторони. Зустрілася і з директоркою школи Світланою Проценко, і з батьком загиблого хлопчика Андрієм Дідіком.

Розмови були непрості, ситуація за три роки загострилася і стала доволі конфліктною. Це зрозуміло практично відразу, після перегляду особистих сторінок у мережі Facebook як директора школи, так і тата хлопчика, і їхніх «груп підтримки».

Директор вважає, що є інші способи увічнення пам’яті, а не тільки сліпе копіювання пострадянських традицій, коли школи називали іменем Олега Кошового або молодогвардійців. Ось виклад точки зору Віктора Степанова, одного з учасників групи підтримки директорки школи Світлани Проценко (мова оригіналу – прим. ред): «Насколько мне известно, 11-й школе хотят присвоить имя Дани Дидика. Хорошо это или плохо? Давайте разберемся. Сначала директор школы была за это, и, собственно, это была ее идея. Импульсивная, под воздействием эмоций. Но потом поговорила с учителями, учениками, их родителями и пришла к выводу, что присваивать имя Дани школе не следует. Равно как и вешать мемориальную доску. Школа не филиал кладбища. И о смерти каждый день напоминать не должна. Школа должна напоминать о радости и жизни, а не о смерти. А память почтить можно, организовывая что-то, какие-то мероприятия памяти Дани аукцион в пользу армии, спортивные мероприятия. Кому хочется посмотреть на таблички с фото и датами ну, сходите на любое кладбище… Раз в год помянуть человека в день гибели нормально. Но делать напоминание об этом каждый день это ненормально.

Представьте себе, что в школу приходит первоклассник и видит мемориальную доску, как на кладбище. И будет видеть ее каждый день. Думаю, моя мысль ясна? И да, я не понимаю тех, кто поливает Светлану грязью, чуть ли не в сепаратисты ее записывая. Гэспэда поливатели, вы имели опыт руководства школой или чем-то подобным? Уверен, многие не имеют такого опыта. Зато покомандовать любят. Так вот, в данном случае директор делает все правильно она именно советуется со своими учениками и подчиненными. А не действует по принципу “я начальник ты дурак, ты начальник я дурак”. И да. Я Светлану поддерживаю. Поверьте, в городе есть гораздо больше вопросов куда более важных, чем этот. Например, помочь бойцам в госпитале, на передовой…»

Ось ще теж текст на підтримку думки директорки: «Господа, прекратите наезжать на автора поста и разберитесь в сути вопроса. Почитайте на харьковских порталах новости на эту тему. Директор школы отличный человек и педагог. Она предлагает вместо мемориальной доски создать на стене школы мурал. И говорит о том, что очень хочет, чтобы дети видели Даню улыбающимся!!!»

Свою думку директорка школи також виклала в мережі Facebook на своїй особистій сторінці: «Уже можно писать. Уже мой пост вряд ли что изменит. Человек существо внушаемое. Если общество диктует некий жизненный идеал, люди с определенным типом психики, дети, подростки всегда принимают это первыми. Этим всегда пользовались тоталитарные и авторитарные режимы, организации и “сильные” харизматичные личности. Особенно страшны проявления героизации смерти, детской насильственной смерти. Вспомните советских пионеров-героев. В определенные возрастные периоды развития личности дети могут реагировать на подобные вызовы по-разному. Я не психолог-теоретик, наверняка, они грамотнее объяснят. Я учитель-практик. И поверьте, я знаю, о чем говорю. Маленькому ребенку просто непонятен героизм жертвенной насильственной смерти. Для подростка героизация смерти его сверстника может привести к подражанию (он погиб он герой. Я тоже хочу быть героем вывод?). Взрослые старшеклассники легко становятся циниками, ощущая… натянутость и нелогичность в попытках убедить их в героизме насильственной смерти.

Вспомните хотя бы свое отношение к пионерам-героям. Мне легко это сделать. Я из советского детства. Самое больное. Данина смерть. Трагедия. В чем Данькин подвиг? Он вышел на патриотический марш? Вышли и другие: Денис, Влад, десятки. Там и с маленькими детками были. Он был с украинским прапором? Посмотрите запись сколько было наших прапоров. Он погиб. Да. Он своей смертью всколыхнул, возмутил, “взорвал” и объединил Харьков и Украину. Да! Взрослые люди аполитичные и погруженные в политику, убежденные патриоты и те, кто себя до этого таковыми не считал осознали невозможность дальнейшего безразличия и неучастия. Трагичность Данькиной гибели заставила харьковчан понять: только они могут и должны сделать так, чтобы это не повторилось. Но. Объясните ребенку: был обычный, замечательный, патриотичный мальчик. Вышел с другими на марш. Погиб. Стал Героем, его именем назвали школу. Вывод? Погибнув, я могу стать Героем. Мы, взрослые, понимаем (и то, как оказалось, не все) отсутствие прямой связи между смертью и героизмом, героизацией. Про детей я уже написала. 

Мы три года стараемся дать и себе, и другим возможность ощутить “продолжение” Данькиной жизни. Показываем и рассказываем, делаем добрые дела, которые он хотел, мог бы, но не успел совершить. Потому что его жизнь забрали… твари-террористы. И говорим о том, что дети не должны гибнуть. И что для этого нужно, чтобы мы помогали армии, строили сильную, богатую, свободную Украину, объединились в сильную нацию, умеющую защитить себя. Неужели мы настолько слабая и отчаявшаяся нация, что для объединения и воспитания нам нужен в качестве символа, идеала ребенок-жертва?!»

Однак із директоркою школи під цим постом точилися запеклі суперечки, і я тут наведу тільки «стримані» думки, де немає особистих образ на адресу директорки школи, нецензурної лексики тощо: «Світлано Павлівно, я поважаю вас і вашу думку. Хочу сказати, що Даня може залишитися в пам’яті як герой або як жертва, третього немає. І оскільки він не під трамвай потрапив, а загинув, висловлюючи свою позицію під час війни, то він саме герой. І якщо діти захочуть брати з нього приклад і готуватися воювати проти Росії, то це буде правильне виховання, мені здається. У будь-якому разі я проти скандалу, який розгорівся».

«Дуже прикро усвідомлювати, що на шляху доброї справи доводиться мати справу зі злом, яке ховається під маскою доброчесності… Цікаво, чим не догодив кадетський корпус імені Данила Дідіка, що займається патріотичним вихованням дітей та який директорка нещодавно демонстративно вигнала зі школи? Не розумію, чому ми дозволяємо людині, що бойкотує процедуру перейменування школи та заявляє, що принципово не погодиться, коли на останньому етапі спитають її дозволу (та згідно із законом такий дозвіл не є потрібним)… А ще я дуже сподіваюсь, що Рада прийме закон з духовного виховання дітей, бо це є основа формування особистості».

А це точка зору батька хлопчика Андрія Дідіка, також оприлюднена ним на Facebook: «За три года мне звонили, писали разные твари, желающие сделать еще больнее, но то, что сейчас происходит, благодаря директору школы, превзошло их всех вместе взятых. Когда истинную причину настолько стыдно озвучить, чтобы не разрушить созданный имидж, тогда придумываются причины, заворачиваются в красивую обложку и выкладываются в Facebook. Не выдерживает критики придумаем новую. Их уже вариантов 15-20. Но самое отвратительное то, что говорится при “индивидуальном подходе к каждому”. Там уже в достижении своих амбиций человеческая черта пройдена. Пройдясь по мне и нашим друзьям, уже перешла к Дане, ошибочно думая, что убежденной атеистке можно все. Но прыгающий в пропасть разобьется, независимо от того, знает он законы физики или нет.

Два года назад, когда, кроме родственников погибших, на заседания суда по теракту практически никто не приходил, на одном из заседаний, так совпало, что со стороны пострадавших был только я, а со стороны подсудимых человек 6-7. Я тогда мысленно спрашивал Данечку: “Сыночек, где те люди, которых ты так любил и за которых отдал свою жизнь?” Но потом ответил себе, что они есть, и их очень много, просто их в зале нет. Извините, если данное сопротивление директора до “лягу костьми, но не назовут” поставило кого-то перед выбором, но очень прошу, особенно тех, с кем знаком лично, прежде чем лайкать и комментировать то, что она пишет, пожалуйста, разберитесь, что вообще происходит».

Оскільки ситуація поступово набувала все більшого резонансу, то на сайті міськради міста Харкова з’явилася петиція про присвоєння загальноосвітній школі № 11 імені загиблого в теракті Данила Дідіка. Дуже швидко петиція набрала необхідну кількість голосів і була винесена на розгляд найближчої сесії міськради, де мер дав протокольне доручення директору департаменту освіти вивчити ситуацію і винести її на розгляд топонімічної комісії. У мережі також було проведено флешмоб, і всі, хто хотів підтримати назву школи ім. Данила Дідіка, могли змінити рамку профілю власного портрета на Facebook на рамку «з підтримкою» Дані.

Я провела з директоркою школи дві години, подивилася роботи дітей, зроблені ними, щоб підтримати учасників АТО. Світлана розповіла мені про аукціон «Баш на баш» і багато іншого. Зі свого боку я наводила приклади, як можна увічнити пам’ять про подвиг і гуманітарні катастрофи на прикладі дитячого пантеону в музеї Яд Вашем у Єрусалимі або експозиції про Дробицький Яр, яка розташована у 170-й єврейській школі міста Харкова, де учні самостійно проводять там екскурсії.

Говорила і з татом хлопчика, пропонуючи зустрітися з директоркою школи і ще раз обговорити це суперечливе питання… Однак відчула, що жодних зустрічей і переговорів не буде остання межа вже пройдена… Непримиренність взяла гору, на жаль, по обидва боки. І я не маю морального права засуджувати ні позицію директорки школи, ні тим паче тата загиблого хлопчика.

Просто зрозуміла: якщо ми намагаємося побудувати на пострадянському просторі нове суспільство – то це дуже складно. Як відмежувати цю нову ідентичність від пострадянської, як бути з історичною пам’яттю народу, як знайти порозуміння в новому суспільстві, яке ми поки не можемо побудувати?

Так, і ось що ще я побачила в цій дискусії в мережі Facebook про увічнення пам’яті Дані Дідика: «Немає монополії на пам’ять. Кожен згадує своє. Про події, які сталися. Про людей, яких зустрів. Ці спогади завжди унікальні. Бо ми різні. Є національна пам’ять. Але нація не мурашник, вона теж складається з особистостей. Для тих, хто боїться забути або боїться, що забудуть, ми оголошуємо про конкурс. Результати оприлюднимо напередодні Дня Героя Дня народження наших учнів Васі Мельникова та Дані Дідіка 27 квітня. Усі, хто пам’ятає і не боїться забути. Продовжуємо робити добрі справи Світлої пам’яті…»

Наведу й цей скріншот із сайту школи, де навчався Даня і куди ніколи вже не повернеться…

А нижче я наведу думку моєї колишньої співробітниці, нині харківської журналістки й активістки Олени Соколинської: «Шановні учасники обговорення! Мені дуже важко визначитись в цьому питанні, я не ставила підпис за перейменування під петицією і також не ставила собі на Facebook банер, що я голосую за перейменування, як поставили багато френдів. Я особисто знаю і дуже поважаю Світлану Павлівну і вважаю, що вона робить величезну патріотичну роботу. Також я була проти обговорення в соцмережах як такого, бо вважаю його неконструктивним. Проте, я остаточно зрозуміла, що смерть відрізняється від смерті за Україну. Даня не в супермаркет ішов за хлібом, коли загинув, він ішов свідомо на патріотичну акцію. І якщо школярі після цього захочуть взяти його приклад та боротися за Україну і загинути за неї це буде краще, що можна зробити в Харкові. Я впевнена, що якщо сісти всім за стіл перемовин, то Світлана Павлівна погодиться з цими аргументами. Не можна порівнювати подвиг хлопця з фейковими піонерами-героями, яких ліпили штучно. І так, я вважаю, що конфлікт треба припинити якскоріше».

І я так теж вважаю та розумію тільки одне, що ні в кого немає монополії на пам’ять. Кожен пам’ятає своє і бачить як бачить, те що відбувалося… І оцінює. У кожного своє сприйняття людей і вчинків. Єдине, що мені здається, якщо ми спробуємо зрозуміти позицію Іншого, почути його думку та говорити з цим Іншим не з позиції ворожнечі, а щиро прагнучи вирішити щось, то ми точно ще на один крок наблизимося до того нового демократичного суспільства, про яке так іноді мріємо.

Текст: Олена Горошко

Залишити коментар