Неділя, 29 листопада

До Всесвітнього дня письменника: українські будні та казковий Балі

Слід зізнатися, що пропозиція привітати письменників з їхнім професійним святом стала для мене досить несподіваною. Незважаючи на те, що за основною посадою – заступниці директора музею – вітальні слова з урочистих нагод практично входять до моїх основних обов’язків, справа ця дається дуже складно. У випадку зі співробітниками можна обійтися стандартним «щастя, здоров’я та успіхів у роботі», а от коли йдеться про українських письменників… Утім, якщо врахувати, що за неосновним родом занять я таки літературна критикеса, вітати з цим днем майстрів пера – це знову ж таки майже мій святий обов’язок. Якщо письменники перестануть писати, критикам нічого буде критикувати, відтак усі втратять роботу…

А ні, не втратять, а займуться основною. Як відомо, за винятком пари-трійки щасливчиків, нині в Україні більшість представників літпроцесу заробляють на життя якоюсь іншою працею – і часто, на жаль, не сродною, як навчав Григорій Савич. Утім, він міг собі дозволити «сродність» при такій кількості вдячних учнів – багатих поміщиків; хоча нині його, як тих кількох згаданих щасливчиків, нарекли би ґрантоїдом (чи пармезаноїдом за чужий кошт).

Поетка (і викладачка, і літературознавиця, і перекладачка) Галя Крук у себе на сторінці Facebook нещодавно зазначила, що зізнаватися «я поет» (чи там – прозаїк, видавець, редактор, коректор – словом, усіх причетних зі святом!) зараз ніби й не дуже пристойно. Український гуманітарій мусить реалізуватися ще в якійсь сфері й не лише для того, щоб це звучало круто, а банально якщо хоче мати щодня сніданок, обід і вечерю. Утім, скажу вам як заступниця директора, одна з головних проблем української гуманітарної сфери якраз і полягає в неможливості займатися сродною працею і здавати звіти в міністерство (можна підставити будь-яке) чи інший керівний орган. Тож тих, кому таки вдається поєднати ці поважні заняття й не потрапити на лікарняне ліжко, справді варто привітати.

Іншою проблемою сучасного українського літературного процесу нині є те, що письменники закінчуються. Навіть ті, хто можуть прожити із самої літератури, є її обличчям по той бік кордону і лідерами думок по сей, користають заробленою раніше народною любов’ю й літературними дивідендами. Останнім часом вони дають спраглому читачеві щось дуже подібне до колись улюбленого (під назвою «роману» чи «парароману»), але явно з останніх сил.

Нові письменники, як це не прикро, у літпроцес приходять не так часто. Або приходять без літератури. Або з літературою, але ми їх не беремо – про це яскраво свідчить, наприклад, ситуація з романом «Долгота дней» Володимира Рафєєнка, який послідовно пролетів на всіх літпреміях року.

Про проблему з новими іменами та якісними текстами знають усі, кого ми вітаємо в цей день: занудні поціновувачі інтелектуальних текстів і заздрісні критикеси; члени журі конкурсів, де на 100 рукописів – жодного пристойного; видавці, які не змогли вибити ні рядочка з Жадана хоч би для чергової тематичної збірки, а на складі мають тисячі непроданих примірників книжок інших талановитих авторів (їх тепер, щоправда, можна відправити у школи та бібліотеки зони АТО). Як часто ми заламуємо руки й говоримо: а чи не прикрити взагалі проект сучукрліту, раз видавати все одно нікого, а перекладів світової класики й сучасних зарубіжних зірок на наш вік вистачить?!

І відповідаємо собі: звісно ні! Адже дивовижна річ: попри все сказане вище, ми бачимо нині якщо не повноцінний бум, то щось дуже подібне до нього – люди рвуться в письменники! Курси письменницької майстерності, школи молодого письменника, «навчу писати з нуля під ключ», «кохана буде в захваті» – усі ці проекти, здається, таки мають свою аудиторію і навіть породжують зіркові імена – тільки вони ще не настільки відомі широкій аудиторії, як Андрухович чи Забужко. Але головне в іншому: є кола, де письменником бути модно! І модним це заняття зробили саме ті щасливчики, які не посоромилися заявити, що вони письменники і полетіти на казковий Балі на зароблені сродною працею гроші писати черговий роман! Йога, сауна, спілкування, психотерапія, знайомства, флірт, кава й трішки літератури – український літпроцес зараз має і такий привабливий бік, і це насправді прекрасно.

Нарешті, є ще труженики пера – такі, як глибоко шановані мною письменник і сценарист Андрій Кокотюха, Владислав Івченко чи Макс Кідрук. Вони пишуть старанно й у популярних жанрах; вони повні сил і енергії, яку не витрачають на сауну і флірт; вони не зададуть нової парадигми розвитку літератури, як це зробили в 90-х живі класики, але писатимуть більш-менш добротні масові тексти ще багато років. А ми, якщо віддамо за непотребою російській літературі Рафєєнка, то не залишимося принаймні зі свіжоприлетілим з казкового Балі автором казкової маячні, який не соромиться називати себе письменником, видавши першу й, на жаль, не останню книжку.

Думаю, десь тут я вже маю «ввмікнути» заступницю директора й озвучити вітання зі святом та побажання «щастя, здоров’я та успіхів у роботі». Адже ми справді віримо, що в якійсь точці розвитку українського літпроцесу все нарешті складеться. Живі класики віднайдуть друге дихання; усі автори матимуть літературний талант і фахових редакторів; гарно видані й відредаговані книжки масово купуватимуть, тож усі учасники й учасниці цієї захопливої гри зможуть літати на казковий Балі завдяки сродній праці, яка приносить задоволення. А от заздрісним критикесам доведеться перекваліфікуватися в управдоми, бо лаяти й ганити буде нічого 🙂

Залишити коментар