П'ятниця, 18 вересня

Після присудження їй Шевченківської премії вже місяць чи й більше не вщухають суперечки в соцмережах. Чого в тих суперечках тільки не знайдеш – скільки подиву, нерозуміння, навіть спантеличення: як це? А хто вона? А чого – їй? Слова збираються, купчаться, громадяться, кудись котяться, десь вибухають гнівом, але, на щастя, не досягають мети. Пам’ятаєте, в Андерсена – «усі вони виросли і стали поважними людьми, а то все була просто дитяча балаканина». Так і тут. Слова – словами, соцмережі – соцмережами. Вони не здатні зворушити бодай підніжжя явища, якому зроду ніхто не диктував, яке творить власні закони, встановлює критерії та прагне бути адекватним – ні, не світові, не суспільству, не певній культурі, не окремо взятому часові – тільки самому собі. Це явище вміє артикулювати сни, носить в одному із серцевих шлуночків ідеї віршів і картин, спить дві години на добу і всю свою творчість звіряє тільки із внутрішнім дзвіночком. Це явище – Емма Андієвська. 

Вона вибрала своєю мовою українську з почуття протесту. Вона носить на собі Україну, як слимак свою хатку. Вона хоче, щоб Україна була, і переконана, що таки буде. Вона живе дуже ощадливо, працює плідно – і, схоже, зовсім не для себе. Тому припинімо дивуватися, пліткувати й показувати свою недалекість, а краще просто скажемо: яке це щастя, що мисткиня такого рівня – українка. Її ніхто в нас не відніме. Вона довіку буде наша. І це ще одне щастя, перед яким безнадійно блякнуть тонни словесної руди в соцмережах.

Біографії заведено починати зі слова «народилася». Емма Андієвська теж, звичайно, народилася – 19 березня 1931 року в місті Сталіно (теперішній Донецьк), але щодо неї ці відомості звучать якось надто несерйозно, надто умовно. Власне, чому це вона народилася? Подивіться на неї, почитайте її! Вона, імовірно, взагалі не народилася, а просто була. Просто колись хтось побачив її вперше – вона, зависнувши між чимось і чимось, дивилася на світ своїми неймовірними очиськами й посміхалася, як Чеширський кіт. Тобто вона завжди десь була, а побачити себе дозволила тільки в певний момент. Коли це було потрібно нам, чи коли їй самій захотілося. Хтозна. Це, звичайно, не відміняє біографії. І не заперечує ні дитинства, ні батьків.

У дитинстві вона жила, наче Будда в палаці – за її ж словами. Батьки – поважні люди – любили її й оберігали, як могли. Батько – хімік-винахідник, мати – агроном. Через хворобу Емми родина змушена була переїхати до Вишгорода, що на Київщині, а потім уже й до Києва. У Вишгороді дівчинка вперше почула українську мову. «Єдине, в чому я згодом пішла проти волі мами, – це те, що змалку показала свій характер і почала розмовляти українською, хоч вона спершу була категорично проти. І це навіть попри те, що мамині предки – запорозькі козаки, які оселилися на Слобожанщині. Принесла цю мову мамі, а вона у відповідь: “Нє смєть! Рєбьонок омужичіваєтся!..” Бачите, вона хотіла зробити з мене панську дитину і не бажала, щоб я розмовляла “мужицькою” мовою. А я тоді про себе обурилася: “Ах так!..” І далі рішуче і вперто обстоювала своє право розмовляти саме так, як мені подобалося. Хоч досі ставилася до мов, як і всі діти, несвідомо, бо коли у школі питали національність, відповідала: “Я шахтьорка!” І це один з моїх життєвих принципів і головна мета, яку колись собі поставила: навіть якщо на всьому білому світі буду одна українкою, все одно зроблю собі Україну!»

Шкільну науку Емма опановувала здебільшого екстерном. Однокласники приносили їй конспекти за цілий місяць, вона перечитувала їх протягом одного вечора, а наступного дня успішно складала. Мала феноменальну пам’ять. До слова, перший вірш написала в чотири роки. У шість – зробила першу ілюстрацію до книжки Джованні Боккаччо.

Початок війни застав родину в Києві. «Мама взяла нас, дітей, за руку і в переддень того, як радянські війська зайняли Київ (це був кінець 1943 року), подалася на Захід. Мама не була певна, що нас не винищать – перед тим знищили батька. Він не був партійним, він був хіміком-винахідником, тому його, між іншим, і прибрали – аби його винаходи не дістались німцям».

Якими правдами й неправдами їм удалося втекти на Захід. Спершу майже добу їхали в товарному потязі, сидячи на цвяхах, до Хмельницького. Проте Червона Армія підходила туди. Мати шукала будь-яку можливість, найменшу нитку, аби тільки не залишитися там із дітьми. «Зробити це було неймовірно важко, але ж мама! Одне слово, десь вона знайшла дядька Петю – п’янючого в дошку, але з конячиною і підводою. І ось уявіть: ми – мама, вітчим, я і мій брат – вмощуємося із клуночками на віз, і п’яний дядько періщить батогом коня. Мчимо через велике поле, яким відступають німці. Апокаліптична картина! Довкола танки, гармати, автомобілі з військовими, і поряд, де нікого з цивільних ніяк бути не може, мчить підвода з нетверезим візником».

Був 1943 рік. Спершу родина мешкала в англійській окупаційній зоні Берліна. Незважаючи на складнощі життя, Емма й тут примудрялася показати силу характеру. Зокрема, відмовилася навчатися в жіночій гімназії. Навідріз. «У гімназії дівчаток навчали вишивати, причісуватись та мило усміхатись. Це не вписувалось у моє поняття освіти. Поставила питання руба – навчатимусь тільки з хлопчиками». Сказано – зроблено! Андієвська ходила таки до чоловічої гімназії, як і постановила собі спочатку.

Хвороби, здається, переслідували її. Не давали про себе забути. Три роки дівчинка пролежала в гіпсі, прикута до ліжка – через туберкульоз хребта. Потім ще вісім років носила спеціальний корсет. Правда ж, напрошуються аналогії з Лесею Українкою? «Щоб не плакать, я сміялась». Так, Чеширський кіт – єдиний кіт, який уміє сміятися. Та й як не сміятися від такого життя? Андієвська, до слова, не лише сміялася. Рятуючись від туберкульозу, вона почала брати уроки оперного співу – мала красиве природне контральто – спершу в Берліні, а потім у Міттенвальді.

Андієвська бачила останні бої в Берліні, в 1945-му. Рятували її то природний розум і вміння швидко оцінити ситуацію, то добрі люди, то саме провидіння. «Після взяття міста також пережила страшні події. Цивільних людей тоді грабували просто на вулицях: забирали одяг чи взуття, жінок і дівчат нерідко ґвалтували і вбивали. Я й сама ледве уникла такої долі. Якось мама попросила мене забрати частину наших пожитків, що зберігалися у знайомої жінки. І дорогою мене схопила якась п’яна потвора у військовій формі. Тягне мене з вулиці до зруйнованого будинку, а я не боронюся, а голосно повторюю: “О, як чудово! Яка я рада! Почекай мене тут хвилинку, я зараз прийду!” Він, по очах бачу, одурів від моїх радощів і опустив руки. Тоді так дременула, що ніхто б не догнав».

Проте, такі обставини життя наче й не заважали Еммі займатися своєю освітою: як у гімназії, так і самотужки. До десятирічного віку вона вже прочитала чи не всю світову класику. «Для того й існують знання, щоб ти сам ними цікавився», – скаже вона пізніше.

Друкуватися Емма Андієвська почала в 1949 році, в українській діаспорній періодиці. Першу книжку («Поезії») видала в 1951 році. І відтоді – майже 70 років – не припиняє писати вірші. 70 років – це дуже довгий поетичний вік. Але й завдання Андієвська ставила перед собою складні, гідні: «…мене цікавить коріння кожного слова, саме ядро кожного слова. Бо, скажімо, кожне слово має кущі й коріння, яке сягає в глибину, і що первинніше слово, то глибше коріння. І мені, звісно, лежать найбільше на серці ті, які мають найглибше коріння. Це первісні слова: вода, світло, ріка, вогонь, життя – вони страшенно насичені. Для мене знак – це якийсь вищий ступінь слова, тобто за тим стоїть намагання побачити все, що тільки можливо в ньому побачити».

Звичайно, її поезія (як, власне, і проза теж) не дасться вам так просто, сама не попливе до рук і не кинеться в обійми. Як і кожний окремішній, створений не нами, світ, вона спершу видасться чужою, сторонньою, відстороненою, якоюсь паралельною. Звичні методи сприйняття не спрацюють. З Андієвською взагалі погано працюють звичні методи. Як пише Данило Гузар-Струк у статті з промовистою назвою «Як читати поезії Емми Андієвської», «…читаючи вірш Андієвської, треба зорієнтуватися, з якої перспективи автор відтворює свої спостереження. Андієвська досягає своєрідного відчуження… тим, що вона дивиться… іншими очима». Та й цей рецепт – не єдиний і не універсальний. У її віршах велике значення мають назви – вони часто дають ключ до розуміння (розуміння? – та ні. Тут радше відчуття або осягнення) тексту. Ще один ключ – світ сновидінь. За словами письменниці, вона давно вже виробила так звану абетку снів. Її вірші – це досить замкнутий сюрреалістичний світ, який піддається тільки логіці уяви. Логіка реальності не працює. Кожен мусить іти туди самотужки, пробувати сам. Як сам навчається ходити й говорити – не можна ж чиїмись ногами зробити свій перший крок.

«Мені ніхто не диктує, що і як писати, це тільки я вирішую, який мій світ, і я в цьому світі порядкую. Але не так порядкую, як намагаюся вирвати з того невимовного небуття осмислене вже неосмислення. І це, властиво, мета поезії», – каже авторка.

У 1955-1957 роках Андієвська працювала на радіо «Свобода» в Мюнхені. У 1957-му закінчила Український вільний університет за спеціальностями філософія та філологія, захистила магістерську роботу на тему «Причинки до засадничих питань з новітньої української метрики». У 1959 році Емма Андієвська вийшла заміж за відомого критика, есеїста й письменника Івана Кошелівця. В одному зі своїх інтерв’ю вона згадує: «Іван, наче лицар, чекав десять років, коли я скажу “так”. Таку шляхетність треба винагороджувати. Мені імпонувало, що чоловік був на 24 роки старшим за мене. Молоді хлопці виглядали страшенно примітивними. Жінці, яка цікавиться не тільки ліжком, важко в житті. … спочатку, як тільки побралися, нарікав, мовляв, “скільки можна малювати ті ковбаси”. Я його заспокоювала, казала, що все буде гаразд. І про те, що я написала нову книгу чи створила чергову серію полотен, чоловік дізнавався вже на відкритті виставки чи на літературних вечорах».

Емму Андієвську часто уналежують до Нью-Йоркської групи. Сама ж вона з цим наче й не погоджується, однак і не заперечує надто категорично. «Я просто Емма Андієвська. Звичайно, я розумію, що простіше щось окреслювати одним словом, одним явищем, але ж це спрощує. Отже, я завжди сама по собі». Десь так, мабуть, і є. Вона тут не лукавить. І річ навіть не в якомусь там умінні тримати дистанцію, не в переконанні, що велике бачиться на відстані, не в прагненні створити про себе ефектний міф. Просто вона так живе. Спить по дві години на добу. Прокидається о п’ятій ранку, щоб працювати, щоб устигнути сказати й показати якомога більше. Її виживають із помешкання власні картини, яких вона створила вже понад 15 000 і жодної не продала. Критики говорять про стереоскопічний ефект рухомих фарб, завдяки якому її полотна бачаться різними – залежно, з якого боку дивишся. Критики називають її стиль симетричним візіонізмом, а сама вона – цілком у своєму дусі – старається уникнути, утекти, не належати жодному стилю. Вона каже, що бачить свої картини в снах, уже готовими, закінченими. Залишається тільки перенести їх у реальність.

Через цю самобутність у неї ніколи не виходило заробляти своєю творчістю: «З літературної чи художньої праці можна прожити тільки, якщо творити спеціально для якоїсь публіки. Але тоді я була б змушена підроблятися під ту публіку, а це для мене неприйнятно. Тому я досі маловідома й малочитана».

У 1992 році Емма Андієвська вперше відвідала самостійну Україну. У неї спитали про враження – відповіла: «…м’ясник є, м’ясарня є, тільки м’яса нема. Досі сподіваюся, що м’ясо наросте, я вірю в молодь, вірю в неймовірну силу і креативність українців. Рекомендацій не даватиму, бо не належу до тих проповідників, котрі підіймають пальчик і кажуть, як кому жити. Хочеш когось повчати – стань для нього прикладом».

Вона досі вперто вірить в Україну. Ще хтозна коли могла відсторонитися, стати збоку, призабути й віддатися якійсь іншій, хоч і чужій, але, може, перспективнішій силі й культурі. Аж ні. Не відходить. Носить Україну, як равлик свою хатку, за собою – повсюди. Там, де є вона – там є й Україна. Андієвська каже, що «свідомо пішла на це. Тому все гаразд, аби лише Україна була, а вона буде». Андієвська каже, що все життя вмирала, а в паузах – жила й намагалася трішечки творити. Їй усе життя хотілося справжнього. От вона його й видобувала, як вогонь із кресала, просіювала, як золото з руди: «Коли щось по-справжньому робиш, підключаються сили, над якими ми не пануємо, вони тоді обдаровують ласкаво. Треба справжніми бути, слово має бути справжнім, бо воно магічне. Кожному своє, але хай кожен робить у житті те, що може чи хоче робити у ту секунду, коли захоче. Але треба робити по-справжньому, тоді прийде оте провидіння… Я хочу робити справжнє».

До цього часу вона не втратила ні хисту, ні бажання. Скаржиться тільки на брак часу. Не розуміє, що таке криза і втома. Оприявнює сни. Виносить їх нам. Такі українські сни, з чужини. Пора нам їх побачити й почути, давно пора. Бо вже досить давно, за словами письменника Петра Сороки, «українська література ХХ століття поділяється на діаспорну, материкову й андієвську».

Текст: Сергій Осока

Залишити коментар