Неділя, 20 вересня

Come with me

Розпатланий пес виліз аж до половини з вікна авто, що сонно пропливало сонною ж вулицею Gower, і буквально кричав на мене. Я не знаю, що саме – може, таке як «чого ти бредеш тут сама ні світ ні зоря – пішла б собаку яку вигуляла!» По-доброму кричав, співчуваючи безтолковій самотній людині.

Я долала мокрі кучугури – угору, знову вгору, о, Боже, ще вгору! – пробиралася поснідати. Це місто виляглося на крутих підйомах і спусках, вмочивши ноги в океан, як у тазик, а голову поклавши на кучерявий парк на горі – і, видно, не один приїжджий на це нарікав. Хтось із місцевих навіть написав на паркані таке: «А декому, кому тяжко ходити вгору-вниз, радимо ходити зліва направо».

Снідати не вдома – якось одразу сподобалася ця тутешня чудова примха вранці виходити з дому, особливо у вихідний, і йти кудись їсти свою першу в дні їжу в товаристві таких самих вранішніх незнайомців.

Сніданок був звичним – засмаглі зернові грінки, золотисті кубики підсмаженої картоплі, яйця «в торбинку», хрумкі пластинки бекону та ще мармелад до чаю з молоком. Вода в пузатій пляшці синього скла пропускала сині сонячні зайчики з вікна – і крізь неї видно було сині гори навпроти й синю хижу чайку розміром із нашу качку. Синя птиця з усіх сил гребла крилами проти вітру, дерлася кудись уперед, тримала висоту й не дивилася вниз, на синю гавань, щоби не здригнутися й не дати себе скувати морозному струменю, що його небо потужно видувало зі своїх велетенських грудей. Птиця летіла просто перед моїм лицем, бо вікно, біля якого знайшовся мені вільний столик, було фактично в небі – високо над містом, над гаванню, над портом, які звідси можна було вивчати, як на карті.

У «Червоному дубі», як мені сказали, – найкращі сніданки в Сент-Джонсі. А «Дуб» цей – на четвертому рівні The Rooms. А The Rooms – це велетенська модерна споруда зі скла, дерева та алюмінію, за формою як рибальська кімната, куди колись давно тутешні сім’ї після лову сходилися розбирати свій вилов. Тоді це було те, що об’єднувало сім’ї й давало їм жити – риба, тріска, яку вони звали своїм Богом. Сьогодні це місце, де провінція Ньюфаундленд і Лабрадор зберігає свої архіви, всі свої художні шедеври й музейні скарби… Воно об’єднує всіх місцевих, колишніх британців і ескімосів, що сьогодні постійно разом повторюють про Ньюфаундленд: «Ми збудували тут свій дім».

The Rooms збудовано на високій горі, де рівно чверть тисячоліття тому був Fort Townshen – укріплення, з якого тутешні британські риболови боронили себе від численних охочих відхопити собі ці жирні рибні місця. І що мене розчулило: перш ніж будувати тут цей символ, археологи просіяли в горі кожен камінчик, щоби не пропустити жодного з тих камінчиків, які могли би свідчити про минуле.

У сніданкову залу зайшов один із тих типів, за якими я дуже люблю спостерігати. Довге чисте пухнасте біле волосся з-під в’язаного берета, білі й уже добре ношені джинси, акуратно підкочені – і з-під них видно теплі, яскраві шкарпетки, такі, які би змусила вдягнути сина мамуся. Років 50. Точно одинак. Він дбайливо розвісив куртку на стільці, акуратно витяг із наплічника й порозкладав на столику блокноти, газети, олівці. З насолодою вмостився, попросив чайник чаю з молоком, і його столик вмить перетворився на його барліг. Він, певне, так обживався скрізь, хоч куди б приходив, і ніхто-ніхтісінько йому ніде не був потрібен поруч.

Чудо це миле всміхнулося саме собі, сьорбнуло гарячого, дістало олівець і почало читати, щось підкреслюючи собі часто й здіймаючи в цю мить щасливі очі до стелі. Я намагалась підглядати так, щоби навіть поглядом нічого не порушити в цій ідеальній картині екзистенційної солодкої самотності…

У такі хвилини удачі, зустрівши черговий прекрасний людський екземпляр, думаю про те, що от візьму й запишу про такого хоч пару рядків… Мільйони людей щодня народжуються нізвідки й зникають в нікуди… Пропадаємо, як нас і не було, щойно в цьому нашому театрі дадуть завісу… Я теж – лише крапка на безкрайому небі, і ніяк цього не змінити. Чогось варта лише мить тепла й насолоди, мить радості й свободи, мить захвату, відчуті цією стертою крапкою… І коли твоє фото знайде якийсь далекий нащадок років через сто – ти маєш на ньому всміхатися. Просто постарайся, кажу я собі.

Яким був містер James McGrady? Я стояла біля манекена, одягнутого в білий, трохи пожовклий, вовняний светр і білий, трохи пожовклий, рятівний жилет – під склом у музеї, тут, у The Rooms. Светру й жилету було понад 100 років… Манекен був ставний, плечі його були міцні – і це майже все, що можна знати про Джеймса… На світі не було жодної причини присвятити йому сторінку у Вікіпедії, а так він її має: «Останнє знайдене тіло в океані після загибелі “Титаніка”». Тіло. Його, мертвого, тримав на воді ось оцей білий гарний жилет. 42 дні тримав, поки не знайшли ньюфські моряки. Хто би знав через 106 років про цього хлопця, якби було інакше? А так – ось: 27 років, син залізничника, якого й не бачив, бо той раптово помер ще до народження хлопчика Джеймі, одружитися не встиг, стюард салону першого класу супернещасливого лайнера «Титанік»… «Останнє тіло, номер 330» – так звучить згадка про нього. У тіла була мама, що потім вийшла заміж вдруге, а хлопчик жив із бабусею-вдовицею. І в одному з ірландських містечок можна знайти в архівах його з бабусею реєстрацію – тоді йому було 16, і він працював на фермі, заробляючи на них двох. Все. І людство забуло вже начисто й багатьох із тих, кого носило на руках у ту далеку епоху… А я от, наприклад, бач, сиджу, прилетівши хтозна звідки хтозна куди й хтозна нащо, й дивлюся крізь синє скло пляшки на Атлантику, з дна якої виліз раптом айсберг і зупинив непомітне життя James McGrady. І в мене ж є причина думати: навіщо, для якого діла він був колись на землі, придумувати історії про всю його любов до бабусі, а ще, можливо, – до якоїсь юної ірландки-білошвейки, що потім прожила вік без нього… В іншому тисячолітті стою й бачу його светр і жилет у музейній вітрині. Чи спадало на гадку йому, що колись про нього думатиме якась чужинка з якоюсь дивною штукою в руках, по котрій клацає пальцями й виклацує якісь дивні букви на чомусь, що світиться? О, Боже… Я вірю, що він ні про які такі дурниці не думав, а просто тішився: от він, напівсирота з Ірландії, отут, на палубі, в білому вовняному светрі, серед цих зманіжених німф у шовках та вісонах, маркізетах і гласе, під ці мелодії, що розганяють серце між октавами, серед цих смарагдових хвиль з шумовинням шампанського… «Побачити – й у цьому втонути», – думав, напевне, він, і посміхався. Я бачу…

Як не просила моряків у тутешньому порту вивезти мене в океан, де все це закінчилося тоді, та вони сказали, що там чигають айсберги, що ураган, що, мовляв, давайте краще влітку… Тому я пустила лише з берега туди квітку, яку купила в крамниці містера Рендела МакКафрі на розі…

У сусідній залі торохтіли келихами й пляшками – готували відкриття виставки трьох фотографинь. Про Ньюф як «дім, який ми собі тут зробили». Сказати чесно – фото були як фото. Трохи – простуватих, трохи – заплутаних. Важливішим був сам «дім». З усього, з виду безлюдного, Newfy Johns сходилися й з’їжджалися. Спершу придибали старші. Потім леді на візках, і офіціанти одразу побігли до них з тацями й келишками. Потім пішли юні дівчатка в шовкових сукенках та їхні юні бойфренди в тату. Один із них, із вибитою на лікті вирячкуватою совою, тримав ноутбук із ввімкненим скайпом – там сиділа його мама і просила показувати виставлені фото і що то там вони подали за сир до вина… Потім вийшов міністр культури Ньюфаундленда й сказав: «Я вітаю всіх, хто сьогодні прийшов – молодих і тих, хто такий молодий душею!…» Ох, як він це сказав! Треба запам’ятати…

Щойно бачила таку пару «молодих душею» – він і вона сиділи за столиком і їли спільний чизкейк із брусницею. Соус із тих ягід – полум’яно-червоний – скапував на столик і слався яскравим жарким струмочком між ним і нею. Він їв правою рукою, а вона – лівою. А коли встали, і він подав їй куртку, то стало зрозуміло, що в неї не працює права рука, а в нього – ліва. Це бачив і бармен, він жартівливо враз підтанцював до них під легку мелодію, що тихо булькала тут, у «Червоному дубі», – і допоміг обом, ніби між іншим. Вони ще з ним довго веселилися і потім пішли, взявшись одне за одного руками, що їх так продумано й зручно залишив їм здоровими Бог.

А потім Кріс (так звали цього кумедного бармена) побіг підсаджувати на стілець добре вагітну жінку – її чоловік в цю мить роззував їхнього малого. Хлопчик склав черевики під стілець і почав шукати, що би тут поламати. Вазочку з квіткою від нього одразу прибрали. А Кріс метнувся й приніс цілу миску маленьких пакетиків з молоком для кави – і вони всі сіли будувати з неї височенну молочну вежу. Аж поки вона не захиталася й не посипалася по всій залі. Та це всім здалося чомусь милим.

В обід я посунула в улюблений Rocket Bakery and Fresh Food. У таку негоду нічого ліпшого немає, як тинятися між людьми. А в Rocket сходилися всі – по-перше, тут можна з’їсти домашній рибний пиріг, по-друге, тут безкоштовний вай-фай і можна щось зубрить, можна писати чи креслити свій проект, можна сидіти на вікні, як йог, і дивитися кіно або через шибку, як на вулиці хтось бореться з вітрюганом, а можна потеревенити із сусідом по столу. Столи тут великі – спеціально, щоби підсідали цілими компаніями одне до одного.

Мокра, як хлющ, я прочинила важкі двері, з лиця мого текла вода, і Джо, весела дівчина у вовняній шапці по брови, вже насмикала з коробки жменю м’яких паперових серветок і стояла-реготала, чекала, поки я підійду, притулити їх мені до щік і втерти. Поряд на стійці вже парував мій гігантський кухоль з гарячим шоколадом – саме той кухоль, що я його люблю, з совою біля ручки… А знайома мама дівчинки-аутистки махала рукавицею з кутка – тримала місце за столом. Її Зое вже накришила нам усім на столі три булки на дрібні крихти… А чим ми й не голуби, що злетілися тут подзьобати й поворкувати?…

Дорогою додому ще треба зайти в «Крамницю порваних книжок». Усі в місті спали, а тут світилося, було тепло. У кутку хлопець у червоній шапці з гітарою співав сам собі щось тихе й ніжне, крамницею тинялися люди й порпалися в книжках, які тут продавалися за безцінь, за стелажами можна було валятися в фотелі й читати або грати в шахи з балакучою китаянкою і брати з її рук чай, який вона не втомлювалася весь час заварювати… Жебрак, що мав тут, на вулиці, під дверима крамниці, своє постійне місце вдень, зараз сидів із журналом, грівся, лице його було вже сонне й пом’яте, як рукавичка, яку вже зняли й запхали в кишеню… Він слухав ніжний спів Червоної шапки й похитував кудлатою головою… Я впізнала його – це він мене довів до пошти в хурделицю недавно, бачив, що я блукаю і в усіх питаю дороги, підійшов і сказав прокуреним голосом «Come with me». І ми так ішли вдвох під снігопадом: він із табуреткою, на якій висиджує на вулиці й випитує в перехожих, чи не знайдеться якийсь четвертак… і я поряд – відправити з пошти оці мої записки комусь кудись… Кудись прилетять… Хтось прочитає…

Хтось скаже: не вірю, невже все було саме так, і в цій історії не було й хвилини смутку, й усі ці невідомі люди були такі прекрасні? Я би відповіла: так, геть не було жодного смутку. І я старалася посміхатися. І всі вони були прекрасні. І ще би додала про те, як, коли сідала в літак, першою в нього садовили віолончель. Усі пасажири стояли й поштиво чекали, поки чотири стюардеси, підбивши догори спіднички, щоби не заважали нагинатися, пристібали десятком ремінців великий футляр із віолончеллю до крісла біля віконця. Потім всаджували поряд молодого музиканта, що весь час протирав хусточкою свої ніжні довгі пальці… Одна стюардеса стояла навпочіпки, зав’язуючи ремінець під сидінням, й порвала золотисту панчоху – і весь політ пасажири делікатно не помічали довгу ідеальної форми ніжку, коли її везуча власниця подавала їм чаї і сандвічі.

…Все було саме так. От повірте.

1 комментарий

  1. НАДЗВИЧАЙНО!!!
    Як то може бути, що «вештаються» полицями книгарень, бібліотек сотні сотень нікому не потрібної макулатури, «помереженої» тисячами тисяч нікому не потрібних слів, а такого справжнього, чистого, надзвичаного слова — від Ольги Герасим»юк ніхто у книжці — справжній, друкованій, потрібній, талановитій — нема…

Залишити коментар