Понеділок, 22 жовтня

Дайте не минайте

Здається, вже кілька тижнів, як він незмінно тут стоїть – у куточку біля виходу з супермаркету. Хтозна, скільки йому років – може, шістдесят або шістдесят п’ять. Він не підводить погляду на людей, які заходять і виходять. Рук теж не простягає. Так ото, стоїть у самісінькому куточку, щоб не заважати нашому рухові, щоб не відсвічувати, не мозолити нікому очей, і майже не ворушиться. Не зразу й побачиш. І не кожний побачить. Нетиповий він. Неправильний він якийсь…

У мене насправді багатий досвід спілкування з ними. Ще в універі давав гроші молодій бідовій циганці – дійшло до того, що вона почала впізнавати мене й голосно вітатися. А я – натомість – почав соромитися, особливо, якщо йшов не сам. Удавав, що то не до мене, одвертався. Ну які в мене можуть бути знайомі – циганки? Чого це раптом? Ще чого!

Потім була бабуся, яка гірко плакала в переході, в самому центрі, біля поштамту. Я тицьнув їй якусь грошину й пішов. Поки йшов, з’їдав себе докорами: «Що, відкупитися хочеш, так? Відбутися десяткою хочеш? До людського горя тобі зась. Добрий на п’ять хвилин, ага? Та ти просто сумління хочеш зацитькати, нікчема ти, покидьок, мудак ти, Сірьожа. Ану вернись! Вернись!» І до того дойняло, що таки ж вернувся, причому здалеку. Заговорив. Бабуська крізь сльози розповідала про сестру, якій зробили операцію й вона стікає кров’ю, про хату в селі, яку в неї відібрали, про пенсію. Я тицьнув їй ще десятку й спитав, коли вона тут буде наступного разу. Мовляв, прийду й допоможу вже як годиться. Домовились. У визначений час я спускався сходами до бабуськи, а мені напереріз – жінка в шкіряному пальті…

– Та вона просто не звідси, – казала жінка, озираючись і ховаючи очі, – їй треба вісімдесят гривень на квиток до Києва…

Бабуся в цей час обливалася сльозами, хапала за руки то мене, то жінку, і кричала до неба, що двох тільки благодійників тепер має – мене та ось її, в шкіряному пальті.

А я потроху починав розуміти…

– А де ви робите? – спиталася жінка, дивлячись просто на мене, оцінюючи.

– А вам що до того? – відказав я, вже добре навчений, кому я маю відповідати на такі запитання, а кому ні.

– Та нічого. Я – просто так. Може, ви й мені чим поможете? Га, пацан? Поможеш мені?

– Навряд чи, – пробурмотів я нерішуче. Як завжди в таких ситуаціях. Через двадцять хвилин до мене прийдуть усі гнівні й нищівні слова, якими я мав її назвати, але зараз, на слизьких сходах, я мовчу. А бабуська плаче й заламує руки.

– Ішов би ти отсюда, а? – прошипіла жінка, просто на очах змінюючи доброзичливу посмішку на злісний оскал.

Я пішов. До знайомого працівника прокуратури. Для мене – ще тоді журналіста новин – це не була проблема.

– Ну так а до чого та тітка там? – допитувався я.

– Ти що, з неба? То смотряща. Дивиться, щоб такі, як ти, бізнес їм не портили.

– А якщо скандал підняти? Розголос? Пресу на вуха? Невже нічого зробити не можна?!

– Як? Твоя плачуща бабця ніколи не признається, що вона на них працює, розумієш? А значить – і балакать ні про шо… Ну переведуть її в інше місце, вона там плакатиме. Їй то немає різниці – де. Де скажуть. Вона в них у кулаці, розумієш? І вобще… Я б на твоєму місці про ЖЕКи писав, про люки, це безопасно. А на цю тему… аби ти знав, куди корені дістають… уууу… Навіть я не знаю. І спокійно сплю!

Кілька років після цього випадку я не подавав старцям. Жодної копійки. За цей час устиг багато про що подумати, зробив не один висновок. Так, усі ці старці, жінки з немовлятами, нещасні бабусі й каліки з театрально розв’язаними шнурками на черевиках експлуатують… ні, не нашу доброту. Насамперед вони експлуатують наше бажання бути добрими в наших же власних очах. Так, це правда, якщо не боятися сказати її самим собі. Бо, знаєте… Ті, хто хоче нести у світ добро, справжнє добро, завжди знає, куди його понести. Є багатодітні й неблагополучні родини. Дитбудинки. Хоспіси. Знайти душу, якій конче необхідне ваше тепло, не складно. Але там же треба всерйоз, надовго, а то й назавжди. А ми часто боїмося всерйоз. Усієї ж планети не зігрієш, так? От ми й гріємо бабусь на сходах, часто навіть не помічаючи, що сьогодні в неї на брудній картонці написано «Люди добрі! Поможіть на похорон дочки», а завтра «На операцію сліпому онукові». Ми не дуже запам’ятовуємо ці деталі. Ми не придивляємося до немовлят, які чогось завжди мовчать у візочках – чи те саме, що вчора? Чи вже… інше? Нам просто треба відчути себе добрими – ось тут і зараз. Далі ми не бачимо, бо не дивимось далі.

А буквально два-три роки тому в молочній крамничці я зустрів стару секретарку з нашого університету. Вона купувала там молоко і хліб. Дала продавчині п’ятдесят гривень, а та їй решту – з двадцяти. І нічого не змогла довести. Я стояв у черзі просто за нею, а коли вона вийшла, наздогнав:

– Катерино Іванівно, візьміть ось. Ну правда, це не проблема. Я стояв за вами, все бачив. Ви ж мене пам’ятаєте? Правда?

А вона відсахнулася від купюри, як од гадюки, замахала руками, мало не задихнулася.

– Ні, що ви?! Ні! Як вам таке в голову..?!

І швидко пішла геть.

Дивлячись, як вона йде, старається швидко, але в неї не виходить, як кутається в стару куртку й креше ногою об ногу, я зрозумів, що добру теж треба вчитися. Я зрозумів, що дати треба так, щоб у тебе можна було взяти. А не «Ось вам, це для мене не проблема…». Хам…

Чесно кажучи, досі іноді даю щось їм. Не завжди гроші. Точніше – майже ніколи гроші… Звісно, не тим, кого двадцять років бачу на одному й тому ж місці, у кого тільки напис на табличці змінюється. Найчастіше – тим, хто взагалі й не просить.

Наприклад, літній сліпій жінці, яка, посміхаючись, натхненно й якось просвітлено грала на акордеоні біля воріт, а прямісінько в неї за спиною сяяла чиста й біла споруда з табличкою «Відділення хвороб очей. Кафедра офтальмології». Або іншій, яка за півкілограма персиків, відданих їй о першій годині ночі на зупинці, благословляла мене так рясно й щедро, скільки всілякого добра побажала, що хтозна, може, також і через це мені досі щастить на людей? Ну хіба ж ні? Ну подумайте, хто стоятиме на малолюдній зупинці о першій годині ночі й чекатиме милостині? Хто?

Даючи отак щось незнайомій людині, усе одно часто помиляюся. І, може, грішу?Аякже. І, може, буваю обманутий? Та напевно, що так. І досі продовжую обманювати себе? Ловлю мимолітне відчуття людяності? Хочу бути добрим для самого себе? Так, напевно, нема чим крити… Адже я ж досі не знайшов тих, кому допомога насправді вкрай потрібна. І до відповідальності я не готовий, і грошей зайвих – не так щоб дуже, та й у душу боюся когось ненароком впустити. Бо може ж бути так, що це вже назавжди.

От і сьогодні знову – зважився. Купив пляшку йогурту й пачку вафель. Перед виходом із супермаркету зробив глибокий вдих і простягнув йому: «Ось, візьміть, будь ласка…». Він підвів на мене очі, світлі, майже білі, і сказав: «Дякую». Не «спасіба», а саме «Дякую». І зашелестів обгорткою.

Я швиденько вибіг із магазину, щоб не зустрітися з ним очима ще раз. Ішов додому й думав про те, що ми нічого насправді не знаємо. Ні про те, в яку графу заноситься той чи інший наш учинок у невидимих небесних канцеляріях. Ні про справжню вартість просвітленої посмішки, старечого зітхання й дитячої сльози. Нічого. Ні про що.

Але, хтозна, може, просто треба бути уважнішими? Коли нам весело й ми нестримно сміємося, може, варто згадати, що комусь поряд якраз дуже сумно? Або навпаки – сумуючи, не забуваймо, що поруч хтось радіє. І що ця радість у його житті може ніколи не повторитися.

 

3 комментария

  1. Очі застилає сльоза…Справді болюче питання! Дякую за Вашу чесність і щирість! Чесно сказати. сама часто думаю і розмірковую над цим. Теж вчуся давати так, щоб не образити чи не бути схожою на хамку.Якось так в житті складається. що в будь-якому наступному місці проживання( я їх зміниювала за своє життя дев’ять разів!) мені обов’язково траплиться така родина, якою я не можу не опікуватися…Можливо б у світі було більше тепла і менше обездолених, якби кожен притримувався істини: ЗНАТИ ДОБРО І НЕ РОБИТИ ЙОГО — ГРІХ…

Залишити коментар