Субота, 19 вересня

Уроки виживання

У мене є така собі «розвага» їду в метро і уявляю, от вибух, потяг заблоковано в тунелі. Що я робитиму? Що можна взагалі зробити в подібній ситуації щоб врятувати себе і ближніх? Що буде звичайною людською відповідальністю, а що кіношним героїзмом?

Або от захоплення заручників… Чомусь я згадую десяток правил поведінки заручників із американських серіалів і жодного правила озвученого нашою поліцією.

Або от способи евакуації з квартири в разі пожежі. Я вже навіть вирахувала найбезпечніше місце в квартирі на випадок вибуху чи землетрусу. Напевно корисна така «розвага». Адже коли працюєш з новинами, перечитуєш мільйони повідомлень про те, що і де трапилося, як і чому трапилося, то приходиш додому, обіймаєш дитину, чоловіка, цілуєш їх, гладиш кота і для власного спокою придумуєш 115 способів виживання.

Кожен катаклізм у світі – це не лише горе, а й урок, для живих. Для тих хто вижив і для тих хто житиме потім. В 1870 році Велика пожежа ледь не до тла знищила Чикаго, у ній загинули сотні мешканців. Та це горе містяни перетворили на важливий урок, який докорінно змінив і архітектуру міста, і його життя.

Чи змінюємося ми, і чи змінюють нашу країну ті лиха, які трапляються у нас і у світі? Восени згоріла одна з будівель одеського санаторію «Вікторія» разом з дітьми. Всією країною шукали винного, всією країною проводили розслідування за фото, всією країною горювали. Але найприкріше те, що на тому горюванні і закінчили.

Я сподівалася, що перевірять школи чи садки на пожежну безпеку. Але де там. Я й досі бачу завалені пожежні сходи, заблоковані виходи. Здається масштабних перевірок так і не було. Восени в садку, в який ходить моя донька, почали утеплювати фасад. Знаєте стільки батьків і службовців поцікавилися класом горючості утеплювача? Знаєте скільки батьків задало питання вихователям щодо того чи є доступ до пожежних виходів? Одиниці.

Заходиш у метро, там тисяча кубометрів інформації про те, де купити сукню, де акція на квартиру, які авто в моді і чиї бургери найбільші. І на цьому фоні майже неможливо знайти інформацію, як вижити. У наших торгівельних центрах взагалі якийсь збоченець планував входи, виходи й переходи. Так, що навіть вдень, за спокійних обставин, тверезому дуже складно знайти правильний вхід і вихід. Інформацію про виживання в цих скляно-бетонних мишоловках, я взагалі поки що не знаходила.

Ми любимо ходити в кінотеатр неподалік від дому. Точніше — любили. Не знаю чи підемо туди іще раз. Бо там я бачу навісні замки на пожежних виходах. І вузенькі двері як вхід і вихід на центральному вході. Ми любимо ходити в розважальний центр. Точніше — любили. Бо там дитячі розваги на верхньому поверсі в найдальшому кутку, там ковролін, який при нагріванні отруїть усіх, бо там немає шляхів відступу, вузький коридор і жодного слова про те, як вижити.

Кожне горе наше чи чуже, має стати уроком. Та не уроком з пошуку винних, а уроком того, як цього не допустити. Кемерово – це здається кілька тисяч кілометрів… Дуже далеко від нас. Але чи маємо ми втішитися тим, що це далеко і в нас такого не буде? Чи й далі шукатимем винних і «забудемо» купити додому вогнегасник?

Татуся Бо

Залишити коментар