П'ятниця, 19 жовтня

Компетентність – це наявність знань і досвіду, необхідних для ефективної діяльності в тій чи іншій галузі. Некомпетентність, відповідно, – їх відчутний брак, який політики, особливо перед виборами, дуже часто підміняють популізмом. Заснований на маніпулюванні популярними в народі цінностями та очікуваннями, популізм завжди дає оманливе відчуття емоційної причетності, плеча і загальної справи. Однак ентузіазм, породжений такою викривленою інформацією, зазвичай коштує дорого, адже в результаті суспільні дії, енергія, а часто й реальні кошти перенаправляються з того, що дійсно важливо, на те, що спеціально виставили на центральну полицю, аби воно першим потрапило на очі. Справжні проблеми таким чином лише загострюються.

На жаль, популізм і некомпетентність у нас дуже поширені. А от критичне мислення і аналітика – ні. Що добре видно на прикладі нещодавнього голосування у Верховній Раді по законопроекту щодо приєднання України до Гаазької конвенції про захист прав дітей і міжнародне співробітництво в усиновленні. Коли головними аргументами противників Конвенції стали дурні страхи, що всіх дітей розберуть одностатеві пари (хоча це регулюється внутрішнім законодавством країни), а її захисників – емоційні нісенітниці про всі порядні, демократично розвинені країни, які до Конвенції вже приєдналися, та про «скрєпи» в голові тих, хто цього не хоче. Ну, і як вишенька на торті, – скорботні заголовки в усіх ЗМІ про те, що депутати, мовляв, «знову не спростили усиновлення для іноземців».

Насправді ж до спрощення чи ускладнення цієї процедури Конвенція не має жодного стосунку. Вона дає механізм професійного супроводу процесу міжнародного усиновлення – від обміну інформацією про те, які діти в країні-донорі чекають на іноземну сім’ю, перевірки і підготовки кандидатів в усиновителі до контролю за тим, як складається доля дітей на новій Батьківщині вже після усиновлення. Це важливо, адже Україна зберігає громадянство усиновлених за кордон дітей до досягнення ними 18 років.

Нині такий контроль покладено на консульські відділи України, які з цією функцією не справляються від початку. І через невчасно подані усиновителями звіти (зобов’язання про це, яке вони підписують в процесі усиновлення, після перетину кордону перетворюється на папірець без будь-якої юридичної сили) в Україні періодично піднімаються скандали про зниклих без вісті дітей і торгівлю ними. Передусім саме цю проблему за допомогою міжнародних спеціалізованих агентств, які б мали акредитацію і досвід у своїй країні, а також ліцензію на таку роботу в Україні, мало б вирішити приєднання України до Конвенції.

Але тут-то, як кажуть, собака і порився. Найбільші суперечки (а до Конвенції Україна невдало намагається приєднатися вже всьоме) завжди викликала її злощасна ст. 32, в якій йдеться про «розумні, професійні гонорари особам, що беруть участь у процесі усиновлення». Річ у тім, що ця стаття суперечить ст. 216 Сімейного кодексу України: «Посередницька, комерційна діяльність в усиновленні дітей, передача їх під опіку, піклування або на виховання в сім’ї громадян України, іноземців забороняється». Відповідно, агентств з усиновлення, які працювали б в Україні і допомагали українцям як в оформленні та зборі необхідного пакету документів, так і з професійними юридичними і психологічними консультаціями, готували б їх до того, з чим потенційні батьки можуть зіткнутися після усиновлення, немає. Кандидатів в усиновителі у нас ніхто не готує, на відміну від прийомних батьків, батьків-вихователів ДБСТ і опікунів. Для останніх є двомісячні курси в Києві, які за бажанням можуть пройти усиновителі. Але робити це їх ніхто не зобов’язує – у нас досі діє таємниця усиновлення, яка насправді не є актуальною, оскільки сьогодні маленьких дітей в країні мало.

Отже, передусім законодавча колізія, яка забороняє діяльність агентств з усиновлення, мала б бути вирішена всередині країни. Необхідно було б створити правила роботи таких агентств, із чіткими стандартами і прозорим механізмом звітності. Це допомогло б зменшити корупційний складник у процесі усиновлення. І вже після того як механізм роботи таких агентств обкатали б всередині країни, легше було б розробити стандарти їхньої роботи вже для міжнародного усиновлення.

До речі, при обговоренні законопроекту № 0166 депутати згадали США, які ратифікували Конвенцію у 2008 році. Це справді хороший приклад. У США до ратифікації готувалися близько 10 років. За кілька років до цього Держдепартаментом було призначено два органи акредитації – Рада з акредитації і Департамент гуманітарних послуг Колорадо. Це рішення було прийняте слідом за публікацією остаточного варіанту стандартів і процедур, яких мають дотримуватися ці органи, акредитуючи некомерційні агентства або інших постачальників послуг для проведення усиновлень відповідно до Гаазької конвенції.

Перед тим як підготувати остаточні правила акредитації постачальників послуг з усиновлення і видачі їм дозволів, Держдепартамент провів публічні зустрічі й великі дослідження, проаналізувавши і розглянувши понад 1500 коментарів громадськості до цих правил, а також додатково ввів у свій штат фахівців, які займаються винятково питанням реалізації Конвенції на території США.

Чи не правда, дуже схоже на те, що зробила Україна? До речі, у пояснювальній записці до законопроекту було зазначено, що приєднання до Конвенції передбачає внесення змін у кодекси про адміністративні правопорушення, Кримінальний та Сімейний, а також у Закон «Про охорону дитинства»: «Відповідний законопроект, згідно з ч. 7 ст. 9 Закону “Про міжнародні договори України”, розроблений і вноситься разом із проектом “Про приєднання до Конвенції…” Однак у зв’язаних документах на офіційному сайті такий законопроект знайти не вдалося…

Як би там не було, законопроект № 0166 нині відхилено. І насправді це питання – далеко не на верхніх щаблях пріоритетних проблем. Значно більшої уваги потребує пріоритетна форма влаштування дітей, позбавлених батьківської опіки, – національне усиновлення. Про нього та про розвиток сімейних форм виховання останнім часом в інформаційному просторі говорять дуже мало. На передній план вийшли малозрозумілий для більшості людей термін «деінституалізація» та не дуже результативні патронат і наставництво.

Тим часом національне усиновлення, про яке в публічному просторі, здається, майже забули, за кілька останніх років скоротилося. І зовсім не тому, що охочих всиновити українців стало менше. Навпаки. Але 90 % дітей, яких потенційні усиновителі бачать в інтернатних закладах, статусу, за яким їх можна всиновити, не мають – їхні асоціальні батьки не позбавлені батьківських прав. Часом через те, що такі справи суди розглядають за остаточним принципом. Часом – через недбалість і неквапливість служб у справах дітей. А соціальних працівників, які мали б працювати із сім’ями в складних життєвих обставинах, не вистачає, не завжди вони мають достатню кваліфікацію, і не завжди повернення дитини в біологічну сім’ю можливе. У деяких залишатися дітям дуже небезпечно. Так, трохи більше тижня тому в Чернігівській області співмешканець матері-алкоголічки до смерті забив дворічну дівчинку. У неї залишилася 5-річна сестра, яка перебуває в лікарні зі слідами страшних побоїв. Припускають, що обох дівчат ґвалтували.

В Одеській області також свіжа історія, яка тягнеться вже не один рік. 3,5-річного, постійно голодного і брудного хлопчика служби в справах дітей ніяк не можуть забрати у вічно п’яних мами й бабусі. Щодо старших дітей ця мама позбавлена батьківських прав. У ситуації намагається розібратися уповноважений з прав дитини Микола Кулеба.

Несвоєчасне позбавлення прав таких асоціальних батьків створює небезпеку для життя й здоров’я дитини, до того ж формує штучний дефіцит серед усиновителів, що натомість призводить до появи великої кількості міфів і складнощів навколо процесу усиновлення.

Про те, чи таким вже нагальним є зараз приєднання України до Гаазької конвенції, і чи не варто було б, враховуючи сьогоднішній плачевний стан органів, які керують усиновленням, створити спочатку агентства, які б супроводжували кандидатів у процесі усиновлення – надавали їм юридичну та психологічну допомогу, готували до усиновлення, я запитала в експертів.

«Я вважаю, що нині більш гостра проблема – це відсутність підготовки усиновителів, – вважає національний програмний директор «СОС Дитячі містечка Україна» Дар’я Касьянова. – Відповідна програма була розроблена та апробована ще в 2012 році. Але для її впровадження потрібні гроші. І поки що не зрозуміло, хто має за це платити – держава чи самі усиновителі.

Ризик завжди полягає в тому, що міжнародні усиновителі платять більше, ніж національні. Тут ми зіштовхуємо їх лобами. І скільки б ми не кричали, що хочемо, аби всі діти з інвалідністю мали шанс, не треба забувати, що міжнародні усиновителі також хочуть здорових і в ідеалі маленьких дітей. Інша річ, що зараз такої можливості немає. І якщо в національному усиновленні ми говоримо про суми від 300 до 12 тис. доларів, то в міжнародному фігурують абсолютно інші суми – близько 30 тис. доларів.

До речі, і в Україні, і за кордоном батьки бувають різні. У 2017 році був випадок, коли іноземні усиновителі, отримавши всі документи й забравши дітей, залишили їх в аеропорту, тому що діти погано поводилися…

Крім того, тут є ще одне, глобальне, на мій погляд, питання – демографічне. За роки незалежності населення України скоротилося. Ще зменшила його анексія Криму й воєнні дії на сході країни. Якщо зараз ми відкриємо всі шлюзи, не будемо контролювати та якісно готуватися до процесу міжнародного усиновлення, то є великий ризик в принципі втратити дітей.

Думаю, агентство – НГО, яка надавала б послуги, що називається, “під ключ” – правові та психологічні консультації, юридичну допомогу в процесі усиновлення, було б дуже затребуваним серед українців. Найчастіше дітей всиновлюють цілком самодостатні люди. Зазвичай саме вони і звертаються за тим, щоб їм пояснили, як правильно скласти заяву, хто має бути присутнім на встановленні контакту з дитиною. Мені здається, це було б корисно для українців. Тому що нині це мають робити співробітники служб у справах дітей. Але людей там недостатньо, а завдань у них багато. Щоб супроводжувати людину в процесі усиновлення, потрібні ресурси фахові й часові. Відповідно, за час і якість потрібно платити. Думаю, це мало б сенс і дало б можливість підготувати Україну до ратифікації Гаазької конвенції й переходу до роботи за міжнародними стандартами».

«Я не бачу необхідності створювати в нас агентства. Взагалі, жодне українське агентство не допускало б до роботи на території України, – сумнівається керівник секретаріату міжфракційного депутатського об’єднання «Захист прав дитини» Людмила Волинець. – У країнах-донорах такі агентства зазвичай стають прокладками між державною владою та іноземними агентствами. І тоді ми не можемо дістати їх. Лише погано організованих посередників у країні, що хворіє.

Ви праві, що будь-яке агентство, яке працює у сфері усиновлення, повинно працювати як із кандидатами, так і з батьками. На жаль, їх нічого не цікавить, окрім самого процесу усиновлення. Без примусу держави добровільних дій немає.

Це означає, що Україна мала б усі ці види діяльності заштовхати в якийсь регульований процес. Було б непогано, але я сумніваюся, що це можливо. Де створювати ці агентства, якими вони мають бути і куди їх заводити – у господарчі види діяльності чи в громадські організації, чи в державно-приватне партнерство, суті якого поки що ніхто до кінця не розуміє? Я точно знаю, що такі агентства нам потрібні. Ще й через призму того, що Україна колись точно стане країною-реципієнтом, яка буде всиновлювати дітей звідкись. Як тільки вилікується від того жаху, який сьогодні відбувається, підрахує, скільки дітей у неї залишилося (за офіційною статистикою – 7 млн, а насправді, вважаю, не більше 5,5 млн). Якщо прийде здорове керування державою, то років через 5-7 перед нами стоятиме завдання всиновлювати дітей за кордоном і привозити їх в Україну, аби закрити демографічну діру. Насправді це потрібно було б робити – заводити досвідчені, перевірені іноземні агентства, кілька років з ними відпрацювати, на основі цього через кілька років робити положення про національні агентства, ставлячи їм повноваження працювати в країні, і тоді через 5 років вони б вийшли як структури на міжнародне поле для усиновлення дітей в Україну. Але поки що ніхто не думає наперед. Панують некомпетентність і популізм».

Текст: Ганна Дрозд

Залишити коментар