Неділя, 27 вересня

Із Сергієм ми зустрілися у приміщенні Одеського художнього музею. Відігравши разом із «Лінією Маннергейма» другий концерт, письменникові залишалося лише витримати навалу журналістів та з чистою совістю вирушити до вокзалу. Говорити з Жаданом про щось одне, конкретне, – складно та недоцільно. Щоразу повертатися до тих самих тем та питань – нудно та одноманітно. Тому в розмові із Сергієм ми вирішили посилатись на 6 пісень проекту «Жадан та Собаки», таким чином дізнавшись, проти чого протестує відомий письменник та музикант, чи відповідають дійсності пісні про алкоголь, яке місце займає у творчості релігія, чи потрібно спиняти український аналог «трьохсот китайців» та як змінити заржавілу та стару систему.

«Рок-музикант»

Зазвичай рок – це або втілення суперечливих настроїв, певних протестів, конфліктів, або інструмент шоу-бізнесу з комерційною направленістю. Наскільки я розумію, у проекті з «Собаками» про намагання зробити проект насамперед комерційним не йдеться.

Ну чого, це намагання, просто безуспішні намагання (сміється).

Навіть якщо так, здебільшого це ж музика протесту?

Ну ні, знаєте, це таке кліше. Навіть зараз ви сказали, і це дуже суголосно, бо ми робимо нову пісню, де є слова «рок-н-рол – це музика протесту». Але вона така, скоріше, самоіронічна. Мені здається, що саме поняття протесту та рок-культура як мистецтво протесту настільки ж відповідає дійсності, наскільки й не відповідає. Подивіться, скільки є рок-музикантів, які максимально далекі від самого поняття протесту, які часто є сервільними, які часто йдуть на поступки й на співпрацю з різними політичними режимами. Мені здається, це не залежить від рок-музики чи поп-музики, здатність до протесту – це, скоріше, не жанрова характеристика, а людська етична характеристика: є в тобі це чи немає. А граєш ти при цьому на гітарі чи працюєш на заводі – це, мені здається, не так важливо.

Порівняно з «Собаками» проект «Лінія Маннергейма» виглядає більш ліричним, особистим, інколи навіть інтимним.

Ну, він ще формується. Я думаю, коли ми приїдемо сюди наступного разу, це буде зовсім інша програма. А з іншого боку, так, я згоден з вами, звичайно, він не такий експресивний, як «Собаки». Він більш медитативний, більш атмосферний, і це тут дуже важливо – взаємозв’язок із публікою. Він більш експериментальний. Це те, чого немає в «Собаках» і чого там немає свідомо, від чого ми свідомо відмовились. Там ми робимо більш такий драйвовий матеріал, нам там значно важливіша енергетика, а не якісь нюанси.

І все ж, де проходить ваша особиста лінія Маннергейма?

Складно окреслити, бо лінія Маннергейма в цьому плані – це метафора якихось твоїх переконань, якихось принципів, тих речей, які для тебе є важливими, які тебе формують та яких ти намагаєшся триматись. Сформулювати якесь своє етичне кредо, мабуть, складно, принаймні ось так, «на скаку». Очевидно, це стосується того, що не можна «здавати» близьких тобі людей, не можна їх зраджувати. Потрібно все-таки не відступатись від речей, які для тебе справді є важливими, які тебе формують. Не можна зраджувати себе. Тому що є велика небезпека, що ти себе просто втратиш у такому разі.

«10 праведників»

У своїх текстах ви часто апелюєте до релігійних питань, тем, образів. При цьому, наскільки я знаю, ви себе не уналежуєте до певної релігії. Колись навіть казали про «невойовничий атеїзм». Як тоді пояснити таку чималу присутність Бога, віри та священиків у текстах?

Біблійна тематика, вона, скоріш, присутня на такому культурологічному, антропологічному рівні, не на церковному, не на релігійному. Безперечно, це досить складно назвати релігійним мистецтвом, але й антирелігійним його теж не назвеш. Я використовую біблійну символіку, тематику та контекст як такий універсальний культурологічний код. Себто це те, що вичитується в принципі більшістю з нас. Скажімо, як і ця пісня про 10 праведників.

Можливо, звучатиме смішно, але для чималої кількості молодих авторів ви теж є певним літературним праведником.

Я дуже сподіваюся, що ви помиляєтесь. Мені здається, бачити в своїх колегах, у своїх сучасниках праведників – це страшенно ризиковано. Тобто створюючи кумира, створюючи для себе якийсь ідеальний образ, ти страшенно ризикуєш потім розчаруватися та втратити якусь частину віри.

Та разом з тим у мережі навіть можна зустрітити такий собі «термін», як «жаданізм», себто не стільки певний ваш стиль, скільки намагання початківців цьому стилю відповідати, навіть копіювати його та відтворювати.

Це все єрунда (усміхається). Насправді в більшості випадків хтось перший вигадує якийсь концепт і потім намагається його триматися, навіть якщо цей концепт є абсолютно штучним та незануреним у реальність.

«Два портвейна» та «Бухло»

 

Поряд із релігійними темами так само часто зустрічається й алкоголь. Наскільки рок-музикант Жадан відповідає стереотипу про рокерів, що вписують у райдер кілька пляшок алкоголю?

І «Два портвейна», і «Бухло» – пісні глибоко самоіронічні, вони якраз і висміюють, і реконструюють всі ці стереотипи стосовно рок-н-ролу як музики алкоголіків та бунтарів. Насправді, ми з цього по-доброму сміємося, це, безперечно, такі іронічні пісні, і тут не слід вбачати якусь прямолінійність. Тим більше, що «Два портвейна» – це «кавер» на пісню гурту Red Hot Chili Peppers.

Усе це почалося з того, що на їхній приспів наклалася ось ця фраза «два портвейна», ну, і ми зробили таку от пісню. А «Бухло»… Там теж є якась така апокаліптичність, якісь релігійні мотиви. А з іншого боку, мені цікаво було спробувати поєднати якісь серйозні речі, скажімо, людину, яка фактично є заручником обставин, з чимось максимально брутальним та чимось максимально простим, себто з ідеєю алкоголізму, і на цьому контрасті спробувати щось зробити.

Однак, нещодавно ви казали, що алкоголь – це ще й спосіб налагодження комунікації. Мовляв, не так важливо, що пити, як те, з ким.

Так, я думаю, це не тільки для мене. Така наша східнослов’янська концепція вживання алкоголю. Коли алкоголь використовується як такий певний провідник, поєднувач різних енергій.

«Радіо Харків»

 

Десять років тому в одному з інтерв’ю ви казали, що насправді все одно, де саме жити. Наскільки важливо для вас сьогодні, аби про Сергія Жадана говорили як насамперед про письменника харківського?

Та абсолютно не важливо. Я ніколи не соромився, того, що я з Харкова, навпаки, я завжди підкреслюю: я люблю Харків, я там живу 27 років і збираюся жити далі. Але саме витворення такого означення, що «письменник із Харкова», «харківський поет», мені здається, насправді не є таким важливим. Я не меншою мірою пов’язаний і з Луганщиною, де я народився, виріс, де у мене батьки та багато друзів. Для мене Донбас – це теж моя Батьківщина.

Харків нерідко називають культурною столицею країни…

Ну, це максимально далеко від дійсності, тому що в принципі в сьогоднішніх реаліях говорити про культурну столицю – це не зовсім точне означення. Немає сьогодні таких понять, як «культурна периферія», «культурна столиця», і, мабуть, слава Богу. Час змінюється, змінюються реалії. Столиця там, де ти хочеш її зробити. Мені здається, з таким самим успіхом культурною столицею можна називати і Одесу, і Львів, і Київ. Лише питання – для чого це робити? Харків – цікаве місто. У нас надзвичайно цікаве середовище художників, музична сцена, театральні кола теж оригінальні та креативні. Просто саме ось цей термін «культурна столиця», він, мені здається, трішки штучний.

«Триста китайців»

Після року безвізу все частіше здається, що українці можуть стати такими ж китайцями, які вирушать за кордон задля, образно, тієї ж самої «райської угорської шаурми», та й перші з них теж уже на місці. Що втрачають або чого набувають ті, хто все ж залишається?

Насправді це питання міграції… у мене немає до нього однозначного ставлення. Я багато виступаю перед українцями в усьому світі, і в Європі, і в Америці. І я особисто дуже далекий від того, аби якось засуджувати людей, які виїжджають із країни. Себто мені здається, це не зовсім справедливо, бо у кожного якесь своє бачення, своє розуміння про місце в цьому світі. І в принципі, коли людина стає заручником місця свого народження, заручником свого паспорту, мабуть, це не дуже добре. Світ великий, відкритий для всіх. Мені здається, передусім людиною має керувати оцей пошук щастя, пошук гармонії та самореалізації. Якщо краще самореалізовуватися за кордоном, то хай людина пробує. Головне, щоб вона при цьому не забувала, звідки вона та звідки її коріння. Себто я якраз далекий від того, аби якось оцінювати цих людей. Інша річ, зрозуміло, що для країни міграція – це проблема, бо виїжджають талановиті, креативні, виїжджають люди, які могли б принести багато користі тут. Звісно, виїжджають із різних причин, і очевидно, що нам доведеться мати справу з проблемою міграції, проблемою «відтоку мізків» тощо.

А що отримують ті, хто лишається? Це ж теж вибір. Ти лишаєшся, ти чимось керуєшся, очевидно, для тебе це важливо, це для тебе щось значить. Для мене особисто ніколи не стояло питання міграції, попри те, що я вважаю, що людина має їздити світом, бажано, щоб людина цей світ побачила. І добре, якщо вона має можливість якось пожити в різних країнах, різних містах, трішки відчути інших людей. Мені здається, це правильно, і це те, чого нам, українцям, страшенно бракує. Ми насправді є доволі закритим суспільством, а особливо ми, східняки. Адже є і офіційна статистика, згідно з якою більшість мешканців Донбасу взагалі не виїжджали за межі свого регіону. Але одна річ, виїхати, покататися, десь поїздити, заробити грошей, повернутися назад і розбудовувати свою країну. І зовсім інша річ – кинути свою країну. Тому насправді це доволі складна тема, і тут я би взагалі про неї говорив у контексті якихось реальних випадків. У кожного своя історія, своя мотивація, іноді свої трагедії, свої підстави для щастя. Та й взагалі, про людей, мені здається, варто говорити про кожного окремо, а не в якійсь загальній масі.

То, можливо, варто все ж спробувати створити власну «угорську шаурму»?

Та безперечно, так! Мені здається, що Україна – насправді страшенно перспективна країна. Головне – побільше працювати, не боятися роботи, не боятися проблем. І не перекладати ні на кого відповідальність за цю країну.

«За#%али»

Зараз ми у художньому музеї не просто так, для цього є важливий та чудовий привід – попри всю брудну кампанію Олександр Ройтбурд все ж став директором. Вчора на концерті ви навіть сказали, що умовно заради цього, зокрема, і стояв Майдан.

(сміється) Ну, насправді так, у цьому жарті є частка жарту… Ой, частка правди.

Але ж ми обидва розуміємо, що від однієї такої перемоги багато не зміниться.

Та я не згоден. Ось дивіться, яка штука. У мене багато друзів є в різних органах влади, і місцевих, і загальноукраїнських. Багато хто з них прийшов до влади після 2014 року. Себто можна сказати, що це дійсно зміна влади. Це молоді люди, які намагаються щось робити. І я бачу, наскільки їм важко це робити, розумію, що ця державна машина, вона страшенно інертна, страшенно неповоротка, вона заіржавіла і дуже часто навіть бажання людини щось робити недостатньо для того, аби робота робилася. Але разом з тим я бачу ще таку річ, що в багатьох випадках воля людини, політична воля чи там, скажімо, суспільна воля, часто здатна дуже серйозно змінювати ситуацію.

Часто так і буває, що стає мером якогось містечка людина, яка реально хоче щось міняти, і в неї виходить. Або стає там начальником театру, чи директором будинку культури, чи директором бібліотеки людина, яка хоче і здатна щось міняти, і в неї це теж виходить. Тому насправді ця роль особистості, ця вага особистості, я би її не применшував. Особливо в наших реаліях оці механізми державного функціонування є доволі застарілими, вони неадекватні. І зрозуміло, що систему потрібно змінювати. І це не має відбуватись якось окремо, тобто це так чи інакше відбуватиметься паралельно. Будуть мінятися якісь елементи цієї системи, і, можливо, колись кількість таких елементів стане критичною, і система в такий спосіб і завалиться. Якось інакше я не бачу механізмів її трансформації.

Якось три роки тому ви сказали, що люди радше довірятимуть поетам, аніж політикам. Щось змінилося з цього часу?

Ні, не змінилося, думаю, так воно і є. Говорячи про поетів, я мав на увазі загалом людей мистецтва, людей культури. Така річ мені здається доволі очевидною. Все-таки культура попри все скептичне до неї ставлення, попри всю утопічність культурних амбіцій, вона все одно лишається тією територією, яка наділена значно більшою територією вибору та свободи. Художник може відстояти незалежність, якщо він матиме таку мету.

З політикою значно складніше, тому що це структура надзвичайно заряджена сама на себе, структура, яка самовідтворюється, структура закрита, герметична, яка в принципі налаштована на те, щоб перемолотити, переламати, підформатувати під себе всіх учасників. З культурою це так, і вона досі залишає за собою ось цей плацдарм для маневру, плацдарм для висловлень, для якоїсь свободи. Я думаю, і люди це розуміють. Тому так, я можу повторити, що, скоріше, будуть вірити музиканту, художнику, режисеру, письменнику, аніж депутату чи міністру.

А що, якщо, умовно, ось ці художники, режисери, письменники підуть у політику? Чи може людський ресурс, хай навіть ідеальний, перемогти вкрай неідеальну систему?

Ну, насамперед, ідеальних людей не буває. А чи може змінити – це те ж саме, що я говорив про культуру. На моє глибоке переконання, політична система в принципі потребує серйозного переформатування, серйозної ломки. У тому варіанті та вигляді, в якому вона існує сьогодні, вона неефективна, вона не діє. Система ламає якісь найкращі, найідеальніші ініціативи. Вона фактично ламає людей, підлаштовує під себе. Але це не означає, що не треба пробувати і не треба туди йти. Очевидно, що якщо людина відчуває достатньо впевненості, достатньо віри в те, що вона може щось зробити, хай пробує.

Тобто «мистецтво поза політикою» – це все ж щось маніпулятивне?

Мені дуже складно зрозуміти, чесно кажучи, як можна бути поза політикою, як можна бути поза життям своєї країни. Тут не йдеться про те, щоб обслуговувати ідеологічно ту чи іншу партію, щоби виступати якимось пропагандистом, виступати, скажімо, адвокатом того чи іншого політика, влади чи опозиції. Ідеться, скоріш, загалом про те, якщо ти живеш в цій країні, ти маєш вибір: або ти замикаєшся і живеш у вакуумі, або ти живеш життям своєї країни, своїх співвітчизників, але тоді ти не можеш на це не реагувати. Власне, коли колеги, діячі культури та мистецтв, говорять, що вони поза політикою, у мене це викликає велике нерозуміння. І знову ж таки я далекий від того, щоб когось засуджувати, оголошувати полювання на відьом. Мені здається, що така суспільна істерика теж ні до чого хорошого не приводить. Але суто по-людськи я цього не розумію.

Розмовляв Дмитро Журавель

Фото: Валерій Пузік

1 комментарий

  1. Зустріч було організовано у робочий для більшості людей час.
    Дякую за інтерв’ю, бо потрапити на захід, на жаль, не було жодної можливості.

Залишити коментар