Неділя, 27 вересня

Згідно з твердженнями гуманітарних організацій, 580 тисяч дітей по обидва боки лінії розмежування постраждали від військового конфлікту. Це лише ті, хто стикнувся з воєнними діями напряму. Більше 200 тисяч дітей досі проживають на лінії конфлікту.

Україна має захищати своїх дітей, які постраждали і продовжують страждати через воєнні дії на Сході. Однак, за даними громадських організацій, через складність прописаних чиновниками процедур, майже за рік (з квітня 2017-го по лютий 2018-го) статус постраждалих від воєнних дій змогли отримати лише 8 дітей. Деякі з них мають серйозні каліцтва, травми, втратили руку чи ногу. На очах в однієї дитини загинула мама. І хоча минуло вже більше двох років, через отриману психотравму дитина не може спати, і з нею досі працюють психологи.

8 дітей з 580 тисяч! І це при тому, що такий статус поки що не дає жодних привілеїв. Потрібний він зараз передусім для того, аби зрозуміти масштаб проблеми –  скільки дітей реально постраждали і скільки з них потребує допомоги, а також спрогнозувати і спланувати реальну допомогу, наприклад, із реабілітації дітей, лікування, оздоровлення, психологічної допомоги, навчання.

Поки держава закриває очі, дітям і сім’ям, постраждалим від воєнного конфлікту на сході країни продовжують допомагати міжнародні та вітчизняні гуманітарні місії та громадські організації. Одна з них – Міжнародна благодійна організація «Благодійний фонд “СОС Дитячі Містечка Україна”» – працює з такими дітьми і сім’ями в Луганській області, зокрема й завдяки ініціативі «Папа для України».

«У сірій зоні, наприклад, у Луганській області ми бачимо, що сім’ї мігрують, – розповідає національний директор «СОС Дитячі містечка Україна» Андрій Чупріков. – Складно виживати й орендувати житло, не маючи роботи. Сім’ї змушені повертатися на непідконтрольну уряду України територію, бо там принаймні є житло. Нерідко причиною цього є й недостатня доступність медичної допомоги, наприклад, у Станиці Луганській або в містах, де, по суті, зруйнована інфраструктура і не вистачає кваліфікованих лікарів, особливо вузького профілю».

Однак деякі сім’ї, незважаючи на це, все ж залишаються. «Якщо в гостру фазу війни нікуди не поїхали, то й зараз нікуди не збираємося», – каже Олена Кириченко, уродженка смт Новопскова Луганської області, що знаходиться трохи далі від лінії розмежування, ніж Станиця Луганська, звідки родом її чоловік і де вони жили сім’єю. Коли почалася АТО, чоловік залишився охороняти будинок від мародерів та можливих пожеж. До того ж він – ветлікар, під час війни – єдиний на весь район, в якому чимало пенсіонерів. Тож продовжував працювати, на свій страх і ризик. Навіть у полоні був. З’ясовували особу, було дуже неприємно і страшно. Але обійшлося.

Тим часом Олена з двома синами поїхала у Новопсков. Старший син пішов там до школи, молодшого ледве влаштувала в дитсадок – не було місць.

У 2015 році Олена з дітьми повернулися до Станиці Луганської. Діти пішли до школи. Але, побоюючись, що постійні обстріли по ночам почнуться і вдень, Олена влаштувалася медсестрою у школу. Пропрацювала рік, до наступного декрету – у вересні 2016-го народила доньку.

Будинок сім’ї знаходиться безпосередньо на лінії розмежування – метрах у 200 від блокпосту, який вважається пунктом пропуску. Протягом усіх обстрілів Олена з чоловіком не раз відбудовували і ремонтували його як власними силами, так і завдяки допомозі з будматеріалами від NRC (Норвезька рада у справах біженців). Перекривали дах, вставляли вікна, лагодили паркан… Але й дотепер там місце – непридатне для життя, бо вулиця знаходиться поряд із лінією розмежування. Світло є, газу немає. У цьому будинку сім’я нині тримає підсобне господарство, яке допомагає виживати – розводить свиней та кроликів. А живе в будинку батьків чоловіка.

«Коли ми повернулися додому в 2015 році, людей було дуже мало, – розповідає Олена. – Тепер багато. Мирне життя поступово налагоджується. Дуже багато тут переселенців. З одного боку – добре, що селище розвивається. З іншого – усюди страшні черги. Неможливо потрапити ні в “Ощадбанк», ні в управління соцзахисту.

Багато інфекційних захворювань. У районній лікарні бракує лікарів, особливо вузьких спеціалістів. Іноді приїжджають воєнні доктора, працюють 1-3 місяці, їдуть. Це проблема. Луганськ був поруч. Усі звикли, що складні операції, діагностика, консультації – там. Зараз їхати в Сєвєродонецьк, Рубіжне або Лисичанськ дуже дорого. Та й дороги погані. Усі бояться складних ситуацій зі здоров’ям.

Для влаштування на роботу в 2015-му в Станиці Луганській був Клондайк. Багато людей поїхало звідси. Зараз практично всі робочі місця зайняті. Але якщо фахівець хороший, то це не гостра проблема.

Ми потихеньку працюємо. Викручуємося якось – на продукти та речі для сім’ї з трьома дітьми потрібно чимало грошей.

Що буде далі – не знаю. Надії повернутися до свого будинку поки що немає. Навіть якщо затишшя, то всі будинки понівечені, вулиці розбиті… Багато військових. Одразу навпроти будинку – лісопосадка, яка йде до ріки. З дітьми там небезпечно.

Нам допомогли з утепленням стелі в будинку батьків чоловіка. Отримували ми й продуктові та гігієнічні набори. Але зараз ми дуже вдячні навіть не за це (хоча з трьома дітьми все це завжди дуже потрібно), а за психологічну допомогу. Півтора року старші сини жили окремо від батька й не у своєму будинку. І коли ми повернулися додому, нічні обстріли ще продовжувалися. І дорослим, і дітям у нашій сім’ї психологічна допомога була дуже потрібна. У старшого, 14-річного сина, ще й перехідний підлітковий період. Середньому, 9-річному, немає де гратися – дитячих майданчиків тут немає, вулиця ізольована, всі сусіди поїхали.

У мене була важка післяродова депресія. Почалися сімейні проблеми, доходило вже до розлучення. Якби не психологічна допомога, яку надали в рамках ініціативи, то я, мабуть, залишилася б одна з трьома дітьми. За це величезне спасибі. І за поради та рекомендації щодо виховання дітей. Ірина Володимирівна, яка з нами працювала, – психолог від бога. Це для нашої сім’ї неоціненно. Ну і, звичайно ж, дякуємо за продуктові і гігієнічні набори. Це дуже потрібно і важливо для нас».

«Через два місяці після початку реалізації проекту акції “Папа для України”, – розповідає координатор проекту Катерина Дуванська, – ми вже витратили перший транш. Кількість наших прямих беніфеціарів – 4934 осіб. Це ті люди, які отримали від нас той чи інший вид допомоги або послуги. Ми працюємо на трьох територіях по лінії розмежування – в Попаснянському, Станично-Луганському, Новоайдарському районах, а також e містах Сєвєродонецьку і Старобільську, де в нас розташовані стаціонарні офіси.

Вже роздано 157 наборів для новонароджених і 82 – для пологів. На лінії розмежування ми видали 2 тисячі наборів продуктів дитячого харчування і 2 тисячі наборів дитячої гігієни. Сім’ям, які підтримують стаціонарні офіси “СОС Дитячі Містечка Україна” в Сєвєродонецьку, в Старобільску і смт Станиця Луганська, ми також видали в січні 200 продуктових наборів.

У ході реалізації проекту було надано 57 психологічних консультацій. Психологи і психотерапевти працювали з сім’ями і дітьми. За ці два місяці було роздано 500 аптечок.

Зараз також розглядаються 17 випадків закупівлі індивідуальних медикаментів. Провізори працюють із рецептами, які ми надали. Замовляють препарати дітям, які мають хронічні захворювання, перебувають на обліку у вузькопрофільних фахівців і приймають ці препарати регулярно. Такі препарати зазвичай дорогі, й багато хто з батьків не має змоги їх придбати. До того ж чимало з цих препаратів у дефіциті, їх потрібно спеціально замовляти під конкретну людину, бо вони не завжди є у вільному доступі в аптеках. Тож провізори зараз обробляють нашу заявку і замовляють те, чого у них немає.

На 40 об’єктах в Сєвєродонецьку, Старобільску і Станиці Луганській проведено будівельні роботи. Пріоритетом для нас були сім’ї переселенців, які переселилися більше трьох років тому, остаточно вирішили залишитися тут і підшукували собі будинки в цих регіонах. Фінансовий ресурс цих сімей вже вичерпано. І деякі домовляються про виплату за будинки по частинкам, намагаючись обзавестися своїм куточком і почати писати своє життя з чистого листа, створюючи затишок для себе і своєї сім’ї. Особливо це стосується сімей, що проживають у сільській місцевості. Отже, пріоритет ми віддавали таким сім’ям, які вже прийняли для себе це складне рішення. Ми намагаємося допомогти облаштуватися на новому місці як їм, так і місцевим прийомним сім’ям, які взяли під своє крило постраждалих дітей».

Одна з таких – прийомна сім’я Ольги Овчаренко із села Антонівка Старобільского району. У 50-річної жінки – двоє вже дорослих біологічних дітей і четверо онуків. Взяти в свою сім’ю прийомних дітей вона вирішила ще в 2009 році. Нині Ольга Миколаївна виховує чотирьох прийомних синів у віці від 9 до 17 років. Наймолодший став членом їхньої сім’ї влітку 2016-го. І тоді жінці стало важко їздити на роботу у гуртожиток, де вона чергувала вночі.

«Нам допомагають з оздоровленням дітей у таборах, продуктовими та медичними наборами, психологічними консультаціями для мене і дітей. Діти також беруть участь у численних тренінгах, які організовує стаціонарний офіс “СОС Дитячі Містечка Україна” в Старобільську. Старші – у молодіжній програмі, яка допомагає їм підготуватися до самостійного життя. Адже старшому сину вже 17 років, і він от-от вилетить із сімейного гнізда і захоче жити окремо».

Сім’я живе у власному будинку. Нещодавно 80-річний сусід Ольги Миколаївни подарував їм свій будинок, в якому житимуть старші сини. Згодом – із власними сім’ями. «Але будиночок був у вкрай занедбаному стані. Жити в ньому було неможливо – потребував серйозного ремонту, на який сім’я сама ніколи б не спромоглася. Тепер завдяки допомозі в будинку йдуть ремонтні роботи, і вже невдовзі він стане придатним для життя – там встановили нові вікна, поштукатурили стіни. За це сім’я дуже вдячна.

Текст: Ганна Дрозд

Залишити коментар