Середа, 30 вересня

Один із наймолодших і найуспішніших режисерів країни, креативний і модний, уже заслужений артист України, художній керівник театру «Золоті ворота», викладач режисури в Київському національному університеті культури та мистецтв – Стас Жирков погодився поставити діагноз сьогоднішньому стану театрального мистецтва в країні.

Зустрілися надвечір у центрі міста, знайомлю Стаса з нашим фотографом Валерієм Пузіком, зокрема зазначаю, відчуваючи, як сердиться на мене Валера, що той брав участь в АТО. Стас враз змінюється і стає серйозним, міцно тисне руку, темні тіні пробігають по обличчю. Зізнається, що йому було навіть важко довести проект за участі учасників бойових дій до кінця, настільки вражали їхні історії, і переосмислити все це було нереально складно: «Я з’їхав з цієї історії, бо ми, на жаль, зробили помилку: після кожного дня інтерв’ю (а там було по чотири інтерв’ю в день) я не спілкувався з психологом… А герої були дуже важкі чуваки: без рук, без ніг, з дуже серйозними проблемами, якщо відверто. І я зрозумів, що не витримую, і відмовився від ідеї. Отака історія. На жаль». Визнати свою слабкість – це ознака справжньої мужності й щирості та вкотре засвідчує, що режисер – вразлива і чуйна людина, хоча в пресі можна знайти різні історії, де його звинувачують у агресивності й нахабності, що притаманні молодим успішним людям. Когось він дратує, інші не можуть ним нарадуватися й покладають великі надії. Так який же він насправді режисер Стас Жирков – без прикрас і купюр у нашій розмові.

Вас називають головним тетральним хітмейкером країни. Погоджуєтеся з таким званням?

Не знаю, чи мушу погоджуватися з цим, але мені це подобається. Багатьом театральним людям в нашій країні не вистачає сміливості. Я написав нещодавно у Facebook: «Надо быть немножко убогеньким, немноженько скромненьким…» А мені здається, що театр так довго перебував у тіні, бо був нецікавим і схованим за таким собі оксамитом для молодих людей. Був абсолютно закритим. Тому нам зараз потрібно використовувати всі можливі засоби: агресивні чи неагресивні. Тому що ми всі різні.

Я, наприклад, молодий режисер, а Ваня Уривський – ще молодший, при цьому ми абсолютно різні. Я більш нарваний і скандальний, а Ваня більш філософський, закритий. І тут кожен працює так, як він хоче, але те, в чому сходимося, як і з багатьма іншими молодими режисерами: ми не готові про щось мовчати.

От покоління до нас – мені здається, його можна назвати «тихим поколінням» – звикло мовчати й не висловлювати свої думки. Вважалося, що тільки на сцені режисер повинен висловлюватися. Але тепер змінюється час, і ми можемо ділитися своїми думками.

Я так далеко відійшов від питання, але просто пояснюю хід своїх думок.

Отже, як саме Ви відбираєте матеріал і чому завжди потрапляєте у тренд? Чи, можливо, Ви не потрапляєте, а саме диктуєте його?

Мені так здалося, коли я почав займатися у 2011 році режисурою, що я як режисер мушу говорити про те, що я знаю, або про те, що я хочу дізнатися. Я не розумію молодих режисерів, які своєю першою або другою роботою беруть Шекспіра «Коріолан» або «Король Лір». Думаю собі: «Чувак, ти береш “Король Лір”! Там король, три доньки, розподіл держави, що ти про це знаєш? Ти сам автомобіль спочатку купи. Тобто владу над чимось здобудь, щоб зрозумів, як це – отримати та втратити владу. Поєднай те, що в тебе в житті було, з тим, що ти будеш робити». Тому що все що завгодно можна нафантазувати, але найкращі роботи виходять з того, що ти знаєш або хоча б хочеш дізнатися.

При цьому, звісно, що про жодних старих дідів (йдеться про виставу «Слава героям» – прим. ред.) я нічого не знаю, війна взагалі мою сім’ю, слава Богу, обійшла стороною. Вийшло так, що в мене бабуся – дитина війни і все. У мене не було ні діда, ні прадіда, який воював би, так вийшло. Одне покоління було застаре для війни, а інше – замолоде. І всі війни обходили нашу сім’ю стороною, і тому мені ця тема було незрозумілою, але мені дуже хотілося її вивчити.

У школі я ненавидів 9 Травня, тому що нас заганяли до зали, до нас приходили ветерани. І я не міг зрозуміти, що це за війна, чому це взагалі так патетично. Чомусь ніхто не може посадити клас, і щоб ветеран розповів реальну історію. Тому що всі історії, що розповідалися – це суцільна патетика. Тому мені було цікаво дізнатися.

А про УПА я взагалі мало що знав, бо я з Одеської області, з Чорноморська. Нещодавно спілкувався зі своєю вчителькою історії, вона сказала: «Ой, я так горжусь тобой, посмотрела интервью, где ты сказал, что я не рассказывала вам про УПА. А я вам рассказывала». Але на цьому не акцентували, не розказували так, щоб я зрозумів. Тому мені було цікаво це вивчити.

Саме тому я і працюю із сучасною драматургією. Я на цьому більше розуміюсь. Мені ближче те, що говорять і думають ці люди. Але це зовсім не означає, що я не буду працювати з класикою, просто, як на мене, до класики ще треба дійти. Це дуже серйозний матеріал, адже його ставили вже сотні разів, і ти вступаєш у діалог з усіма тими крутими чуваками, які це ставили. Наприклад, «Ромео і Джульєтта», купа режисерів її ставили, і ти входиш із ними у діалог. А якусь нову п’єсу, яку практично ніхто не ставив, робиш так, як хочеш, без усіх цих діалогів. Це трошки одеська позиція (сміється).

Місце народження таки дається взнаки?

Так. Звісно, місце позначається на всьому. Хоча я ж не одесит, я взагалі народився в Уфі, і тільки коли мені було п’ять років, ми переїхали до Чорноморська, тоді ще Іллічівська, це абсолютно російськомовне місто. І так було, якщо «говоришь на украинском, значит, ты из села».

Але от, наприклад, з усіх каналів, що були тоді, я найбільше фанатів від 1+1, я не міг це пояснити: абсолютно україномовний канал із Вереснем, адекватним і крутим. Ці всі табу в «Без табу». Це Вєрка Сердючка. Тобто абсолютно україномовний канал. І я дивився лише його.

А потім на мене сильно вплинули «Тіні забутих предків». У школі мене так «врубив» цей текст, що я не міг довго відійти. І тільки пізніше я вже дізнався, що мама моя з Чернівецької області, що звідти був дід, у якого був млин, і сім’я заможна була. Дізнався, що україномовний рід був.

Мама розповідала, що коли приїжджала до бабусі, яка там залишилася, то її називали панською дівкою, а мама не могла зрозуміти, чому старі баби так кажуть. Говорили їй услід: «Диви, білі руки пішли». А потім я склав пазли цієї історії: напевно, були працівники, що працювали на них…

Тобто все могло скластися інакше, але склалося, як склалося. Завжди це було всередині, але переїзд до Києва сам дав про себе знати. Я почав читати Франка, цікавитися сучасною українською літературою. Чотири роки тому я перейшов на читання лише українською мовою, і тепер я читаю лише українською.

Але ж сучасні україномовні історії, які будуть зрозумілі всім, це ще далеко не запорука успіху! Як відбираєте матеріал і звідки знаєте, що це саме те, що і глядачеві буде цікаво?

Текст має змусити мене разів сім сміятися й два рази плакати. Просто пишеш на полях: «На сторінці 7, на таких-то словах, я майже заплакав». Потім перевіряєш цю кількість.

Взагалі, я ж у режисуру прийшов випадково. «Наташину мрію» прочитав і зрозумів, що я не можу не думати про цей текст. А коли ти не можеш не думати про цей тест, то він уже в тобі…

От я зараз ставлю виставу, і цей текст уже йде автоматично. А одночасно з’являються ідеї для інтерпретації іншого тексту. І от я ходжу зараз, а Діма Богуславський, за яким я поставив виставу «Тату, ти мене любив?», пише для мене інсценівку «Братів Карамазових» – це мій улюблений роман, і я хочу його зробити. Картинки просто фігачать з цих «Карамазових», і в мене вже склалася якась більша картина. Це щодо тексту.

Я ніколи не ставлю одразу текст. Спочатку читаю і складаю на якусь поличку. А далі знаю, що мені треба знайти актора під цю роль або запропонувати якомусь театру. І він (текст) там (на поличці) живе. Але є тексти, які виживають, а є – які не виживають. У мене на поличці є декілька текстів, які дуже давно там, і вже їхній час проходить, я вже охолов до них.

Багато роботи треба здійснити «до». Скажімо, треба розкласти цей пасьянс, я маю зрозуміти, хто з цих персонажів є хто у моєму світі. Де вони знаходяться. Я зараз скажу дуже погану річ, але вона існує. Ідеальний варіант, коли немає поганих і хороших. Це загальна фраза. От Чехов так писав, але у нас в житті ми все розкладаємо на поганих і хороших людей. Чомусь ми одних любимо більше, а інших – менше. Я повинен для себе розкласти, хто хороший, а хто поганий. Це може не зрозуміти глядач, скаже – це тривимірний персонаж, але я знаю, хто поганий, а хто хороший.

А актор не може втрутитися у Ваше розкладання і щось змінити?

Може, звісно. Текст завжди грає на сцені й дає тобі підказку, він пружний. Від актора дуже багато залежить, він король під час вистави. І найкрутіша людина у Всесвіті під час вистави. Від мене тоді вже нічого не залежить фактично. Коли йде вистава, глядач у залі, актор на сцені. Я нічого вже не можу зробити. Це як кіно зняти. Наступної вистави я можу щось змінити, але цей момент трапляється тут і зараз.

Але коли режисера немає в залі, чи буває так, що актори починають відступати від окресленого та давати своє трактування ролі?

Коли актори й режисер знаходять спільну думку та ідею, починають товаришувати, принаймні з’являється повага, це позначається на всьому процесі. Коли режисер є в залі, актори не хочуть його підвести. І коли його немає – також, але тут усе залежить від самодисципліни акторів.

Взагалі, крутість актора перевіряється тільки через рік після того, як вийшла прем’єра, або навіть через два. Крутість у тому, як вони грають далі. Я не можу повірити, що Слава Довженко, який грає в «Дівчині з ведмедиком», через два роки буде грати не так віддано, як зараз. Ірина Ткаченко, яка грає «Наташину мрію», або Ірма Вітовська, яка грає в «Сталкері». Я не можу в це повірити. Тут ще вибір акторів надважливий. Тобто коли я вибираю, то пам’ятаю, що вибір актора – це 85 % успіху вистави.

Актор – це Ваш співтворець чи пластичний матеріал, з якого можна ліпити задум?

Для різних вистав повинен бути різний актор, але в ідеалі – поєднання одного й іншого. Недарма Курбас сказав, що геніальний актор – це акробат із мозком філософа. Тобто це фактично поєднання того, що ви сказали.

Ти можеш брати акторів, які не можуть придумувати себе, тому ти можеш його як хочеш вибудовувати, але в якийсь час у вас закінчиться енергія.

Найкрутіший варіант – це коли пояснюєш, показуєш – і він уже полетів. У мене є вистава «Любов людей», і там грає такий Марк Дробот. Він зараз не вилазить із серіалів на 1+1. От він один із таких акторів, якому вже нічого не треба пояснювати, він вже сам все зрозумів і робить. Він уже летить. Тут має бути поєднання.

Інколи про Вас кажуть і пишуть, що Ви нахабний режисер. Ви дійсно нахабний, чи це все іміджеві штучки або наклепи заздрісників?

Я у Facebook та в реальному житті – це дві різні людини, в якихось іпостасях вони збігаються. Десь я щирий, а десь – навмисно це роблю, тому що мене так життя виховало: бити треба першим, говорити треба першим, підходити треба першим, вибачатися треба першим, просити треба першим.

Насправді, ще з університету було так, що от я міг побачити людину, міг підійти й сказати те, що хочу. У мене так було з Віталіком Лінецьким, ми не були знайомі, але був один цікавий момент. Я з друзями були зовсім зелені, у нас був театр «Відкритий погляд», керівником була Ксенія Ромашенко – моя майбутня дружина. І ми випускали свою першу виставу в центрі Курбаса, значна подія. Я бачу, іде Лінецький, підхожу й кажу: «Приходьте до нас на виставу» – бо ж знаю хто це, знаю, що він для мене легенда.

А він каже: «Не можу, у мене справи». А я йому: «А якщо у Вас не було б справ, ви б прийшли?» Він так здивовано подивився на мене і сказав, що прийшов би.

У мене була купа таких ситуацій, коли я міг підійти і запитати, запросити. Це при тому, що іноді я не можу зателефонувати та щось попросити, коли мені потрібно, за когось, за себе, за родину. Я не можу себе пересилити.

А щодо нахабності, то в мене є така штука. Я не можу довго терпіти, у мене немає витримки. Я не розумію, чому я не маю права не поважати старших людей, якщо вони падонки? За що і чому я маю їх поважати? У мене немає такого: він же старший…

Взагалі, це таке викривлення нашого театрального світу. «Він такий весь причесаний, він такий весь вилизаний…» А у цей час люди зраджують, бухають, наркотики нюхають, от мені краще робити це на сцені. Тобто я не можу поєднувати гру, тому народжується нахабність.

Особисто я назвала б Вас «королем театрального нетворкінгу». Ви не зациклюєтеся на одному театрі, використовуєте всі свої знайомства, залучаєте до співпраці абсолютно різних людей, створюєте копродукцію, і це дає свій результат.

Це моя свідома позиція, притому, що я розумію, що найзручніше та найкрутіше мені працювати в «Золотих воротах», бо я вважаю, що там все зроблено так, як правильно для мене. Там помічник режисера працює, як треба, там висвітлюють дії, як мені треба, все налаштоване, ніби під мене.

А от, наприклад, приїхав я в Одесу: Стас Жирков – заслужений артист України, відомий театральний режисер. Ну, у вузькому колі (сміється). Я приходжу, а на вахті мені кажуть:

– Здравствуйте, а вы кто?

– Та от я на першу репетицію прийшов, режисер.

– Так никого же нет еще, нет актеров…

– А де я можу зачекати?

– Я не знаю, посидите вот там.

Я думаю, що ж це таке, ну, це ж я! А потім розумію: так правильно. Як казав Булат Окуджава: «Коли думаєш, що ти великий, іди на кухню і мий посуд». Для мене це момент, коли ти маєш розпочинати все спочатку, ти маєш цьому вахтеру, охоронцю, помрежу (помічник режисера – прим. ред.), піарщику, я мушу їм усім доказати, що я крутий. Вони можуть зі мною у конфлікт увійти, але я і там покажу, що я вмію і круто конфліктувати. Я мушу вступити в цей діалог. Це моя внутрішня боротьба. Суто по професії – це можливість не промовляти одні й ті ж самі слова, не переходити на пташину мову – це можливість кожного разу починати спочатку, тому що ти працюєш з новими акторами, які тебе не розуміють, не знають. Ти для них – ніхто, можливо, вони про тебе чули, але фактично ти ніхто для них.

Це крутий момент – не протирати зірку. У мене такий етап: усі, хто мене підтримував, поряд, а 50 % думають, що я «зазвєзділся», не розуміючи моєї агресії. Я їм не можу пояснити, що це не так, тому що вони далекі, вони не знають, як у театрі люди працюють, як ми спілкуємося, що в нас навіть половини тих речей немає, які відбуваються в інших театрах. Коли директор – це бог, цар. А я можу свій кабінет віддати під зустріч комусь лівому. Мій кабінет – це взагалі «прохідний двір».

У нас так сталося, що театр – це в деяких моментах такі собі князівства. Є директор – царьок, і все крутиться навколо його «хочу». І дуже мало театрів, які якісно працюють та придумують щось нове, створюють щось справжнє. Я можу перерахувати на пальцях однієї руки театри, які працюють із багатьма режисерами. Більшість же театрів обходяться одним-трьома режисерами.

Театр – він же як піщана гірка. Ти її складаєш, а вона розпадається. Або на морі щось пишеш, а потім хвиля за секунду все змиває. І ось ти вибудовуєш механізм, і тут один актор іде – і все. І весь замок, який ти вибудував, розпадається, як картковий будинок. Театр – це хиткий механізм, щоб він постійно працював, ти маєш постійно щось придумувати. Театр – це вигадка.

Ти постійно маєш бути у русі та щось вигадувати. А багато режисерів нічого не роблять – бояться. А навіщо це треба? А кому це потрібно?

Якби в «Золотих воротах» була велика сцена, хоча б 250 місць, а вона обов’язково буде, то ми могли б робити взагалі бомбові проекти не тільки з Україною. У нас дуже відкриті європейські країни: Чехія, Польща, Білорусь, Румунія, Угорщина. Ми могли б робити дуже серйозні проекти, але всьому свій час, значить, цей час треба витратити на досвід і з цим новим досвідом отримати більше приміщення. І робити міжнародну копродукцію.

Тим паче, що відчувається певне пожвавлення театрального життя країни. Відпали неякісні антрепризи, які до нас везли сусіди, і люди пішли дивитися місцевих режисерів.

У Києві зараз театральний бум. В Одесі трохи інша ситуація. Ми завжди з ними були не на рівних. Це була нерівна боротьба. Тепер ситуація змінилася, і ми в рівних умовах, або навіть ми перемагаємо. Мені це подобається.

Інша справа, що є багато роботи в тій самій Одесі. І щось треба змінювати. Дуже складна ситуація з Російським театром в Одесі… Коли мені кажуть, що Одеса – російське місто, то я думаю, прикольно, бо в мене в друзях прізвища як не Бургозлі, то Стойчев чи Тедеску… Тобто це багатонаціональне місто, яке може бути крутим поліфонічним, міжнаціональним центром, в який би з’їжджалися люди з Греції, Румунії, Молдови, Болгарії. Ставили б тут вистави, щось робили, тоді можна було з Російського театру зробити щось, просто змінити концепцію. Але це, на жаль, нікому не потрібно…

Чому не потрібно, це ж, окрім усього іншого, ще й додаткові прибутки?

Театри діляться на хороші й погані. Хороші роблять продукти, проекти. Поганий театр – він, наприклад, знаходиться в умовному місті N, від один, це майданчик на місць 700-800, губернатор зробив ремонт, у ньому все гарно, він грає якихось 15 вистав на місяць. Ну, хтось туди ходить за власним бажанням, школярів автобусами звозять. Ідемо далі, у нього є оренда, і за цю оренду він побудував собі дачу, купив машину, вивчив доньку, а про акторів ніхто не думає, приближеним робить премії, і вони сидять, їм гарно, на дачу, коли треба, можуть з’їздити. А що, в нас мери деяких міст не за цим принципом живуть?

Це нікому не потрібно. Нескоро це зміниться. Найперше мають змінитися художні керівники та директори театрів. У нас немає системи. Усе залежить від людини. Як прийде людина – буде діло, не прийде – не буде. Зараз це тільки так.

Песимістичний прогноз.

Ні, це правдиво, це так зараз є. Коли немає системи, все залежить від особистості.

Як на мене, ситуацію у провінції значно покращують театральні фестивалі, які зараз активно починають з’являтися і ставати традиційними. Зрозуміло, що повністю виправити чи врятувати становище вони не зможуть. Але які сподівання особисто у Вас щодо ІІІ Міжнародного фестивалю «Карпатський простір», який пройде з 4 по 6 травня в Івано-Франківську як у куратора цьогорічної театральної програми фестивалю?

Від «Карпатського простору» я очікую, що ми побачимо цікаві вистави за формою, постановкою, режисерською думкою. Я очікую діалогу з професіоналами, що приїдуть. Для мене важливо побачити щось нове й обговорити, зрозуміти в цьому контексті, де ми знаходимося. Бо приїжджають тільки європейські театри, будуть лише європейські вистави. Я мрію про те, щоб мій перший фестиваль «Карпатський простір» став для мене трампліном, щоб зробити перший найсерйозніший український театральний фестиваль з точки зору того контенту, який ми привозимо. Жоден український театр у роки незалежності не був на серйозному європейському фестивалі. От білоруси були, ну, росіяни, зрозуміло, румуни, грузини, а ми – ні.

З чим це пов’язано?

З кумівством, про яке ми говорили. Їм це не треба! Вони поїхали в Житомир на фестиваль, закрили його, бухнули, зі сцени переможців оголосили, звання дали. Іншого не треба! Хто тут серйозно думає про театр, про розвиток як про діалог, де ми в цьому світі – про це ніхто практично не думає. А є люди, такі як Богдан Струтинський (директор і художній керівник Київського національного академічного театру оперети – прим. ред.), який робить все, щоб Україна як театральна країна, як музична країна була представлена на світовій карті та щоб вона там звучала. Але таких людей дуже мало відкрито для діалогу.

У Вас був момент, коли Ви пробували не займатися театром, але все одно повернулися. Чому?

У мене був момент, коли в Києві не було своєї квартири, а це незручно, і ми прийняли рішення купувати. Треба було швидко заробляти, бо взяли дуже великий кредит. І я почав займатися організацією різних свят. І в якийсь момент сталося так, що я став швидко заробляти – за місяць міг заробити на автомобіль.

І був момент, що я міг відійти від театру, я просто охолов до нього. Працював три дні на місяць: один день попрацював – і ми можемо злітати в Париж, другий день – у Берлін. Але в цей момент з’явилися «Золоті ворота». Я зрозумів, що значить, я поки ще потрібен театру. Господь дав мені шанс, бо в нього є на мене ще плани, і я повинен побути тут. Я людина віруюча. Знаю, що нічого просто так не дається. А театр дався мені дуже складно, тому що були серйозні конкуренти на цю посаду. До речі, щодо мого нахабства. Я зустрівся і сказав, що це буде моя посада. Якщо нас поставлять удвох співпрацювати, я життя не дам. А людина дуже серйозна. Я просто на понт взяв, бо жодних друзів у мене не було. Я просто взяв на понт старшу на 15 років від мене людину. Але в мене виходу не було. Потім півроку в нас було об’єднання з пластичною драмою. Ми кидали стільці, ображали один одного. Це нелегко далося, але я розумів, що це мені потрібно.

Я завжди відчуваю, що там є хтось, хто підказує мені хороші речі. І коли думаю, що буде лажа, то якось пролітає вона і не зачіпає мене.

Ви молодий, а зарплата в театрі мізерна! Як же після такого достатку планували заробляти?

Тоді я зрозумів, що в мене вже є своя машина, велика квартира з ремонтом. Мені не потрібно було думати, як потрібно розширятися, я зрозумів, що зараз можу зробити так, щоб трохи не заробляти. І отак ми й пережили той скрутний момент. Зараз воно все складається, мені не потрібно дуже багато для життя.

Мені потрібно один раз на рік кудись з’їздити, тим паче, що ми з театром ще багато їздимо, ну, хороший сир та непогане вино купити. І то без фанатизму.

А творити й заробляти практично неможливо. Хоча режисер може ставити виставу та підвищувати свій гонорар і виходити на європейський рівень. Восени я поїду в Німеччину ставити виставу, звісно, мій гонорар там вдвічі більший, ніж тут.

Можете розказати про виставу, яку ставите в Одесі?

Це не таємниця, ми зараз працюємо в Одеському українському театрі над п’єсою, що в оригіналі має назву «Сучилище». Щоправда, є інший варіант назви, робочий – «Вона його любила». Це романтичніше.

Ця історія трапилася два роки тому під Мінськом… Білоруська драматургія – вона дуже сильна, я працюю з нею. І буду ставити там виставу восени. У них сильна школа і драматургів більше, ніж у нас, на жаль, а може, на щастя. І є такий драматург Андрій Іванов, вистава за його п’єсою «Це все вона» йде в молодому театрі з Риммою Зюбіною.

У них є лабораторія влітку, коли драматурги разом із режисерами зустрічаються і протягом 4 днів повинні придумати матеріал. Ми з Андрієм почали працювати і придумали історію про те, як учениця закохується у вчителя. А я на той момент викладав і не можу сказати, що мені ця тема була цікава. Я сказав, що мене це цікавить, на мене всі так косо подивилися. Хоча насправді мене цікавив Андрій, я хотів з ним як із драматургом попрацювати, тільки з ним. Так вийшло, що ми придумали цілу історію, а за 8 місяців він надсилає мені п’єсу, і я розумію, що він нічого не змінив у тій історії, що ми придумали.

Це історія про те, як дівчина закохується у вчителя, і він сперечається з другом, чи зможе він з нею переспати чи ні. А потім закохується в неї і розуміє, які жахливі речі відбуваються, і це все перетворюється на пекло, яке ми самі собі створюємо, тому що на початку була помилка.

Мені здається, що для Одеси це смілива історія, але я її тільки такою погодився робити. Коли Юлія Анатоліївна (Юлія Пивоварова – директор, художній керівник одеського АУМДТ ім. В. Василька) після призначання на посаду директора мені написала, я відповів, що мрію працювати в Одесі, але часу в мене немає, хоча для мене це майже рідне місто. Для мене честь тут щось зробити, але тільки таке сміливе. Тобто жодного компромісного варіанту. Вона прочитала п’єсу і сказала, що їй цікаво. Театр має змінюватись. Я тоді зрозумів, що в Українському театрі з’явився новий директор. Також я зрозумів, що є актори, які це можуть зробити. Так ми розпочали.

Прем’єра буде у червні. Сподіваюся, що буде цікаво й шокуюче водночас.

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Валерій Пузік

Залишити коментар