Четвер, 3 грудня

Всі померли

Він був би мені дідом. Дід Гурій я би звала його.

Я йому була би внучкою двоюрідною. Якщо такі бувають.

Ну, це вже неважливо.

Все, що про нього можна переповісти невідомим нащадкам, — він був дуууже хороший чоловік. Так каже моя мама, тягнучи це «дуууже» — щоб ніби більше цим єдиним словом  розказать. Вона іншого про нього зовсім нічого сказати не може, бо, коли все те сталося,  була маленькою. Тепер уже про неї  можна сказати — ветеран. Бо більших ветеранів практично й немає. Мама страждає від того, що так багато було в її житті такого, про що ніколи ніхто не хотів розказувати, бо «не можна».

Ким він був, де працював — ніхто не скаже вже. Лише одне  мама знає — жив Гурій на хуторі Лутайка, звідки її мама.  Був чоловіком  Соні — сестри моєї бабусі Олі. Мав двоє дітей — Катю й Мітю.

Що сталося з хорошим чоловіком Гурієм?

«Треба було язика тримати за зубами», — сердито й категорично його дочка Катя відмовлялася на цю тему говорити. Зараз вона вже померла. І діти її теж… У всіх — язик за зубами…

А коли всі були ще живі, а дехто — малий, по Лутайці їздив поштар на прізвисько Депеша і розвозив похоронки, просто листи й плітки. Він знав усе й про всіх. І Гурій спитав у нього: а чи ти бува не чув, що там не так? Кажуть, Жуков щось неправильно продумав, чи в чім там діло, що наші біжать?

Був це той розпачливий період, коли гітлерівці громили наших нещадно й криваво… Людям було тривожно, бо мали вже прийти сюди, в наші двори… Було страшно… Пізніше вони й прийшли… І про це вже мама може розказувати довго, здригаючись од тих згадок.

А тоді Депеша одразу поїхав «куди нада» і повідомив, що Гурій — провокатор.

Пізніше Депеша буде доносити фашистам на наших, а ще раніше він доніс на сестру моєї бабусі, що вона куркулька — і всю її сім’ю вивезли на Урал на смерть. Врятувалася лише одна дівчинка Оля, яку моя бабуся видала за свою дитину. І та дівчинка ймовірно  на мить розмови Гурія з Депешею якраз відступала з нашими, бо підросла, й забрали її на фронт медсестрою. Коли фронт проходитиме через наші краї, вона піде пішки навідати свою «маму» — і Депеша побачить її з вікна свого лігва. Диявол зіграє з ним смертельну партію, сплутавши карти, —  Депеша подумає, що вона прийшла помститися за все, в істериці схопить рушницю, побіжить у сарай і застрелиться. Але все те станеться дуже пізніше.

Поки що по Гурія прийшли тодішні наші. І повели. Босого, як був. Бензин вони берегли на таких, як цей провокатор, — і вели в інший район, далеко, у Гребінку, де була для таких тюрма, пішки. Соні, його дружині, хтось жалісливий переказав, що треба б Гурію черевики якось передати, і сказали, якою дорогою вестимуть. Вона простояла там день — але, видно, його повели іншою. З того часу його ніхто ніколи не бачив…

Вже далеко по війні один чоловік прийшов і розказав, що він був із Гурієм в одній колоні. І коли випала нагода, шепнув йому: «Давай тікати! — та той змучено сказав йому — Глянь на мої ноги, куди я побіжу! Хай буде зі мною, що буде…»  Ноги його були в крові…

Сім’я плакала, слухаючи, й нарікала тому чоловікові:

— Що ж Ви мовчали так довго?

— А як я міг щось сказати — я ж утік, я ж ворог був… Не міг я…

Про того мого Гурія я знаю лише, що розстріляли його в Пироговій леваді. Це таке місце під моїм Пирятином, де спершу «наші» стріляли над ямами ворогів народу, потім фашисти вивели туди колоною усіх євреїв нашого міста, наших друзів і сусідів, туди ж одвели на розстріл і Гурія. Ніхто не може сказати — хто саме його розстріляв. Одні кажуть, що «наші», відступаючи, вивезли з гребінківської тюрми зеків «в расход» — бо ніколи було з ними возитися, інші кажуть — фашисти їх туди одвезли на ліквідацію, бо «наші» тюрму покинули, відступаючи, а фашистам теж ніколи було з ними возиться…

В принципі — вже ніхто й не розбиратиметься, хто «наш», хто фашист. І хто був той Гурій — і хто були ті всі безіменні, кого й наші й не наші постріляли й скидали в цю одну яму?

Щороку перед датою закінчення Другої світової до мене тихо й мовчки приходить хтось із моєї сім’ї, кого я ніколи не знала, —  бродять вони тут, а могили їх не знати де.  Приблизно їх було сімнадцять…

Зараз оце прийшов босий Гурій, дуууже хороший чоловік. Ще в нього такі окуляри були круглі… Може, вчитель був… По стежці в саду — кривавий слід ніг…

— Мам, ну якже ж так, що пропав — і ніхто нічого не спитав про нього потім, як же так?

— Та я питала… Але ж вік мовчали, а Катя, дочка його, такий мала характер: «Треба було язик за зубами тримать!», — і все, розмову переводила на інше, на якісь дурниці, аби не тягла з неї. Навіть Олі нашій, що вся в медалях прийшла аж із Японії — де тільки вони не воювала, бідна… Але  я знаю, що Катя з братом Мітьою писали кудись, і відповідь їм була… Так  прочитала — і  як замовкла,  так і померла ж мовчки, і діти її померли… Мітя знав, що там було написано —  і теж мовчав, хороший такий Мітя був, як батько його, кажуть… І жив же під Москвою все життя, як з фронту вернувся, — і теж же ж уже помер. Галя його мені довго писала з їхніх Химок. А тепер, як війна на Донбасі почалася, — замовкла… Все… Кінець.

Ольга Герасим’юк

1 комментарий

Залишити коментар