Вівторок, 22 вересня

Події Другої світової війни даленіють за товщею часу. Поза тим, все більше різноманітних спекуляцій довкола цієї трагічної теми. Останнім часом зростає і нездорова нервозність у переддень і під час святкування Дня Перемоги. У політизованих карнавалах, за розкотами салютів і дзенькотом ювілейних медалей, за червонопрапорними завихреннями «побєдобєсія», що довівають із-за хутора Михайлівського і в Україну, на жаль, втрачається будь-яке осмислення цього трагічного, багатовимірного явища. За гуркотом і пафосом губиться й людська доля. А саме в них, у долях, якраз і сфокусовано найбільш справжній досвід наймасштабнішої війни в історії людства. Сьогодні – розмова з колишнім в’язнем німецьких таборів, поетом Миколою Петренком.

Як для Вас почалася війна?

Війна для мене взагалі почалася догори дриґом. Я був студентом технікуму політичної освіти в Черкасах, ще не було мені 16 років. У перший же день війни до нас прийшов секретар міського комсомолу. І коли скінчилися збори, на яких ми засудили напад Німеччини, він раптом подає пропозицію: всім присутнім хлопцям – добровільно на фронт. Хто «за»? Усі проголосували «за». Із нас сформували студентський взвод, десь 40 осіб.

Тобто патріотичний порив серед молоді, серед звичайних людей, був?

Не дуже. Пропозиція секретаря для нас було несподіванкою. І ми не дуже й хотіли, між нами кажучи. Але з нас сформували цей взвод, притулили його до винищувального батальйону, і ми мали захищати міст через Дніпро. На 40 чоловік видали 3 гвинтівки, по 15 набоїв, і пару місяців ми там чергували. Коли приблизився фронт, нас буквально кинули, і ми розбіглися.

Яким було ставлення до ворога: ненависть, неприйняття, байдужість?

Бачите, от уже Україні новій – 27 років. А радянській владі не було тоді ще й 25. І люди пам’ятали, що пережили: і розкуркулення, і голод, і нестатки, і репресії… Через що так багато і здавалося в полон. Аби Гітлер тоді задумався та з українців сформував 5-мільйонну армію, то за 2 місяці не було б Москви і всього б… Отак. Не хотіли люди воювати і розбігалися.

Це стосується українців чи й представників інших народів СРСР?

Та всі. Трохи пізніше, у 1942-43 роках, була створена Російська визвольна армія Власова. Майже мільйон же їх був. Різні легіони – кавказькі, магометанські. В армії всі відступали, усі тікали… За перші пару місяців війни до 3 млн полонених – то аж геть по горло! Німці не знали, що з ними робити. Кажу ж, якби вони по-іншому підійшли до цього… Ото таке. Я добився до дому, до Лохвиці на Полтавщині, й рік окупації переніс там. А потім якось потрапив у облаву німецьку начебто за те, що писав підпільні вірші. Забрали, привезли до Львова в Янівський концтабір.

Як там Вам велося?

Хіба не чув, як у концтаборах було? Погано було. Основне: вічно голодні. Раціон такий: сніданку не було, давали тільки чай штучний або ерзац-каву. Обід – суп, 300 грамів хліба і 20 грамів маргарину. Вечеря – суп, але через день, 3 рази на тиждень. Голод – це основне мордування у німецьких концтаборах. Хоча й били, звісно. З Янова наприкінці листопада 1942 року заштовхали в ешелон і привезли до Німеччини, в Бухенвальд. Я тоді такої й назви не чув. Били там уже значно більше – нагайками, бичами, ґумовими палицями – скоро вже на те й уваги не звертав. На 7 чоловік давали 2-кілограмовий «хліб», недопечений сурогат, і баланди трохи. А норму не виконаєш – у штрафний барак. Але пробув там недовго – пощастило і перевели у Штокбах, філіал Бухенвальду. Цей табір обслуговував металургійний комбінат. Там теж лупцювали вахмани, але трохи менше. І ще одне мене врятувало – що працював підручним у майстра Альберта Лесінга, і він якийсь шмат хліба приносив і давав нам. Причому почергово: в той день одному, в інший – другому, нас же таких багато було…

Тобто німці теж були різні?

Звичайно. Цей Лесінг був колишнім комуністом, жив у Швейцарії. Але нацисти знайшли його і поставили перед вибором: або зрікайся своїх поглядів, або знищать родину, яка жила в Німеччині. Ну, зрікся комуністичних ідей, повернувся до фатерлянду, став працювати на заводі. Але помагав в’язням. Була ще така жінка, Габі Штраус, постійно ходила в чорному, у жалобі, бо її сини загинули десь на східному фронті. Вона теж щодня приносила нам щось – то картоплю, то хліба. Згодом я про неї написав вірша «Жінка у чорному».

Сподівалися на звільнення – от, прийдуть «красні», чи «наші», чи союзники?

І чекали, і самі щось намагались робити, але куди дінешся? Втекли одного разу, в кінці 1942-го, але по-дурному. Три дні проблукали, нас піймали, набили добре та й вернули назад. Утекти з табору – це одне, а от далі що?

Нас американці звільнили. 11 травня 1945 року ми помітили, що кудись зникло табірне начальство. А потім побачили три танки, що їдуть до нас. Ну, це було, ніби з пекла потрапити до раю… Почали обійматися, брататися, розшукувати по табору земляків. Усі рвалися додому. Ми так рвалися додому, думали, що війни вже ніколи не буде, світ порозумнішає, люди полагіднішають. А нас відразу до фільтраційного табору – перевіряти: «Почєму ти вмєстє с танком нє сгарєл?», «Почєму нє застрєлілся?», «Чого робив на німців, чому не саботував?», ну таке.

У таборі писали вірші?

Аякже. Деякі розходилися по інших таборах, серед українців. Дарував дівчині, полячці Люді, з якою заприязнився по визволенню. Вона була родом з-під Крем’янця, українською все розуміла. Молоді, трохи ж ожили – треба любити, жити. Але проти тієї юначої закоханості постали Людині батьки, вони жили в сімейному польському бараку. Мовляв, дівчина неповнолітня, та й Сталін ваш заборонив радянцям одружуватися з іноземцями. З десяток віршів моїх вона зберегла.

Чому так думаєте?

Вона мене знайшла. То все довго розказувати, але в 2000-х роках прийшов від Людмили Зелінської-Хоїнської лист. «Дорогий Колю!.. Чи пам’ятаєш ти дівчинку, яка працювала на табірній кухні, Люду? Сьогодні у неї є вже діти, внуки та правнуки… Мене разом із родиною американці вивезли на два місяці на відпочинок у гори. Потім ми повернулися у Польщу на возз’єднані землі. Надсилаю тобі частину ксерокопій твоїх віршів. Я бережу їх і часто читаю. Тоді повертаються спогади – хороші й погані. Із цього складається життя…»

Вона кликала, аби приїхав, але я не хотів. Бо… Я бачив її тендітною, гарною, що на руках хіба носити, а тепер – уже ми старі. Не те. Та і я останні років 5-6 зі Львова не виїжджаю.

Пам’ятаєте ті вірші?

Пам’ятаю дещо. До речі, уперше мене витягли на світ як поета саме у таборі Штокбах. Я читав вірша на мітингу з приводу закінчення війни: «Товарищи, подходит час, когда оставим мы чужой земли пределы, / Где нашей жизни юные года печальным звоном пролетели». Я писав українською, але для мітингу зробив виняток, аби більшість зрозуміла. До речі, майстер Лесінг, раніше якось побачивши, що я пишу вірші, подарував гарний блокнот. І з тим блокнотом я пройшов усе своє життя. Він у мене зберігся досі, тільки клапті від нього, але зберігся.

З ним і в Сибір, і на Камчатку? До речі, як туди потрапили?

Після визволення потрапив до фільтраційного табору у Львові – за іронією долі на місці Янівського концтабору. Ну, діяло сталінське правило «хто був у полоні, в неволі, в окупації – той ворог!» Енкаведисти все допитували нас, мовляв: «Чому зрадив Батьківщину?» Відправили мене на Донбас, на шахти, де хоч годували більш-менш, попри каторжну роботу. Через два роки захворів, відправили в Сибір, а потім на Камчатку. Це були не табори, а трудова армія, там навіть було відносно добре, гроші навіть платили. Тільки що глухомань. Та й таке – вже й рік прошов після війни і три – а ти без людей, без дівчат, а ще ж молодий. Але не цькували. Працюєш і працюєш.

Яке у Вас ставлення до нинішньої війни?

У мене ще за тієї війни виробилося на все життя думка: війна – діло дурне і божевільне. Я пацифіст, можна й так сказати. І я не вірю в якийсь наш переможний наступ, який може бути зараз. Бо тільки ми це почнемо – увесь світ від нас відвернеться, і нас роздушить ота імперська навала. Треба шукати шляхів зі світом. Ми самі не справимося. Оте, що ми стоїмо на фронті, обороняємося – ну, то ж така війна дурна. Вона може і 100 років тягнутися. Я вірю, що світ полагодить нашу справу.

Яке в суспільстві сприйняття минулої війни й нинішньої – можна якісь паралелі проводити?

Можна, звичайно. Дуже активне неприйняття загарбника, нині – Московської імперії. Дуже активне, і, що характерно, це стосується не лишень Галичини чи Західної України. Це, з різними нюансами, притаманне всім регіонам України. Знову ж таки, як і критичне ставлення до нашої нинішньої влади.

Хіба під час Другої світової владу сприймали критично?

Тоді я не міг так добре аналізувати. Але з відстані озираєшся і бачиш, як воно то було. А було так, що не дуже рвалися у бій. Особливо на початку війни. І не поспішали кидатися під ворожі танки, і не дуже було чим їх розбивати. Зрештою, статистика показує, що тоді армія фактично кинула зброю і здалася – ну, майже вся.

Останнє. Що для вас 9 Травня – день парадів і бадьорих маршів, чи час для скорботи, для вшанування памяті мільйонів загиблих?

День пам’яті, так. Але все-таки й День Перемоги, щоб там не було. Перемоги над ворогом – бо то був ворог. Нагода віддати належну шану всім, хто загинув, хто воював. І то не тільки нашим, а всім учасникам – тим же американцям, які, наприклад, нас визволили з табору.

Розмовляв Павло Вольвач

Фото: Микола Тис

Залишити коментар