Четвер, 1 жовтня

Цей художник давно перестав бути людиною, яка просто створює зображення. Він опанував ледве не всі різновиди медіа і робить мультимедійні арт-провокації. Його мета – висмикнути аудиторію з автоматичного плину існування та змусити замислитися над тим, що відбувається.

Ти малюєш, вишиваєш, співаєш, граєш, пишеш книжки, блоги, ведеш радіопередачу. Як би ти себе охарактеризував, як медіадіяча? Як називається така діяльність? Чи є в неї якісь аналоги в минулому історії мистецтва?

Діяч широкого профілю та вжитку – я називаю це саме так. Гадаю, що нічого унікального тут немає, і аналоги, звичайно, в історії траплялися неодноразово. Я звичайний митець середньої ланки, абсолютно локальний, хоча й не без здібностей. Свою ж медійність мені оцінити складно. Ніколи про це не думав, точніше кажучи, сприймаю це просто як інструмент.

Фото: Олександр Малий

Твої книжки виходять у видавництві «Люта справа». Чому ти видаєш їх саме у цьому видавництві? Чи у вас є спільна художньо-ідеологічна програма? Схожа естетична концепція? У чому вона полягає? До речі, чи не походить назва видавництва від гасел «Лютуймо!» та «Люте гасло», які ти винайшов за часів Революції гідності?

Не лише в цьому видавництві виходять мої книжки. Нещодавно в молодому видавництві «Залізний тато» вийшла моя дебютна, умовно поетична збірка «Нема чим робить». Але засновника «Лютої справи», пана Андрія Гончарука, знаю давно. Мені досить близькі його естетичні смаки, зокрема й у плані верстки, поліграфічного дизайну і тому подібних суто технічних речей. Художньо-ідеологічна програма видавництва, як на мене, – це жвавість духу, сучасність, українськість без зайвої архаїки, культурна «хуліганка». Мені такий підхід дуже імпонує, тим паче, що «Люта справа» зародилася фактично на Майдані під час Революції гідності та дійсно отримала свою назву саме від того мого циклу «лютих» гасел. У цьому сенсі я маю певний стосунок до заснування видавництва, хоча й дуже опосередковане. Чесно кажучи, навіть трохи пишаюся цим фактом.

Твої малюнки на футболках іноді виглядають досить загадково. Що, наприклад, означає зображення молотка та двох погнутих цвяхів на тлі сонця, яке сходить, і напис «Нема чим робить»? Причому слово «робить» написане стилізованою під руни кирилицею. Власне, тут помітно деконструйований герб однієї з так званих країн народної демократії типу КНДР чи Кампучії Пол Пота (так само, як і гербів республік СРСР), які насправді були ліворадикальними тоталітарними диктатурами. До чого закликає цей малюнок?

О! Цей малюнок є ілюстрацією до однієї з пісень гурту «Пирятин», в якому я не лише фронтмен, а й автор усіх текстів. Про жодні тоталітарні герби під час малювання не думав, просто як художник я мислю плакатно, концентрованими стислими символами, тому деякі мої композиції побудовані за гербовим принципом. Сам малюнок відображає локальний мем, точніше фразу, котру я почув на будівництві від штукатура і перетворив на пісню: «Знову нема чим робить!» У ній йшлося про звичайну відсутність будівельних матеріалів на об’єкті. Однак смислу в ній значно більше, ніж може здатися на перший погляд. Можливо, навіть у ній забагато смислу.

Чому?

Забагато, бо цю фразу можна легко піддати дуже різному потрактуванню. Для мене ж вона розкриває актуальний психотип українського робітника, його манеру вирішення невідкладних проблем, а також його спосіб комунікації. І не лише це.

Одна з найвідоміших і найпопулярніших пісень твого гурту «Пирятин» це «Гімн артилерії». Там є такі слова: «І москаля нема, немає москаля, немає ніфіга вопше, сама сира земля, працює артилерія, ї**шать пацани, одним кацапом менше, а вторий насрав в штани…» У зв’язку з цим мені пригадується пропагандистський есей Іллі Еренбурга «Убей немца», який газета «Красная звезда» надрукувала у 1942 році, щоб викликати в червоноармійців ненависть до ворога. Твоя пісня на нього схожа ідеологічним посилом, а саме – намаганням дегуманізувати ворога. Чи не бачиш ти тут небезпеки? Адже з одного боку, так уявно зменшується небезпека російської агресії, а з іншого – всі учасники агресії проти України оголошуються росіянами, хоча насправді вони тільки громадяни Росії, серед яких багато чеченців, чукчів та інших національностей. А досить значна кількість росіян (хоча, можливо, й не переважна) не підтримують агресію проти України.

Насправді вона називається просто «Арта». У ній немає того основного, що дійсно здатне роздмухувати ненависть, а саме героїчного пафосу. Без якісного пафосу розпалити вогонь ненависті вам не вдасться. Але тут взагалі варто розібратися з дефініціями, бо у моєму світосприйнятті слова «москаль» і «росіянин» знаходяться в різних площинах і не перетинаються. По суті, є антонімами. Тому про дегуманізацію росіян (етнічних «русских» чи політичних росіян взагалі) тут не йдеться. Йдеться ж про фольклоризацію саме сучасного «москаля», інакше кажучи, ідейного, ідеологічного московита. Небезпечної істоти, для якої Україна – це об’єкт ненависті та зневаги апріорі. Етнічне ж походження того чи іншого москаля особливої ролі не відіграє, хоча дійсно переважно це власне «русские», як вони самі себе називають. Взагалі, це досить своєрідна культурна категорія, але зі значним етнічним присмаком, це так.

Фото: Марія Волкова

Багато твоїх робіт заграють з естетикою кічу. Деякі є відвертим кічем, деякі пародіюють його. Щось схоже пропонує ікона південноафриканського кічу і співачка групи Die Antwoord Йоланді Фіссер. В ЮАР це називається ZEF («Зеф»). Це сленгове слово з мови африкаанс, яке перекладається як «звичайний» із негативною конотацією – «нудний», «брудний», «паскудний». Цей рух асоціюється не з найбіднішими верствами суспільства, а, скоріше, з «білою» дрібнобуржуазною субкультурою Південної Африки. Як говорить Йоланді Фіссер, «ZEF – це коли ти бідний, але модний і сексуальний. У тебе немає грошей, але у тебе є стиль». Насправді ж Фіссер намагається досягнути максимального несмаку та трешу із застосуванням місцевих реалій. Чи не відчуваєш ти спорідненості з цими ідеями зефу? «Жлоб-арт», до створення якого ти долучився, – це наш зеф? Як ти ставишся до кічу? Яку роль кіч відіграє у сучасній культурі та нашому житті? Чи потрібно його уникати як щось погане, неякісне?

Насправді я просто не вмію малювати, а крім того, не маю дійсно хорошого художнього смаку. Тому мені досить-таки складно адекватно оцінити чи якось точно означити свій творчий доробок. Що це – кіч? Примітивізм? Народна картинка? Чи, може, антинародна картинка? Я називаю це аграрно-містичним реалізмом, але для свого, суто внутрішнього, вжитку. Малювання для мене є, скоріше, антропологічним, краєзнавчим, іноді аналітичним інструментом. Я працюю з мемами, часто їх ілюструю, навіть подекуди намагаюся створювати й запускати свої меми. Тому й кіч сприймаю саме через цю оптику – інструментальну. Він може бути гнучким, осмисленим мистецьким інструментом, а може бути й суто стихійним художнім явищем. Нічого поганого в ньому я не бачу, головне, щоби не було його естетичної диктатури в просторі й часі. «Жлоб-арт» не був ані жанром, ані течією. Скоріше, він був проектом, що майже переходив у напрямок. Проект вирішував насамперед культурологічні завдання і не завжди художніми методами, хоча переважно все ж таки художніми. Найбільшим успіхом і досягненням «Жлоб-арту» вважаю той факт, що його було дуже вчасно закрито. Просто ідеально. 21 листопада 2013 року, і заплановано це було завчасно. День початку Майдану і до того ж мій день народження.

У твоїх романах часто фігурує мавпун, або ж мавпоукраїнець. Це дивне й малозрозуміле створіння. Він нагадує типового трікстера – героя роману, який зневажає своє оточення, поводиться нахабно, руйнує все довкола і рухається до саморуйнування. Коли читаєш про мавпуна, то виникає багато літературних асоціацій: від персонажів Рабле до Поліграфа Шарікова. Як виник образ мавпуна у твоїй творчості, і для чого він слугує?

Нічого дивного і малозрозумілого в цьому мавпуні немає, якщо мати базове уявлення про індійську релігійну міфологію, а також про філософію недуальності як напрямок людської думки. Хоча образ мавпуна й виник випадково, з бодуна під ящик ранкового пива, однак народився він, здається, під впливом щойно прочитаної книжки «Йога-Васиштха» (відомого давньоіндійського релігійного трактату) та біографії японського мислителя XVII століття Банкея Йотаку. Взагалі, мої книжки про мавпуна у своїй основі мають характер світоглядної проповіді, а все інше в них є наносними культурними шарами різного ступеню глибини, важливою фактурою, але не головними смислами. Крім того, мавпа немов би застрягла між двох світів – тваринного і людського. А це дає хороший сюжетний маневр і варіативність. Ідеальний персонаж для ідіотських пригод.

Ти маєш серію вишивок «Бандерики». Чи означає це, що ти є прибічником ідей інтегрального націоналізму за версією Степана Бандери, ОУН (р), націоналістичного ренесансу? Чи віриш ти в те, що «Бандера прийде – порядок наведе»? Якщо все це не так, то чи означає це, що ти просто експлуатуєш тему бандерівського руху, як відомий лейбл Adidas серп та молот, свастику?

Серія «Бандерики» є реакцією на інформаційне збурення 2013-2015 років, коли слово «бандерівець» потрапило у масовий дискурс, почало активно осмислюватися та набувати нових сучасних смислів та конотацій. Тобто це знову ж таки робота із сучасними вітчизняними мемами і новою міфологією, яку я вважаю критично важливою для нашого виживання. Очевидно, що слова «бандерівець», «бандера» як визначення патріотично налаштованого українця нашої доби мають інше, більш широке і складне навантаження, ніж у часи свого виникнення. Взагалі, в часи народження нового міфу на базі старого, лінійні оцінки не годяться. Хоча політично я дійсно націоналіст, але буржуазний, це так.

Отже, тобі подобається ідея, що засади Степана Бандери сьогодні актуальні, а ОУН (р) має керувати Україною?

Я нe можу вхопити твоєї тональності. Виглядає, як тролінг. Як людина з психотипом 1940 років (Степан Бандера – прим. авт.) здатна ефективно керувати посткучмівською здоровeнною країною? Я вважаю Україну достатньо ефективним і сучасним проектом і нe вважаю, що нeю має кeрувати архаїчна фігура з середини ХХ століття.

Тобто поміж «Бандериками» та ідеями Бандери немає прямого політичного зв’язку як пропаганди ідей бандерівського крила ОУН?

Цe за якою логікою? Я колись намалював Гітлeра-Кота. Хочу, щоби Гітлeр-Кіт кeрував Україною. Взагалі, тe, про що ти говориш, у наш час має яскраво субкультурнe забарвлeння. Бандeра, Мeльник тощо. Зараз у цe можна лишe гратися як у субкультурну іграшку.

Те, що ти робиш, на мою думку, є декоративним мистецтвом: вишивки на подушках, принти на футболках. Ти з цим погоджуєшся? Якщо так, то чи не здається тобі, що сьогодні настав час декоративного мистецтва? Саме декоративні твори формують арт-ринок: від принтів на футболках до культових предметів, які виробляють топ-митці сучасності, щоб продати їх за сотні мільйонів доларів. Інші форми мистецтва перебувають сьогодні у занепаді або у певному ґетто. Чи згоден із цим?

Ні. Я використовую декоративні методи, але моє мистецтво не є декоративним по суті, адже оперує насамперед смислами. Тобто декор, власне зображення у ньому є вторинними. Скоріше, я ілюстратор певних смислів, ніж декоративщик. Я не займаюся прикрашанням, створенням інтер’єрних, дизайнерських плям, візерунків тощо. З приводу занепаду якихось мистецтв – ні, не думаю, що є якийсь занепад. Нині будь-яке мистецтво має свого масового споживача і глядача просто через те, що людей на планеті критично багато. А з приводу декоративного мистецтва – воно завжди було базовим, таким, що народжує усі інші форми, тому воно завжди буде на часі.

На одній із твоїх футболок є принт «Життя іде, минають дні, а ти сидиш в гі*ні по вінця. В такі моменти ти мені напоминаєш українця». Чи не отримував ти через цей напис протестів з боку численних українських праворадикальних угрупувань? Як ти ставишся до таких угрупувань загалом? Чи роблять вони щось корисне для України?

Ні, саме від праворадикальних угрупувань не отримував. Але тут так само треба розібратися з дефініціями. Що значить праворадикальна? Для когось і «Народний рух» свого часу був праворадикальною силою. Однак, зважаючи на переважно соціалістичне забарвлення проектів, що нині у нас прийнято називати праворадикальними угрупуваннями, я відношу їх до лівоекстремістських рухів. Щодо користі, то так – деякі з них відіграли помітну і навіть критично важливу роль у становленні добровольчого руху під час першої збройної відсічі московитській інвазії, а також у залякуванні місцевих ватників та активного проросійського елементу на місцях, що є набагато важливішим, ніж комусь іноді може здаватися. Цього, вважаю, цілком достатньо, якщо мова про користь. Ті ж лівоекстремістські рухи, котрі у нас називають ліворадикальними, фактично усі як один обісралися в сенсі хоч якоїсь ефективності.

Що це означає?

Усі вони виявилися не здатними до прямого фізичного екстремізму в той момент, коли він був доречним та необхідним. Обмежилися гуманітарним. Але інтелектуально це екстремісти, котрі діють у площині балаканини та різноманітних «круглих столів».

Фото: Марія Волкова

А кого саме ти маєш на увазі?

Є різноманітні войовничі анархісти, якісь мутні «автономи» у балаклавах, є й просто лівацькі художні тусовки і купа політизованого молодняка, котрий мeнe давно забанив у Facebook за «фашизм та соціальний расизм». Саме під таким кутом вони розглядали проект «Жлоб-арт», наприклад.

Це були найбільші неприємності, які викликала твоя творчість?

Від окрeмих йо***тих традиціоналістів я отримував погрози, досить таки нeприємні, за наругу над сакральним. Від організацій – ніколи, оскільки чомусь я всe ж таки маю рeпутацію художника правої ланки. Можливо, через те що працюю винятково з українськими, національними смислами. Ну, і мій «соціальний расизм» теж, вочевидь, зіграв свою роль.

На Old Fashioned Radio ти ведеш програму «Еволюція або смерть». Чому тебе навчив цей досвід? Ти відчуваєш, що став журналістом або ж людиною, чий голос впізнають у будь-якому середовищі?

Складно сказати. Журналістом я, звичайно, не став і стати не можу в принципі, оскільки об’єктивність і зваженість не входять до кола моїх завдань та інтересів. Мети чогось навчитися на цьому проекті так само не мав. Програма була доволі стихійною, хаотичною, а саме тому для мене цікавою. І вона вже закрилася, до речі. «Еволюція або Смерть» буквально нещодавно виходила у свій останній ефір, присвячений, до слова, саме пригодам мавпуна.

Мене давно хвилює питання автентичності твого прізвища – Семесюк.

Цікаве питання. Походження прізвища селянське, аграрне. Наскільки мені відомо, воно має місця своєї концентрації – по селах деяких областей Волині та чомусь на Гуцульщині. Хоча у моєму випадку це південна Київщина, що дивно. Етимологія ж його взагалі мені точно не відома, і певної версії я не маю.

Твоя мати – художниця, батько – архітектор. Вони тяжіють над тобою естетично? Кажуть: «Що це ти таке намалював? Не ганьби батьків! Повернися до традиції!»? У чому полягає їхній вплив?

На жаль, вони померли кілька років тому, майже одночасно, отже, тяжіти наді мною вже не можуть, і естетично зокрема. Але в цьому смислі вони ніколи особливо й не тяжіли, а про якісь традиції, до яких треба повертатися, в нашій родині взагалі ніколи не йшлося. Головним чином їхній вплив на мене полягає в тому, що вони досить таки виразно показали мені, чого саме в житті точно робити не варто. Шкода лише, що на своєму власному прикладі. Це були дуже складні, але по-своєму харизматичні люди. Мені їх не вистачає.

Розмовляв Олег Шинкаренко

Ілюстрації надані Іваном Семесюком

Залишити коментар