Понеділок, 23 листопада

Район київської набережної від моста метро (станція «Дніпро») до моста Патона на жаргоні графітчиків називається hall of fame, або ж «зала слави». Кожен її квадратний сантиметр вкритий химерними малюнками та тегами людей, які хотіли назавжди або хоч на короткий термін увічнити своє ім’я в історії.

Тег-машину нічим не зітреш

Художник і колишній графітист Вова Lodek Воротньов каже, що в усіх цих написах немає жодного сенсу: «Якщо ви не можете прочитати цей напис, то це субкультурний “лікарський почерк”, де закодована кличка “пацієнта”, – каже він. – Весь сенс у каліграфії. Повідомлення там немає». Lodek каже, що на набережній відбувається каліграфічне протистояння різних графіті-банд і боротьба поміж графіті-райтерами з графіті футбольних хуліганів.

Боротися із графіті немає жодного сенсу: просто витрати на боротьбу значно перевищать її доцільність. «Якось перед одним із Великоднів комунальні служби Києва піскоструєм вичистили набережну від графіті, – пригадує Lodek, – цьому аплодували навіть самі графітчики. Але за місяць все стало, як було. Феномен цієї набережної в тому, що з графіті там боротися марно. Воно як лакмусовий папірець там – є і буде сигналізувати бажання людей щось виразити. Може, жага експресії знайде інший медіум із часом. Але графіті як низове суспільне висловлювання тут і зараз ще актуальне».

Втім, крім імен самих графітистів, зашифрованих у химерних тегах, на набережній багато абревіатур і цікавих малюнків, які називаються стріт-арт. Розібратися в них мені допомагав графітист Rostik Onek. Я одразу спитав його, у чому сенс його псевдоніма і чому він так схожий на Lodek? Виявляється, головна причина тут – суто формалістична: ім’я художника має бути таким, щоб його було зручно малювати, вигинати та спотворювати букви та дописувати після нього, наприклад, знак оклику.

Onek дістав із кишені дивного вигляду маркер і сказав: «Це моя тег-машина. Нею я залишаю своє ім’я на стінах, бетонних плитах, вагонах метро – будь-де. Затерти напис дуже важко через формулу пігменту. Працівники метрополітену мають щодня знищувати теги розчинником, але скільки би вони не терли, максимум у них виходить перетворити напис на сіру пляму».

Як викликати автора на війну?

Ми опускаємося крізь підземний перехід на набережну. Я бачу напис «Большое пятно говорит само». Це не графіті та не стріт-арт, а просто напис на стіні, скоріше, вулична поезія.

Onek вважає, що графіті – це не мистецтво, не ремесло, і не хобі, а стиль та спосіб життя. Для того щоби стати справжнім майстром, потрібно вправлятися десятки років, витрачаючи на фарби по дві-три тисячі грн щомісяця, проводячи багато часу за пошуком вільних поверхонь і малюванням, ризикуючи натрапити на конкурентів, хуліганів або поліцію. Сам Onek малює вже 19 років. Уперше він натиснув на кнопку балончика із фарбою у 10-річному віці. Onek настільки просякнутий цією субкультурою, що має графіті-тату навіть на своєму тілі: на нозі та на обох руках. Він буквально відчуває кожен штрих, лінію і кольорову пляму малюнка. «Ось дивися, це антиграфіті, антистиль, тут робота із силуетом дуже брудна, – пояснює він. – Людина, яка це малювала, не мала попереднього ескізу й не очікувала саме на такий результат. Вона не може зробити добре, тому робить, як виходить. Якщо автор так байдуже ставиться до своєї роботи, то як до неї буде добре ставитися хтось інший?»

Onek каже, що ідеальне графіті повинне мати правильну форму букв, асиметричність, добре розташування, якісний підбір кольору, хорошу живу лінію, правильну тінь. Якщо художник помиляється, то він повинен виправити всі огріхи.

«Набережна приваблює дітей та рибалок», – каже Onek. Уздовж всієї набережної сидять десятки рибалок, які вимахують довгими вудками, збираючи улов у пластикові мішки. «Я тут часто сиджу, – каже один, – ловиться здебільшого плотва. У день вдається кілограми три упіймати. Ловлю все для себе, не продаю». Для того щоб сфотографувати велетенський напис «ETC» мені довелося спуститися сходами біля рибалки майже у воду Дніпра.

«ЕТС значить Enjoy The City – “насолоджуйся містом”, – пояснює Onek. – Це найтоповіша команда в Україні, яка малює щодня. Цей блок вони зробили спеціально для того, щоб інформаційний посил було видно людям, які пропливають повз нього на катері». Чесно кажучи, на мою думку, цей напис виглядає дещо незграбно та потворно. «Хлопцям, які його намалювали, нема чого комусь доводити, – відповідає на це Onek, – вони й завтра будуть малювати. Це їхній спосіб життя. І ця віддача і любов до своєї справи відчуваються. Ти не можеш сьогодні вранці прокинутися і сказати: “Так, я більше не малюю”. На такий малюнок витрачаються десятки літрів фарби. Він дуже дорогий».

Схожі малюнки робить автор MX ONE. Їх складно малювати навіть фізично: адже доводиться декілька годин тримати рівно балончик у простягнутій руці та креслити ним ідеально рівні лінії. Такі малюнки фотографують тільки із човна або катера, бо зблизька вони просто не поміщаються в кадр.

Деякі графіті малюють валиком із довгою ручкою. Це дуже тривалий та виснажливий процес. Ось цей примітивний малюнок із жовтими котами потребував щонайменше 200 проходів валиком.

Я помітив ультраправий напис White power – «влада білих». «Це не графіті, – каже Onek, – графіті не може мати політичних посилів, воно відштовхується від них».

Особливе захоплення викликають велетенські малюнки, зроблені ніби під лінійку. Але насправді графітисти роблять їх на око. Складність у тому, що товсті рівні лінії доводиться малювати балончиком із фарбою, який видає лінію шириною у 3 см.

Ми бачимо і багато недороблених малюнків: мабуть, у їхніх авторів закінчувалася фарба або терпіння. Onek бачить чергову аматорську роботу: «Це взагалі ганьба! – обурюється він, – я би погані малюнки не фотографував».

У графітистів немає жодного бренд-буку з усталеними правилами. «Наші правила пише вулиця, де кожного дня зафарбовують стіни, і їх треба поновлювати, – пояснює Onek. – Графітчики показують один до одного повагу. Якщо ти бачиш якісний малюнок, а сам його повністю не перекриєш своїм малюнком і зробиш тільки гірше, то викличеш його автора на війну. Наступного разу він зіпсує твій малюнок. У нашому середовищі всі розуміють, хто винуватий, а хто правий».

Анонімне та ефемерне мистецтво зникає кожного дня

Кожен малюнок на стіні існує не сам по собі, а у певному контексті. «Коли ти дивишся на комп’ютерне зображення на моніторі, ти не бачиш атмосфери місця, – говорить Onek. – Ти не знаєш, чи є позаду малюнка дорога, чи може по ній їхати машина поліції. Тому малюнками ніхто не хвалиться в інтернеті. Малювати графіті небезпечно, це кримінал».

Саме тому графітисти ніколи не називають своїх справжніх імен і прізвищ. Це анонімне мистецтво, де автори просувають не своє реальне ім’я, а яскравий псевдонім.

Серед графітистів є своя ієрархія та кодекс честі. Люди, які займаються графіті давно, ніколи не будуть малювати на пам’ятниках архітектури, на лікарні або малювати щось просто випадково, щоб сподобатися дівчині. Порушників цього вуличного кодексу честі можуть покарати по вуличним законам. «Це жорстокість, бійки, – каже Onek. – Хоча я проти цього. Краще збити з нього фарбу, щоб він повністю оплатив наступний малюнок». Але побиття – це не найгірше, що може статися із порушником. Врешті він отримує своєрідний «вовчий квиток»: його псевдо стає скомпрометованим, і він змушений його змінити, бо інакше кожен його новий малюнок будуть зафарбовувати.

Графіті не малюють у підвалі або на закинутих руїнах. Робота має бути помітною людям, тому обирають набережні, станції метро, потяги, стіни будинків. Але все це мистецтво є вкрай ефемерним: все, що зроблено сьогодні, завтра, ймовірно, буде відмите. Лише деяким ліченим роботам вдається вижити протягом багатьох років. Декілька з них є і на набережній Дніпра. «Дехто скаже: це порожня трата часу і грошей, але у цьому є і своя інтрига, і своя свобода, – каже Onek. – Коли мені казали, що я скоро кину малювати графіті, що це все у моєму житті ненадовго, я зробив собі татуювання True Graffiti – “справжнє графіті”…

Графіті – це дивна річ, – додає він, – ти помічаєш якогось нового цікавого персонажа, бачиш його малюнки, намагаєшся із ним познайомитися, дізнатися, хто це, а він вже – раз і кинув малювати. Одружився. І таких багато».

Брудні та великі

Onek каже, що для виготовлення класичного малюнка необхідно 6 балончиків фарби, кожен з яких коштує 3,5 євро. До балончиків потрібно мати ще декілька насадок для малювання різних ліній. Зазвичай вистачає комплекту із 3-х насадок, кожна з яких коштує 15 грн. А отже, в середньому один малюнок коштує його автору 20 євро. На вихідних графітист зазвичай робить два малюнки. «Це дуже б’є по видатках, – каже Onek, – часто графітчики бувають жадібними. Вони готові пожертвувати багато чим заради малюнка».

Onek каже, що найзліші – графітисти, які малюють біля кінцевих станцій метро. Вони можуть довго стерегти своє місце, сидячи там годинами, чекаючи слушного моменту для малюнка. Якщо вони побачать конкурента, то можуть його прогнати і навіть повідомити про нього у поліцію.

Дехто малює спеціальними маркерами із чорнилами «ультраважкої відмиваємості». «Якщо графітчика упіймати в метро і сказати “Відмий свій напис, і ми тебе відпустимо”, то він просто не зможе цього зробити, бо це неможливо, – пояснює Onek. – Подібні ситуації іноді закінчуються насильством чи арештом. Один мій знайомий поїхав до Мінська малювати в метро. А в Білорусі немає штрафів або ж умовних покарань за дрібні злочини. Там за все одразу дають тюремне ув’язнення, хоч би й короткотермінове. Коли інші в’язні почули, за що закрили графітиста, вони дуже здивувалися. “Який же ти дурний: витратив свої гроші, свій час, а тепер ще й отримав за це термін! – сказали вони. – Тобі треба було вкрасти щось, продати, взяти пива, подругу, посидіти на воді”. Щойно мій знайомий вийшов – одразу знову став малювати. Графіті – це не хвороба, щоб її усвідомити та лікувати. У мене був випадок, коли мене упіймала поліція, і ми уклали угоду: вони мене відпускають за те, що я пофарбую у них у райвідділку сейф.

Дуже складно графітистам із провінції, які не мають достатньо грошей на фарбу, а до того ще й потрібних кольорів не буває у магазинах. Іноді буває так: почав малювати – і раптом фарба закінчилася. Пішов у магазин, а там потрібного кольору вже немає. Через деякий час привезли фарбу, купив, пішов домальовувати, а малюнок вже витерли комунальні служби чи зафарбували конкуренти.

Коли ми поверталися з набережної, Onek показав мені свій гігантський чотириметровий тег, який він намалював у підземному переході. «Я зробив його за 15 секунд, – сказав він. – Він нахабно заявляє про моє ім’я у цьому місці. Це дуже брудно та індивідуально. Суть незрозуміла, але букви читабельні, ім’я помітне. Це дуже добрий результат для нашого міста. Саме такі написи і повинні бути: брудні та великі».

Текст і фото: Олег Шинкаренко

Залишити коментар