Середа, 30 вересня

Залишкова література

Література – одночасно і творець одеського міфу, і його складник. Як творець міфу література цілком реальна, але як частина міфу вона абсолютно фантазійна. Й іншого шляху у нас немає: реальність досить сумна.

Взагалі літературу одеську можна розділити на три частини – заїжджу, виїзну і «залишкову». Заїжджали в Одесу кращі письменники й поети Росії – Пушкін, Гоголь, Бунін, Маяковський… Одеса так чи інакше привласнювала їх собі: легендами, назвами вулиць, пам’ятниками та меморіальними дошками. Одеса входила у творчість цих письменників і поетів. Але… Так згадують про скороминуще захоплення юності – із сумом, а іноді і з роздратуванням…

Виїзна література – література, створена одеситами, які не побажали вмирати в місті, де вони народилися. Ахматова не рахується – її відвезли з Одеси дитиною, а у віршах вона публічно відреклася від рідного міста, запропонувавши поставити їй пам’ятник «не біля моря, де я народилася, останній з морем розірваний зв’язок…» Пам’ятник все ж поставили – у тому районі, де, ймовірно, знаходилася дача, на якій з’явилася на світ Анна Андріївна Горенко. Пам’ятник складався з бронзового барельєфа і чавунної литої лави. Всі елементи пам’ятника в різний час були викрадені та здані на переплавку, скоріш за все. Потім пам’ятник був відновлений.

Але от біда – краса і гордість одеської літератури, поети і письменники так званої південно-руської (тепер, як виявилося, південно-української) школи вже в цілком зрілому віці свідомо покинули своє місто, не забувши залишити нам листування, в якому місто називалося «мертвим» і «порожнім». У 70-90-ті роки ХХ століття історія повторилася, щоправда, письменники, що покинули Одесу в ці роки, ніколи не досягали того рівня популярності, як Багрицький, Катаєв, Олеша… Хоч імена в ній – чудові. Назву хоча б чотирьох: Аркадій Львів, Юрій Михайлик, Марія Галина, Юхим Ярошевський. Але імен насправді набагато більше.

Гірше йдуть справи з літературою залишковою. Ті, хто помер тут, практично невідомі. Навіть такий чудовий український поет Борис Нечерда, вже в часи незалежності України. Мені у свій час, коли Борис був уже дуже хворий, доводилося клопотати про виділення йому хоч якої-небудь квартири…! Був у Одесі такий радянський поет Віктор Бершадський. Поет не дуже видатний, іноді просто наївний… Він спробував було виїхати до Москви і жив там певний час, але не втримався. Повернення він описав так:

«Мій переїзд – сумнівна доблесть.
Спілкування, видавництва, друзі…
Москва – Москва, а область – це область,
І нічого вдіяти тут не можна».

Нічого не скажеш, правий був Віктор Арнольдович. Область – це область, Одеса – це Одеса, ах!

Найболючіше. Я впевнений, що при різнорідності населення Одеси в неї не може бути одного, єдиного міфу. Думаю, що кожна етнічна група створювала тут свій міф. Невже у греків немає свого одеського міфу, в центрі якого «Філікі Етерія»? Невже молдавани байдужі до того, що «Молдаванка» – молдавське поселення – старше основної частини Одеси? Я спостерігаю невдалу спробу затвердити український одеський міф як основний, офіційний. Цей міф базується на тому, що на місці турецького Хаджибея колись було українське поселення Кацюбеєв, таким чином, Одесі – не 200 з гаком років, а цілих 600. Дерибас і Ланжерон сховалися було за спину отамана Головатого. А козацькі сили, які брали участь у взятті Хаджибея, перетворилися на якийсь час на визволителів споконвічних земель від турків. Тут річ не у фактах, а в акцентах. Хоча за необхідності факти ховалися під тяжким вантажем фантазії – фантазії бувають важкі, так.

Так-от, офіційний «одеський міф» – це теж міф частковий, належить істотній частині, але все ж тільки частині населення Одеси. Ця частина була присутня в місті довше і була стабільнішою за інших. Вона краще говорила – говорила яскраво, хоч і з акцентом.

Ці процеси вивернули Одесу назовні. Одесити мешкають по всьому світу. Кажуть, що Одеса – то є усмішка Бога. Здається, це гірка усмішка.

Кажуть, що Одеса – то не є місто, то є країна. Якщо це так, то вона має столицю, і та столиця – Москва. Ні, не Москва Путіна, Москва Жванецького. Але протягом десятиріч центром тяжіння для одесита була Москва.

Сьогодні День пам’яти жертв політичних репресій. Тисячі одеситів загинули в часи «великого терору» наприкінці 30-х років. Але й після війни репресії не припинялися. Так, крові було менше – вистачило її у воєнні роки. Але арешти тривали аж до перебудови. Товариство «Меморіал» влаштувало розкопки на містах розстрілів. Багато в’язнів сталінських часів знайшли місце упокоєння на Другому християнському кладовищі. Але скільки їх залишилося на 6-му кілометрі Овідіопольського шосе, ніхто достеменно не знає…

День пам’яті жертв політичних репресій.

***

Програма «Меморіалу». Відкопували скелети.

Руки зв’язані за спиною. Продірявлені черепи.

У них звучали радянські пісні, які співали естети.

Як в раковинах – шум моря. О, яка численна юрба

Зібралася б в день Воскресіння відсвяткувати ніч розстрілу.

Як би Божа любов ці тіла зігріла!

А поки – вигуки диякона і голосіння попа.

Їх ховають по-людськи. Урочисто. За певним обрядом.

Ховають вдруге. Вже не закопують, як собак.

Нічого не загрожує сьогодні людському стаду.

Де безсмертний полк, там і безсмертний барак.

Так, була така програма «Меморіалу».

Відкопували скелети. Країна спокійно дрімала.

У ніч перед стратою приречені дрімають так.

Борис Херсонський

Залишити коментар