П'ятниця, 18 вересня

Вже п’ятий рік на сході України триває війна. Знання про безпечну поведінку при обстрілах та поводження з небезпечними «іграшками» давно вже стали частиною побуту і щоденним досвідом для тих, хто мешкає в сірій зоні. Навіть ставши переселенцями і проживаючи на безпечних територіях вже не один рік, дорослі досі «тренують» характер, бачачи, наприклад, глухі балкони чи вікна з решітками, з яких у разі потреби швидко не вирватись, а зволікання на війні може коштувати життя. Щоб вікна перестали бути страшними, ті, хто бачив війну своїми очами, вигадують історії про життя, яке вирує за ними…

Мешканці ж «мирних» територій безтурботні. Елементарних правил безпеки при стрілянині часто не знають не лише діти, а й дорослі. Нещодавно донька принесла зі школи неймовірну історію. Мовляв, коли молодші школярі на групі подовженого дня гуляли на вулиці, в будинку поруч хтось стріляв, і чи то снайпери, чи то лучники бігали по даху. Діти розповіли про це своїй молоденькій вчительці, але вона не повірила, сказавши: «Не вигадуйте». Деякі з дітей побігли до класу – ховатися та телефонувати батькам. Більшість «влипла» носами у сітчастий паркан, аби краще розгледіти, що відбувається. Зі слів доньки, потім дітей все-таки завели до школи, й адміністрація викликала поліцію.

Історія здалася мені настільки неймовірною, що я не поставилася до неї серйозно. Вирішила: або вигадує, або поруч зі школою знімали кіно. Але вже ввечері у батьківському чаті виявилося, що історія вигадкою не була – в сусідньому будинку дійсно хтось стріляв із пневматичної зброї, і приїжджала поліція. До того ж це не перший випадок. Минулого року на територію середньої школи, що стоїть поруч із нашою, зайшли дві людини в камуфляжі, почали стріляти по вікнах, а потім втекли. Поліцейським, що приїхали на виклик, знайти їх не вдалося.

Уявіть собі: діти телефонували батькам під час події, розповідали про неї ввечері, але ніхто з дорослих не сприйняв це всерйоз! Столичним мешканцям здається, що війна далеко. Але вона, на жаль, вже в головах і будь-коли може торкнутися не тільки кожного з нас, дорослих, але й наших дітей.

І тоді я подумала: а чи не запросити нам до школи чудову людину, ветерана та ще й дитячого письменника Сергія Лоскутова (творчий псевдонім – Сергій Лоскот), книжка якого «Великі собаки бояться маленьких дівчаток» претендувала на премію «Книга року-2016» і потрапила до топ-10 за рейтингом BBC. Батьки, класний керівник і директор школи ідею підтримали. І я дуже вдячна Сергію Лоскутову, що він одразу ж погодився і прийшов до наших школярів із книжками, серед яких були не тільки його «Великі собаки бояться маленьких дівчаток» (видавництво «Віват»), «Поганий день і веснянки», «Хлопчик і відьма» (видавництво «Ранок»), а й книжки Тетяни Стус із серії «Читальня», рекомендовані Міносвіти для позакласного читання молодших школярів.

Фото: Анна Третяк

До речі, саме Тетяна Стус стала хресною матір’ю Сергія Лоскутова у дитячій літературі. Прочитавши його філософські казки на Facebook (одну з них, «Кришталеву гусеничку, було перекладено українською мовою й озвучено), які Сергій почав писати ще на війні («Все було дуже жорстко. Багато крові, страху. Треба було хоч якось заховати свій мозок. Почав придумувати свої світи і йти в них»), Тетяна попросила приятеля написати дитячу казку. Так з’явилася книжка «Великі собаки бояться маленьких дівчаток» – історія про дружбу великого собаки й маленької дівчинки, яку проілюстрував священик Максим Долинний. А потім ще дві книжки із серії про відьму Кукарачу (вже з ілюстраціями Надії Кушнір – авторки відомого Гуся), прообраз якої Сергій взяв із власного дитинства: «Мабуть, у кожному дворі є така “погана” тітка, “відьма”, яку чомусь ненавидить дітвора. І в нас була така. Що ми їй тільки не робили, навіть кидали у вікно павуків. А потім дізналися, що вся сім’я цієї жінки була репресована, вона була самотньою, але надзвичайно доброю людиною. Тож ці історії про те, що хоча деякі люди своєю зовнішністю інколи викликають в нас якісь негативні емоції, всередині вони можуть бути дуже добрими й хорошими. І ще трішки про самотність. Бо люди часто закриваються у власній шкаралупі».

На сьогоднішній день у творчому доробку письменника – більше 30 оповідань. До друку готується його нова книжка – детективна історія для дітей-підлітків.

На зустріч із Сергієм зібралося одразу два класи: перший і третій. Тож письменнику було нелегко, але він впорався. Розповів дітям про те, що якщо неподалік стріляють, то потрібно бігти в інший бік і шукати схованку, а не намагатися підійти поближче, аби краще розгледіти, що відбувається. Про те, що в сірій зоні, де обстріли – хвора й страшна буденність, працюють школи, і в них навчаються діти, які з правилами безпеки, на жаль, знайомі вже дуже добре. Їх потрібно знати, хоча всі ми сподіваємося, що ці знання нам ніколи не знадобляться. Про те, що війна – це дуже-дуже страшно, а зовсім не романтично, і саме тому, повернувшись з неї, Сергій, інженер за фахом (закінчив Київський національний архітектурний факультет університету будівництва і архітектури за спеціальністю «Мистецтво», працював дизайнером, менеджером з реклами, прорабом і навіть був співвласником клінінгової компанії), почав писати дитячі книжки. Серед них одна – «Сім казок закрученого хвостика» – була написана шрифтом Брайля, спеціально для дітей із проблемами зору).

«Деякі з цих дітей, – розповідав Сергій, пустивши книжку по колу, щоб школярі могли торкнутися її білосніжних сторінок із маленькими рельєфними крапочками, – ніколи не бачили звичних нам фарб сонця, неба, зеленої трави. Спробуйте заплющити очі ненадовго – і ви одразу опинитесь у цілковитій темряві і почуватиметесь самотньо. Чимало дітей залишаються в таких спеціальних інтернатах надовго, без батьків. Тож якщо ви напишете їм листи, я буду радий передати, а вихователі обов’язково прочитають їх діткам».

Після зустрічі хлопці-третьокласники оточили Сергія та ставили питання. Їх цікавила війна. Щоправда, їм не вистачило книжок, які побігли читати першачки. Найбільшою ж нагородою за цю зустріч були слова однієї з дівчаток-першокласниць, які передала її мама: «Я зрозуміла, що коли тобі страшно, комусь страшно також. І треба йому допомогти, щоб усім було добре».

«Дітям потрібно розповідати про війну, – вважає ветеран. – Хоча про неї складно говорити навіть із дорослими». У березні 2014-го Сергія буквально серед ночі забрали до військкомату. У складі 72-ї ОМБр він пройшов найбільш пекельні точки війни – від Маріуполя до Ізвариного, потрапив до госпіталю і знову повернувся в АТО. На фронті у Сергія з’явився названий син, 23-річний Микита, дуже схожий на чоловіка зовні. Одного дня він загинув…

Повернувшись із війни, Сергій не любить одягати воєнну форму. В цивільному прийшов і на зустріч с дітьми: «Я демобілізувався майже три року тому – наприкінці 2015-го. Зараз там, в окопах сидять молоді хлопці, майже діти. І перед ними соромно».

Із війни ветерани повертаються дуже складно. Пам’ятаю, як познайомилася із Сергієм Лоскутовим в червні 2016-го на першому форумі «Захоплені життям. Історії успіху ветеранів АТО», організованому проектом «Воїну – гідна праця» ГО «Центр зайнятості Вільних людей». Після його демобілізації минуло близько 9 місяців, Сергій вже пройшов реабілітаційний курс ГО «Побратими», де, крім усього іншого, ветеранів навчали надавати психологічну підтримку. Але моїм першим враженням після знайомства з ним було відчуття натягнутої струни.

Час, творчість, підтримка близьких людей і відчуття потрібності лікують. Але в машині, вже після зустрічі, Сергій розповідав мені про те, що за півроку троє з його знайомих покінчили життя самогубством. І особисто його витягли ті діти з вадами зору з інтернату, про яких він розповідав у школі. Дітям потрібні ветерани. А ветеранам потрібні діти. Для того, щоб вікна перестали бути страшними. Бо за ними вирує життя.

Текст: Ганна Дрозд

Залишити коментар