Четвер, 24 вересня

Луцький будинок з химерами… без химер. До унікального будинку луцького скульптора Миколи Голованя вервечкою йдуть туристи. Чоловік присвятив створенню цього шедевру півжиття і продовжує його вдосконалювати. Совєти знесли його батьківське обійстя. Там розпис був на цілу стіну із сюжетами Помпеї. Мозаїка. Скульптури. І вишні під хатою… Натомість дали хрущовку. Та в чотири стіни луцький скульптор Головань не зміг вмістити свою розхристану творчу душу – і вибудував дивний дім просто на болоті, над річкою Стир.

Майстер і Рудий німець

Йому 75. І він чимось навіть схожий на героя з якогось чудернацького фільму про гоблінів. Чи з роману Віктора Гюго? Фактурний. Наче ліпив себе сам. Обвітрене тіло. Засмальцовані від щоденної роботи з камінням і бетоном шорти. Важкі руки, ноги. Незмінна шевелюра. І мереживо довкола напрочуд світлих очей. Чи то від усмішок. Чи то від частої задуми.

«Олено, тільки не забудеш мені сказати, щоб я полив квіти», – спиняється дорогою до ротонди.

Рідко коли випадає почути, як про свій шедевр і все, що притягує до нього тисячі туристів, розказує сам Майстер. У нього вишукана українська мова і якась внутрішня інтелігентність, міцна, як кам’яна брила. Кожен день проводить в оточенні своїх робіт. Хоча й будинок цей – радше майстерня, творча лабораторія. Але поза ним себе скульптор Головань не уявляє, бо «приріс».

Він іде показувати, що тут є. Під ногами бетонні плити зі скляними пляшками всередині. Кожну-кожнісіньку виліпив сам і сам вимостив…

На порозі хати ліниво потягується до непристойності рудий кіт. Скульптор купає його часто. Але ще не назвав. «Між нами, – каже, – я називаю його Рудий німець». Кіт розуміє скульптора, схоже, краще, ніж багато хто з людей.

Хату, розпис, мозаїку – під бульдозер

Історія цього будинку почалася наприкінці 70-х. Микола Головань – лучанин. Мати – полька і була доброю швачкою. Батько – одесит і непогано столярував. У синові вони змалечку побачили хист до малюнка. Тому згодом віддали вчитися до Львова, в училище прикладного мистецтва. Молодий скульптор повернувся з навчання до Луцька, щось творив, десь себе шукав. У дворі батьківського обійстя звели «врем’янку». Батько майстрував вікна-двері, син виливав зі шлаку стіни. А потім зробив із хатини витвір мистецтва: розмалював стіну грецькими сюжетами, прикрасив скульптурою і мозаїкою. А коли розбудовували Луцьк, хату Голованів постановили знести.

«Тоді ж як: зносили, де хотіли, і ніхто нічого не питав. Давали компенсацію за дерева і квартири кому там. Уяви: як я міг жити в тій хрущовці?! Це тоді, коли в мене був гарний двір, вишневий садочок, яблуньки, сливи… Та хата ж – вся в мозаїці, а всередині – розпис на грецьку тематику, щось на кшталт Помпеї. Хлопці там збиралися, була ціла історія!.. Дещо я зміг врятувати. Але більшість пропала. Пішли під бульдозер ті розписи і той мій труд. І після того – все: я взявся спасати свою душу», – згадує Микола Головань.

Каже, «заглох» тоді. Хрущовка, маленькі діти, суєта… Так він вирішив оздобити унікальними скульптурами луцький центральний парк відпочинку та не просити за це ні грошей, ні похвали – лише ділянку під новий дім.

«Це місце я вже тоді облюбував. Тут, щоправда, було болото…» – зазначає.

Так у парку постала славнозвісна алея Голованя, на яку ходили дивитися як на скульптурну виставку і яку нещодавно реанімували. А за скульптури в 1979-му дали землю. Цікаво, що більше 30-ти років «будинок Голованя» Голованеві не належав, бо ділянку донедавна не дозволяли приватизувати: хоч вона і на околиці, і на болоті, але все ж нібито входила в межі історико-культурного заповідника «Старий Луцьк».

Усе, що тут є, скульптор зробив своїми руками. Кожен камінець ним принесений. Кожен образ ним викоханий.

«Був би живий Гауді, він подав би мені руку»

Сюди, у святую святих автора знаменитого на всю Україну луцького будинку Голованя, прагне потрапити багато люду. Кажуть, 70 % туристів, які приїздять побачити в Луцьку щось цікаве, спершу йдуть до майстерні Голованя, яку в народі часто називають «будинком з химерами», а тоді вже – в стародавній Луцький замок. Однак, є чимало лучан, які вважають дім Голованя звалищем скульптур, каміння і різного непотребу, а самого митця – диваком. І тим будинок у Старому місті над Стиром ще цікавіший.

«Знаєш, коли мені кажуть: “Ви нагадуєте Гауді в Барселоні», я відповідаю: «Був би живий Гауді, він подав би мені руку», – всміхається Микола Микитович.

У променях сонячного надвечір’я його двір можна розглядати годинами. Паркан, оселя дивних форм і вся в неймовірних скульптурах, за нею – синова кузня, італійський дворик… Поміж готових робіт, серед яких найбільше сакральних образів, – бетонні брили, шматки піщаника, гора скляних пляшок і тисячі дрібниць, у яких майстер вже ЩОСЬ побачив, але ще не знайшов їм місця.

Найперше запрошує глянути на ротонду. Тут скульптор Головань ховається від міської суєти і працює над своїми шедеврами. Рукавиці майстра. Пензлики. Камінці. Стілець…

«Ротонда – то романтика. У всі часи людям треба щось таке зробити, щоб радувало око. Починаючи від XVII і аж до XIX століття була така мода: робити напівзруйновані замки в парках. Хочеться теж дати якийсь характер своїй творчості, щоб вона трохи відповідала оцій романтиці. І так, тут добре працюється», – пояснює скульптор.

Лучани знають: його дратує, коли це обійстя називають «будинком з химерами». Бо він його іменує «вернісажем». Не інакше.

«Не люблю. Химери – то в Києві. Я іноді жартую: Химери – то в Городецького і у Верховній Раді, а тут – вернісаж. Немає химер. Є сакральна скульптура, є алегорія», – каже.

«Трішки Ватикана»… І сам – серед апостолів

Угорі на будинку – напис латиною. Запитую в нього, що це?

«“Свобідна праця – це задоволення”», – читає.

Тут і «трішки Ватикану», і скульптура зодчого луцького замку князя Любарта, і єдина у світі скультура короля Вітовта у короні. Ангели, мадонни, леви… В окремому італійському дворику, дбайливо «затуленому» від дороги і зайвих поглядів, він зібрав усі роботи свого сина Миколи. Сина-скульптора, який рано пішов із життя, залишивши батькові незнищенну тугу…

Особливих гостей він завше запрошує до ще одного унікального простору. Сакральне місце Голованя – чи то кухня, чи то вітальня всередині будинку.

Стеля – у дивному ліпленні. Стіни – у чудернацьких візерунках. Стіл. Старі фотографії, з однієї з яких пильно дивиться у вічі кожному Головань-молодший. Тут багато світлин сина й різних дорогих серцю дрібниць. І стара ялинка новорічна, ще в гірляндах. І келихи. І журнали з книгами…

«Тут у мене кухня як намолена церква», – додає скульптор.

Найсокровенніша робота для нього, з усього що є в цій хаті-майстерні над Стиром, – «Сім’я».

«Он вона, створена 35 років тому, – показує барельєф над широкими дверима. – Отам мої діти, дружина, я як Атлант тримаю на собі. Це коли я був молодий і крепкий».

Кажуть, десь у своїх скульптурах на стіні химерного будинку автор заховав і зображення самого себе.

«Ой… – наче ніяковіє. – То перифраз на апостолів. Оце я – з молотком. Я їх робив, коли не дозволено було. То були часи совдепу, коли релігія була не на користь державі. Навіть еротику вони тоді сприймали краще, ніж релігійну тему».

Тому то був своєрідний протест. Піщаник, з якого робив апостолів, витягнув із болота. Привозив сюди і тесав у 15-градусний мороз із кожухом на плечі. Каже, хотів, щоб було швидше.

«Не сумніваюся, що в кузні, де кував мій син, ще куватимуть онуки»

Нещодавно луцька громада назвала Миколу Голованя почесним громадянином Луцька.

«Це навіть більше, ніж би мені сказали: “Ти народний“. Я горджуся, що я лучанин, що я творю не тільки для мешканців міста, а й для всієї України. Не побоюся цього слова, бо я не схибив у мистецтві. Я стараюся чесно робити. Від початку і до кінця. Оцими руками», – показує натруджені пальці й міцні руки з прудкими венами.

Торік із великим успіхом у Луцьку пройшла його персональна виставка малюнків, яка показала несподівано іншого Голованя. Чорно-білого.

Та все ж нині 75-річний Головань рідко коли виходить на люди.

«Знаєш, коли людина багато бачила за життя, то в старості вона більше мовчить… Я ж не заберу це все з собою. А дякуючи цьому вернісажу, живу. Міг би того не робити, але добре, що зробив. Що бачу світ, бо до мене йдуть люди. Що я потрапив саме на одну вісь із нашим замком Любарта. І воно доречно підходить старожитності нашого міста. І не сумніваюся, що в цій кузні, де кував мій син, ще куватимуть онуки. Головне, щоб влада трошки зберегла це», – каже Головань.

***

…Він збирається зрештою таки полити свої квіти. Розмову в містичних променях надвечірнього сонця, що зухвало граються ликами його мадонн, князів, апостолів і мучеників, перериває чиєсь «Добрий де-ень!» за парканом.

Знову туристи.

«Хлопці, звідки ви є? О, з Києва! То зайдіть всередину», – гукає Головань, вітається і подає молодим людям руку.

Рудий німець смачно потягнувся на теплому порозі й насторожив вуха.

Текст: Олена Лівіцька

Фото: Павло Березюк

Залишити коментар