Середа, 2 грудня

Хамсін

Коли літак сідав в аеропорту Бейрута, у мене майнула думка, що бачу перевернутий український прапор: море принадно синіло внизу, розливаючись під жовтими, помаранчевими, золотими й рудими небесами. Ніколи я не бачив такого неба.

Тож зрозуміло, що на землі я насамперед запитався про небо. Це хамсін, пояснили мені. З арабської – п’ятдесят. Тобто вітер, що дме п’ятдесят днів навесні, переважно у квітні й травні. Вітер із жарких пустель, тому приносить із собою пісок, який застигає в небесах, наче накриває все піщаною ковдрою.

У нас небо може бути помаранчевим, коли сонце сідає за обрій, а в Лівані хамсін застилає собою світ, робить повітря непроглядним і гарячим, як дим. Таке враження, ніби десь за виднокраєм триває грандіозна битва, курява й чад пожеж здіймаються вгору, а тобі залишається тільки розпачливо дивитися на цю смертоносну красу й гадати, хто ж вийде з неї переможцем.

Ліван – передусім країна запитань, а не відповідей. І найперше серед них – як стільки всього могло вміститися на такому маленькому клаптику території? Чи це такий Вавилон, де всього намішано, чи це Ноїв ковчег майбутнього, де збережеться всього потроху?

В Україні є лише одна – Чернівецька – область, яка за площею поступається Лівану (а Дніпропетровська й Одеська області більші за цю країну втричі). Але в Лівані з морського пляжу можна побачити засніжені вершини височезних гір, тут із кварталу хмарочосів у Бейруті за годину можна доїхати в містечко, вік якого перевалив за кілька тисячоліть, тут поруч можуть іти дівчина в міні-спідниці, жінка в хіджабі, старий килимар і бойовик «Хезболи» з автоматом через плече.

Тут вулиці рясніють розкішними ресторанами, але найсмачніше годують у маленьких припортових забігайлівках, де просто обсмажують свіжу рибу на вогні. Тут закусок перед їжею тобі принесуть стільки, що на основну страву сил уже не залишиться. Тут корицею приправляють не солодощі, а м’ясо; баранину з рожна щедро поливають лимонним соком, а в смачнюче морозиво додають рослинну смолу, щоб воно не розтікалося на спеці.

Половина Лівану – це благодатний середземноморський пляж, але самих пляжів тут обмаль, а морський туризм майже не розвинений: ліванці не люблять обслуговувати чужих, для них це приниження гідності. Зате в горах аж роїться від сліпучих вілл і фешенебельних готелів, куди приїжджають багаті шейхи з Аравійського півострова – влітку, щоб у гірській прохолоді пересидіти літо, а взимку кататися на лижах.

Кожен такий «турист» залишає в країні мільйони, тож нащо напружуватися ще й заради якихось бідняків, що подорожуватимуть з рюкзаками й ночуватимуть у гостелах? Можливо, саме через це в країні не існує нормального громадського транспорту, а їхати кудись варто тільки на власному авто. Якщо зможете: тиснява тут така, ніби в київському метро в годину пік, правил дорожнього руху немає, а водії змагаються в спритності й хамстві.

Тут стільки історичних пам’яток і самої історії під ногами, що вони вже ні для кого не становлять цінності. Часто місцеві жителі знаходять якісь артефакти, просто перекопуючи свій город. Навіть жарт такий є: ліванці не дуже люблять будувати нові будинки, бо під час закладання фундаменту обов’язково знайдуть рештки якоїсь старовинної споруди. Якщо ж серйозні забудовники під час робіт раптово відкривають якісь старожитні руїни чи черепки, то поспішають хутчіш залити все бетоном, аби не мати потім клопотів з управлінням охорони культурної спадщини.

Якщо в Європі ми часто пишаємося своєю вдаваною багатокультурністю, то в Лівані вона справді жива – тут мечеть стоїть стіна в стіну з церквою, президентом може бути тільки християнин, прем’єром – мусульманин-суніт, а спікером парламенту – шиїт.

Півстоліття тому Ліван називали Швейцарією Близького Сходу, країна була багатою й модною, але потім усе зруйнувала громадянська війна. Нині тут панує хисткий мир, але коли в день виборів потрапляєш у Сайду, де через кожні сто метрів стоять автоматчики «Хезболи», а в’їзд у місто пантрує військовий блокпост урядової армії, то розумієш, що перемир’я це – хистке й непевне.

Особливо враховуючи, що після війни владу в країні було розділено порівну між християнами й мусульманами, але з того часу розподіл сил суттєво змінився. Християнські сім’ї мають мало дітей, сунітські – трохи більше, а в шиїтів родина може мати понад десять малюків. Тому вперше за всю історію в Бейруті, який довгий час був найбільшим християнським містом Близького Сходу, на виборах перемогли шиїти.

Вони так і кричали на вулицях тієї ночі, коли мені не вдавалося заснути: «Бейрут – шиїтська!» (Бейрут в арабській мові – жіночого роду).

А на ранок небо знову заволокло жовтою ковдрою, і літак пірнув у неї, як поплавець за рибою, щоб віднести мене з того світу, де запитань більше, ніж відповідей.

Хамсін залишався позаду, а в ньому – вузенька смужка землі над морем, а на ній – грандіозна битва цивілізацій і тисячоліть, а там … А там пісок застилає обрій, і вже нічого не видно.

Андрій Любка

Фото з архіву автора

Поїздку автора організовано Посольством України в Лівані в рамках програми «Українські письменники в Лівані і про Ліван» (кураторка Марина Гримич)

1 комментарий

Залишити коментар