Вівторок, 20 листопада

Нині Олексій Ботвінов – не тільки народний артист України та всесвітньо відомий піаніст, найкращий виконавець музики Рахманінова, перший українець, запрошений як керівник і виконавець у найкращий театр світу – Ла Скала зі своїм проектом Гольдберг-варіацій Баха. У першій декаді червня він, насамперед, президент Міжнародного класичного фестивалю Odessa Classics, який вже вчетверте пройде з 1 по 10 червня в Одесі. Про дитинство, захоплення та професійне становлення, про публіку й театри, про те, чому досі не емігрував, про головну місію життя і, звісно ж, про те, що не можна пропустити цьогоріч на наймасшабнішому в Україні святі класичної музики Opinion поспілкувався з Маестро.

Вчені стверджують, що перші дитячі спогади виникають щодо тих подій, які часто повторюються в житті дитини. А що Ви пам’ятаєте про своє дитинство?

Пам’ятаю, як я щоразу о 8-й ранку прокидався під звуки фортепіано. Моя мама починала грати, розігрувалася вправами Ганона, а потім переходила до класичних творів. Вона була концертмейстером вокалістів у консерваторії.

Пам’ятаю перші звуки в до мажорі, прості такі вправи, які терпіти ніхто не може, тому що це механічні вправи. А для мене це досі така приємна музика… Вона у мене асоціюється з тим, що день розпочався дуже позитивно.

Я не пам’ятаю, скільки років мені було тоді, 4 або 5, але музика – це перше, що я запам’ятав.

А колискові, які мама Вам співала, пам’ятаєте?

Ні, цього не було. Хоча, можливо, і було, коли я був зовсім маленький, але я цього не пам’ятаю.

А коли Ви вперше сіли за рояль?

Досить пізно, мені було практично 7 років. Батьки не дуже хотіли, щоб я був професійним музикантом, хотіли, щоб я просто займався музикою. На той момент я вже добре вмів писати, читати, і коли пішов вперше до школи, мені сказали, що можуть відразу взяти в 3-й клас. У мене були здібності до навчання, і мої батьки думали, що це цікавіше й перспективніше, ніж музика. А музика планувалася як додаткове заняття. І тому я досить пізно вперше почав займатися.

Мене не взяли в школу Столярського, тому що на іспитах просили заспівати, а у мене донині немає голосу, проте маю абсолютний слух. Але для перевірки слуху справа просто не дійшла, вони мене відсіяли. Сказали: «Усе, дякуємо, не треба».

І це не зважаючи на те, що батьки були знаними в місті музикантами?

Так! Мій батько на той час був проректором консерваторії. А мама була концертмейстером у Іванова. Тобто люди відомі, але мене не допустили навіть до наступного етапу. Щоправда, моя бабуся не могла з цим змиритися і за тиждень перевірила мене сама особисто. З’ясувала, що в мене абсолютний слух, але іспити вже закінчилися, поїзд пішов. Мене віддали в музичну школу при консерваторії, це означає, що там займаються переважно студенти, а контролюють їх педагоги. Тобто музична школа, але не такого рівня, як Столярського.

А бабуся теж була музикантом?

Ні. Просто не могла змиритися з вердиктом: у мене ж у родині всі музиканти. У мого дядька абсолютний слух, і у мами прекрасний, і це тільки по одній лінії. З іншого боку – батько-композитор. Вона просто не могла повірити й була права. Просто в мене не було голосу.

Вона дізналася, як перевірити слух. Виявилося, що це дуже просто: ставиш дитину спиною до піаніно й натискаєш клавіші, потім пропонуєш знайти їх. Я безпомилково знаходив. Вона навіть не могла повірити спочатку, думала, що я підглядаю, махлюю. Але в мене дійсно виявився абсолютний слух.

А як у Вашому житті з’явився футбол? Знаю, що Ви у дитинстві мріяли грати професійно.

Чесно кажучи, це було суто на хлоп’ячому рівні. У нас двір на Пироговській, який тоді ще не був забудований гаражами, слугував майданчиком, там було багато вільного простору. І там відбувалися матчі між дворовими командами. Усі хлопці у дворі грали – це захоплювало. Значно більше, ніж гра на фортепіано. Так часто буває у віці 7-8 років. Але тоді неможливо було потрапити в «Чорноморець». Тепер це реально, тоді – ні. Ось тому це було на рівні аматорського ентузіазму.

Існує стереотип про те, що в музикантів Вашого рівня не було дитинства взагалі, що весь час вони проводили за інструментом. А Ви грали у футбол, можливо, ще на якісь захоплення залишався час?

На всі. Мені все швидко вдавалося. У школі я був круглим відмінником. Музику з 12-14 років почав писати. У принципі я нічого не зубрив, тому в мене було вдосталь спілкування з друзями, походів у кіно, читання книг. Я дуже багато й швидко читав. Книжку міг за день-два прочитати. Мене на все вистачало. Можливо, тому, що тоді не було змоги подорожувати (те, що я зараз дуже люблю)… А так, щодо захоплень, культурних заходів і спілкування – у мене було дуже гарне дитинство. Можливо, і потрібен був пресинг з боку батьків, але його не було.

Цікаво, адже майстерність не з’являється сама по собі, для цього потрібні щоденні кількагодинні заняття?

Ну так, щодня я 2-2,5 години займався на фортепіано дуже інтенсивно, але це було не 5 і не 6 годин, про які часто розказують. Я навіть кілька років займався спортом. Наприклад, у 7-му класі я займався фехтуванням. Навіть це встигав. Потім перестав займатися, тому що шпага була досить важка, рука втомлювалася, і це заважало грі на фортепіано. Займався багато годин, але енергії вистачало, і мотивував результат. Скрізь був результат.

А коли Ви почали отримувати задоволення від того, що під Вашими пальцями народжується справжня музика, що все вдається?

Досить рано, з 9-ти років. Щось перемкнуло, страшенно захотілося грати на роялі, і я раптом зрозумів і навіть повірив, що зможу стати таким піаністом-солістом. Була така впевненість. Але результату тоді, в 9, ще не було, тільки бажання.

Перші результати почали з’являтися в 7-му класі. Так виходить, що я до свого викладача – Серафими Леонідівни Могилевської – потрапив тільки в 5-му класі. До цього інші педагоги з технічної майстерності були хороші, але недостатньо сильні. Вона мені за 2 роки перебудовувала техніку. У неї зовсім інша система гри і педагогічний метод свій, особливий, ні на кого не схожий. Дивовижний педагог. Я зіграв великий концерт із дуже складною програмою. Саме тоді у мене й почалися хороші результати. Виходить, що я не був вундеркіндом, який із 7 років геніально грав… У мене сталося все поступово.

Окрім досконалої техніки й майстерного володіння інструментом, важливим для піаніста є вміння триматися на публіці, вгамовувати свої страхи? Коли Ви опанували це мистецтво й почали отримувати справжнє задоволення від публічних виступів?

Саме тоді, коли почало виходити. Починаючи із 7-го класу, це мені було 13 років, вже пішло задоволення, бажання ділитися з публікою своїми емоціями, ідеями з приводу музики. Я тоді часто сперечався з педагогами, завжди хотів щось своє представити.

А до цього я дуже боявся. Будь-який іспит – це був великий стрес. За місяць до нього я вже боявся, але потім подолав, і було вже все добре. А після концерту з’явилася впевненість у тому, що є належна техніка і я можу спокійно перебувати на сцені, тоді в мене і з’явився справжній концертний ентузіазм. Але я навіть тепер все одно хвилююся, коли виходжу на сцену. Але вже не панічно боюся, а просто хвилююся і прагну виступу. І це дві великі різниці.

Чи відчуваєте Ви публіку, яка слухає Ваш виступ? Чи впливає аудиторія на виконання?

Публіка може мотивувати, дати більше натхнення, захоплення, коли ти відчуваєш публіку, в тебе піднесений стан. Якщо, припустімо, немає контакту, тоді складніше. Але це жодним чином не впливає на мою інтерпретацію безпосередньо. Кожен концерт – це завжди трішки по-іншому. Залежно від публіки просто легше чи складніше грати.

Коли було найважче? Чи були випадки, коли Ви розуміли, що Вашу музику не сприймають?

Були такі моменти. Давно, ще за радянських часів, коли грали концерти в санаторіях. Я почав працювати у філармонії з 19-ти років. Були знамениті збірні концерти, кожні два дні ми виступали в різних місцях, найчастіше це були санаторії, профілакторії. І часто там стояли погані інструменти, навіть не грали якісь клавіші, тому просто не можна було зіграти так, щоб усіх вразити. Відповідно, коли ми грали, хтось слухав, а хтось базікав. Але я намагався максимально добре грати. Звісно, особливої радості від цього не отримував.

Нещодавно ми з друзями були на виноробні «Колоніст» (село Криничне, Одеської області – прим. авт.), в одній із зал побачила розкішний рояль. На моє здивування і запитання про те, навіщо тут такий люксовий рояль, господар Іван Плачков відповів, що придбав його спеціально для Олексія Ботвінова. Розказав історію про те, як запропонував Вам спробувати вразити своєю майстерністю непідготовлену публіку – звичайних чабанів із південних степів Одещини.

Мені це вдалося, у будь-якому разі я по їхнім очам бачив, що їм сподобалося. У них була вибухова реакція. Для початку потрібно було хоча б на 10 хвилин змусити людей слухати. Рояль хороший, акустика хороша, зазвичай музика діє. Тільки на закритих людей не впливає. А там приємні люди, прості й, на жаль, із культурою не пов’язані. Кілька разів виступав там, Іван приводив своїх чабанів, і було дуже гарно і приємно.

А для Вас це був виклик? Адже зазвичай Вас приходять послухати люди, які знають точно, що хочуть почути.

В певному сенсі так, звичайно. Тому що аудиторія абсолютно не підготовлена. Але інструмент там дійсно хороший. Найцікавіше, що цей рояль – брат рояля, який стоїть у мене вдома, та ж сама модель, марка і рік. Я коли шукав рояль в Одесі, отетерів, коли побачив його, він – як близнюк мого. Німецький рояль 35-го року виробництва фірми «Хоффман». Той же розмір, чудовий звук.

А як готувалися підкорювати публіку в Ла Скала? Адже Ви стали першим вітчизняним піаністом, який став керівником і виконавцем музичної частини найкращої опери світу.

Публіка Ла Скала – це одна з кращих публік світу! Звичайно, вони чули все найкраще, вони дуже вимогливі. Відрізняються тим, що якщо їм щось не подобається, вони не панькаються і висловлять це конкретно: навіть свистять в опері. Ба більше, якщо їм не подобається, вони просто виходять. Тому там дуже відповідально і хвилююче грати. Вони чекають топ-рівень, повного викладання. У мене все пройшло чудово.

А взагалі Мілан концентрується навколо Ла Скала. У всьому центрі, у всіх ресторанах усе обклеєно афішами театру – це справжній бренд. Цікаво, що більшість публіки – це місцеві, приблизно 3/4. І всі вони ходять до театру часто. Зазвичай у них є абонементи. Навіть діти постійно відвідують театр.

Дитячі вистави мене взагалі вразили. Адже наш балет абстрактний (Гольдберг-варіації Баха), там немає історії, це філософсько-драматична композиція під музику Баха, яка досить складна. І триває без перерви – півтори години.

Була повна зала на 2000 місць, сиділи діти від 8 до 16 років. Це денна вистава, квитки поширюються через школи. Ми всі припускали, що будуть галасувати. Але була тиша усі півтори години, і овації голосніші, ніж на прем’єрі. Це просто неймовірно, я такого не бачив у жодній країні світу. Там, напевно, генетично передається любов до класики, вона виховується з дитинства.

Я потім виходив і бачив цих дітей, вони дійсно були під враженням. Якби це була «Травіата» чи «Кармен», тоді зрозуміло, а ось настільки складний для сприйняття продукт… Можна тільки зняти капелюха. Для них театр – це дійсно храм мистецтва. Я багато бачив, але це мене вразило.

Зрозуміло, що в Мілані публіка виховується з дитинства. І це хороший приклад для наслідування. Зі свого боку Ви все робите для того, щоб Одеса стала таким культурним центром в Україні, організовуючи фестиваль, який уже можна сміливо назвати найкращим в Україні.

За рівнем тих, хто до нас приїжджає, – однозначно.

Щодо рівня запрошених виконавців навіть жартують, стверджуючи, що Ботвінов тримає в заручниках родичів всесвітньо відомих музикантів. Інакше просто не можна пояснити, як саме Ви їх «зваблюєте». Тож поділіться своїми секретами, як Вам вдається в такий скрутний час привезти до Одеси найкращих музикантів світу?

Перший рік було дуже складно, тих, хто погодився приїхати, було небагато. Наступного року приїхали під особистою гарантією друзів, які говорили, що сюди можна приїжджати і не боятися. Потім вони казали іншим, і вже було легше зібрати.

Наприклад, Маттіас Герне, німецька суперзірка, який у нас уже був, сказав іншим, що тут все чудово і можна їхати. З цього моменту отримати згоду інших стало легше.

Основна проблема полягає в іншому. Ті, кого ми кличемо, – суперзірки, й у них все розписано наперед на роки. Оскільки ми не знаємо, який у нас буде бюджет фестивалю, це щоразу боротьба. Тому попередньо ми домовляємося, але чітко – тільки за рік. Вони ж так не працюють, у них уже все зверстано, тому потрібно переконувати, просити, щоб вони знайшли дірку у своєму розкладі, десь розсунули, десь зробили незручно для себе, але все ж таки приїхали. Тут, звісно, спрацьовує й моя особиста репутація у світі музики і плюс інтерес до Одеси. Адже багато музикантів знають наше місто як легендарне для класичної музики.

Насамперед, це скрипалі та піаністи. Для скрипалів Одеса – це школа Столярського, реальний бренд у світі. Для піаністів – це Гілельс і Ріхтер, які досі залишаються в п’ятірці кращих піаністів світу. Тому є інтерес. Якщо дати вибрати приїхати до Києва чи приїхати до Одеси, то, скоріше, приїдуть до Одеси завдяки нашій історії та спадщині. На цій спадщині можна багато чого побудувати. Якби я робив фестиваль у Києві, то за цей короткий термін такого рівня не досягнув би. Я вже не кажу про інші міста України.

Знаю, що все ускладнюється великими страховими внесками, адже в Україні триває війна, часто на заваді стають побоювання щодо ситуації в країні?

Так, страхування входить до комплексу витрат. Зрозуміло, що це не Ірак, але все одно країна, що перебуває у стані війни. Я з приводу фінансів не хочу конкретизувати, але це непросто. Насправді складніше привезти музикантів в Україну, ніж до Польщі, бо це ризик, а з ризиком – і фінансові витрати.

До речі, ще до війни у Вас була неймовірна за силою і красою вистава «Письмовник. Елегія», в якій йшлося про стосунки жінки й чоловіка під час війни. Чому Ви вилучили її з репертуару? Адже якось нелогічно виходить: раніше це все було далеко від нас, сьогодні ж тисячі пар у цій ситуації… Цей матеріал тепер і потрібен, як ніколи, але Ви його прибираєте.

Після початку нашої війни я робив цей проект у Швейцарії. Я ж сам на сцені граю, а у мене текли сльози, я не бачив клавіатури. І зараз воно настільки болить, що я просто не в змозі це емоційно потягнути. Коли закінчиться війна, тоді я поверну цей проект. Зараз я не можу уявити, щоб там хтось інший сидів на сцені. А сам я не в змозі. Дуже болить. У нас всі в залі плакали, коли ще не було війни, а тепер…

Я розумію, що це важливо, але це дуже важко для мене. Мені близький цей проект, і як тільки закінчитися все, я його поверну. Я вважаю, що він дуже добре вийшов, принаймні – щиро.

А з фестивалем усе навпаки: коли починається війна, часто подібні проекти заморожуються до кращих часів, а Ви започатковуєте новий фестиваль класичної музики і робите його щорічним і найкращим за всю історію незалежності країни. Чим будете під час цьогорічного фестивалю вражати, і що в жодному разі не можна пропустити?

Я б сказав так: хто може, нехай приїжджає на всі 10 днів (з 1 по 10 червня) або хоча б на половину фестивалю. Кожен проект несе в собі особливий меседж, щодня будуть цікаві заходи.

Якщо ми говоримо про велику програму, то раджу цікаву сучасну програму, яка буде в Urban Music Hall. Будуть проекти, де більше перформансу, деякі з них активно залучатимуть публіку до процесів. Будуть проекти, які не залишать нікого байдужими. У межах фестивалю відбуватимуться й освітні заходи.

Так, у галереї Invogue відбудеться творча зустріч із Сонею Кошкіною та Олегом Вергелісом – це завжди цікаво. Ще буде 4 лекції киян – молоді найцікавіші лектори-музикознавці. У Києві ці лекції дуже популярні.

Щодо вартості, слід зазначити, що квитки абсолютно доступні. Є безкоштовні виступи, є квитки навіть по 50 грн…

Це невелика квота, але вона є на всі концерти. Це значно дешевше, ніж будь-де, і потрібно приїхати тільки до Одеси, а не кудись в Європу. Часто в Європі, коли йде фестиваль, то інтерес підвищується, і промоутери піднімають ціни. У нас це значно дешевше, тож тим, хто цікавиться, дуже рекомендую.

У вас є чітко сформована місія фестивалю, але щороку Ви додаєте нюанси. Яка концепція цього року?

Минулого року основною ідеєю фестивалю були найактуальніші проекти. Цього року – це новий погляд на класику.

Кілька проектів демонструють незвичайний, неординарний погляд на класику. Проект Даніеля Хоупа Берлінського камерного оркестру, всі три дні увійдуть в історію: 6, 7 і 8 червня. Берлінський оркестр приїжджає в нашу країну, і це визначна подія, тому що до нас вкрай рідко приїжджають оркестри високого рівня. Віденський оркестр, який грає новорічну програму, – це якісний продукт, але туристичного плану. Я навіть не пам’ятаю, коли до нас приїжджав серйозний європейський оркестр. Цього року оркестр гратиме три дні поспіль.

Отже, не можна пропустити 6 червня виступ Даніеля Хоупа зі своїм флагман-проектом останніх двох років: Вівальді класична версія і сучасний Vivaldi Recomposed – це тема для окремої розмови. Це спроба відкрити зовсім нове поле в класиці. Це такий своєрідний рімейк Вівальді. Є версія Макса Ріхтера, там є оригінальні шматки, зроблені в стилі Вівальді, раніше ніхто такого не робив.

За цю інтерпретацію музикант отримав купу премій і величезне визнання як у професійному середовищі, так і в непрофесійному. Тобто це зараз справжній бренд.

Аналогічний проект із Бахом представляє з цим же оркестром Себастьян Кнауер. У програмі фортепіано, віброфон (один із найкращих віброфоністів світу з Оксенбурга Паскаль Шумахер) і камерний оркестр. Бах звучатиме в сучасній версії. Себастьян теж отримав купу премій саме з формулюванням «за розкриття кордонів класики і бестселерів в усьому світі». Нещодавно в Барселоні у них 3 дні поспіль був концерт у величезній залі. Він вже півтора року просто щотижня виконує цю програму в найкращих залах світу. Тобто це два проекти таких, які тепер на піку всього актуального.

Третій концерт Берлінського оркестру відбудеться на Потьомкінських сходах. Там буде Майкл Гуттман, Захар Брон виконуватиме соло, я там буду теж грати. Програма теж максимально демократична. Вхід безкоштовний. На Потьомкінських повинна бути дуже цікава аудиторія.

Другого червня в Оперному театрі відбудеться «Перезавантаження 2» з Бурханом Очалом. Це наш спільний проект, першу частину якого ми робили в багатьох країнах світу, у нас більше 20 концертів було. З них 6 концертів відбулося в Україні, з яких 2 в Одесі в 2014 і в 2015 роках пройшли з величезним ажіотажем, досить несподіваним для мене. Зараз абсолютно нова програма, і мені здається, це дуже цікаво. Це була спроба зробити іншу версію музики Мусоргського, творів Бетховена, Прокоф’єва, Рахманінова зі східною перкусією.

І ще один проект – це інтертейнмент Робі Лакатоша. Це досконалий музикант, скрипаль, який має класичну освіту, отримував премії разом з Венгеровим і Рєпіним. В Англії років 15 тому був фестиваль із голосною назвою «3 кращих скрипалі світу». Був Венгеров, Рєпін і Лакатош.

Зараз він грає тільки інтертейнмент версію. Він представник ромської династії Лакатош, відомої ще з часів Франца Ліста. Це така династія, лідери якої – головні представники ромської скрипки у світі. І ось зараз Робі головний у них. Він фантастичний віртуоз, приголомшливо володіє інструментом, і те, що він робить в жанрі популярної музики, – це просто неймовірно, це викликає захват у класичних зірок, а це велика рідкість. Як правило, мої колеги з недовірою або досить зверхньо ставляться до всіх представників поп-музики або розважальної музики. А ось коли слухають Лакатоша, знімають капелюха, бо він абсолютно геніальний. Це не можна пропустити!

Ідемо далі. Штефан Владар. У нас цього імені не знають. Але він зараз в Австрії піаніст номер один. Він ще і диригент, керівник Віденського камерного оркестру. Йому нещодавно виповнилося 50, і в нього є серія концертів у Відні цього року: 14 концертів за один сезон, де він грав соло з оркестром, диригував. Ну, це неймовірно, щоб одна людина зіграла 14 концертів у одній із головних зал світу. Тобто авторитет неймовірний, музикант приголомшливий, різнобічний. У нас його взагалі не знають. Але хочеться познайомити нашу аудиторію з його творчістю.

Буде на фестивалі й кларнетист Дімітрі Ашкеназі, який ніколи у нас не виступав. І там програма цікава, я теж буду брати в ній участь, ще там буде квартет духовиків. У нас на великій сцені нічого подібного ніколи не почуєте. Такого ще не було, щоб на великій сцені духові інструменти були разом із фортепіано. І музику таку не почуєте, і взагалі такий жанр. Це повинно бути дуже цікаво. Можливо, це буде більш цікаво професіоналам, але це те, чого в нас ще не було.

Андрій Тарковський-син – він відповідальний за відеочастину, плюс там ще будуть читання, спогади, вірші, загальна така композиція, посвята Андрію Тарковському.

Це для мене така особлива штука. Для мене Тарковський – це гуру, один із тих, хто вразив, коли я ще був підлітком, і дотепер залишається дуже важливим. І коли я дізнався, що його син не просто веде архів Тарковського, а ще й керівник інституту Тарковського, здійснює проекти, і зокрема музичні, я негайно з ним зв’язався, вийшов на нього й умовив приїхати. Знову ж таки у нього був негативний досвід у країнах колишнього Союзу, його там підводили люди.

Він побоювався їхати саме в Україну?

Він європейська людина, живе у Флоренції 30 років. Він зовсім адекватно сприймає реальність. Навпаки, йому якраз дуже хотілося приїхати. Цікавило інше: чи зможемо ми організувати все на належному рівні, витримати всі умови тощо, у цьому сенсі.

Він живе в центрі Флоренції, у тій квартирі, яку його татові дав уряд Італії, коли він емігрував із Союзу. Усе життя займається пропагандою творчості батька.

І найбільша зірка – це Захар Брон, правильно?

Захар Брон – це окрема історія. Він педагог у скрипковому світі номер один. Він навчався в школі Столярського. У нього одеська школа. І він учитель Венгерова, Рєпіна, Хоупа, Девіда Ґарретта і ще доброї сотні солістів. Тобто він номер один вже років 30, причому поруч немає номера два. Номер два там із величезним відривом. Це легендарна особистість, яка представляє одеську школу. І він був у нашому місті, якщо не помиляюся, 10 років тому востаннє. Цього року йому виповнилося 70. Ми не могли його не запросити. Слава Богу, це вдалося.

Він буде взагалі безкоштовно грати на Потьомкінських сходах. І потім у нього буде творча зустріч, майстер-клас у школі Столярського наступного дня, теж безкоштовно. Це велика подія. Він абсолютний гуру.

Місію фестивалю Ви вбачаєте в тому, що «з кожним проведеним фестивалем Одеса все більш яскравим контуром проступає на мапі провідних музичних міст світу. А формування нового покоління слухачів і глядачів, які розуміють і цінують справжнє мистецтво, сприяє утвердженню нашого міста як культурної столиці України».

Умовно європейський фестиваль для європейського міста. Розвивати європейський вектор. А що це означає? Це, передусім, відстежувати те, що відбувається у світі, й цей досвід брати собі. Ми дуже любимо свій регіон. Це добре. Але коли ми говоримо, що у нас все найкраще – це шлях у провінцію.

У нас з об’єктивних і суб’єктивних причин дуже багато було втрачено за останні 20-25 років у культурному житті. Ми відірвалися від Європи не в кращий бік. І потрібно це надолужувати. Ми повинні зробити так, щоб у нас була така ж культурна пропозиція, яка є в культурному метрополітені європейському. Якимось чином цього потрібно досягати. Це дуже важливо, тому що у нас ніби є інтерес до культури, до музики, до мистецтва, у нас є хороший рівень освіти, і діти культурою цікавляться. Але у нас є і перерваний зв’язок кровообігу між цивілізованим світом і нашим, бо орієнтувалися, насамперед, на Росію. Російські зірки в нас були, інших ніхто не знав. Тепер нічого цього у нас немає, є повний вакуум. Я намагаюся показувати європейський вектор. Показувати, що це важливо, цікаво, і ми повинні туди рухатися. Сподіваюся, що і мої колеги, і влада теж у цей бік орієнтуватимеся. Це дуже важливо.

А що уже зараз заважає це робити? Завдяки чому мають статися зміни?

Просто і влада, і бізнес повинні зрозуміти, що це важливо. Зараз є дуже хороший контакт із губернатором. Він розуміє, що наш фестиваль важливий для Одеси, для регіону, для країни. Це чудово. Хотів би, щоб це було на інших рівнях. Важливо, щоб і бізнес-еліта це теж зрозуміла.

В Одесі є певне коло бізнесменів, яке нас підтримує і яке розуміє, що культура – це важливо. Але переважній більшості бізнес-еліти в Одесі це нецікаво. Вони не розуміють, що це не тільки для людей, які приходять у філармонію, це важливо для всього суспільства. Цього розуміння немає.

Потрібно якимось чином це змінювати, тому що для здоров’я суспільства це вкрай важливо. З більшістю важкоатлетів бізнесу, коли спілкуєшся, вони кажуть, що не цікавляться класикою. В Європі з тих, хто підтримує, – далеко не всі меломани, але вони розуміють, що це просто необхідно для здорового розвитку суспільства. Ось цього розуміння у нас поки що немає. Є тільки у одиниць.

Які все ж таки позитивні зміни Ви вже вбачаєте, якщо вони, звісно, є?

Якщо говоримо про те, що я добре знаю, про світ класичної музики, рідне місто, то можу сказати, що у нас змінилася публіка: на класичні концерти ходить багато молоді. Причому це вражає не тільки мене, це вражає абсолютно всіх. Коли гості-музиканти дивляться зі сцени Оперного, кажуть: «Вау. Так багато молоді – у нас так багато немає». І це прекрасно. І дуже важливо.

Останнім часом все більше людей покидають Україну, незважаючи на те, що є якісь позитивні зміни. Ви людина, яка б могла жити в будь-якому куточку світу, який би Ви собі обрали і бути там бажаним. Чому все ж таки Ви залишаєтесь в Україні, в Одесі?

Це особисте, ідеали… навіть ідеалізм. Тому що мені здається, що тут те, що я роблю, важливо, і суспільство цього потребує. Мені так здається. Я знаю, що можу зробити багато, залежно від обставин. І це важливо і для людей, і для суспільства. А в Європі, Америці, Австралії я міг би значно більш комфортабельно і фінансово стабільно жити. Однозначно. Але там і так все непогано з культурою, постійно процес йде.

А ось тут потрібно багато чого зробити, тому що я розумію, який потужний потенціал у Одеси, але це може все насправді по-різному розвиватися. Це може розвиватися позитивно та швидко, а може взагалі рухнути в провінцію. І мені, раз вже я тут народився, хочеться вплинути на ці процеси. Це суто ідеалістичне бажання. Ми ж працюємо як божевільні разом із моєю дружиною: три роки з ранку до вечора готуємо ці фестивалі, і все інше. Фінансово це невигідно. Але ми віримо, що можемо змінити культурний клімат у місті, і це мотивує.

Дуже часто у музикантів Вашого рівня творчість на першому місці. У Вас же багато соціальних проектів, де Ви займаєтеся організаційними моментами. Не шкода забирати час і сили у себе як піаніста для вирішення приземлених завдань?

А навіщо я піаніст? Насамперед, для себе, отримую задоволення від гри, але і для того, щоб впливати на навколишній світ своєю фортепіанною грою. На фестиваль я приводжу геніальних колег і в захваті від того, що якийсь геніальний піаніст приїде й зіграє завдяки моїй участі, а люди отримають задоволення, просвітлення і все інше. Це дуже потужний інструмент для позитивного впливу на суспільство. Мені це цікаво. Мені хочеться змінювати світ на краще. Це пафосні слова, але я абсолютно вірю, що культура може змінювати світ на краще. Я бачу, як це відбувається за кордоном. І для мене останнім часом це не менш цікаво, ніж грати свої концерти. Хоча це зовсім інша діяльність, по суті, я ніколи не думав, що буду нею коли-небудь займатися, але в результаті моє найбільше прагнення – вплинути і зробити світ кращим. Або я сам граю концерт, або я організовую проект. Адже просто грати для себе, для своєї родини або друзів – це добре, але тільки це мені було цікаво, коли я був тінейджером. А зараз мені хочеться чогось більшого. Хочеться ось цього процесу покращення.

Довідка:

Наймасштабніше в Україні свято класичної музики – Міжнародний музичний фестиваль ODESSA  CLASSICS – у 2018 році триватиме 10 днів. Він відбудеться з 1 по 10 червня і познайомить слухачів із найвідомішими музикантами сучасної класичної сцени. Вперше до України приїде відомий Берлінський камерний оркестр – він зіграє цілих 3 концерти! А крім того, вперше виступатимуть хедлайнери світової скрипкової музики Максим Венгеров і Робі Лакатош, провідний піаніст Австрії Штефан Владар, найвідоміший бразильсько-швейцарський віолончеліст Антоніо Менезес, швейцарський кларнетист-віртуоз Дiмiтрі Ашкеназі. А ось імена скрипалів Даніеля Хоупа і Майкла Гуттмана, а також піаністів Себастіана Кнауера та Поліни Осетинської український глядач знає добре. Їхні концерти на минулих фестивалях ODESSA CLASSICS пройшли з переаншлагами.

Крім того, у програмі IV фестивалю ODESSA CLASSICS – виставки, літературні та кінозустрічі і, звичайно, грандіозний опен-ейр концерт на Потьомкінських сходах.

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Марина Банделюк

Залишити коментар