Четвер, 26 листопада

Коли спирають дух акації

Чекання канікул – справа для школяра важка, потребує багато терпіння й сил. Власне чи не всі духовні сили впродовж навчального року йдуть саме на те, щоб дочекатися канікул. Вони – головний приз і найвища мета, солодкий сон і невідступна мрія. Шкільні канікули – це зовсім не те ж саме, що відпустка в дорослому віці. Відпустку ж ми плануємо, пишемо заяву, отримуємо компенсацію, купуємо квитки кудись там. Нас ще й смикають із роботи дзвінками, а часто й відкликають. Канікули – не так. Вони настають самі собою. Падають на голову цілими оберемками щастя. Ось чому час у дитинстві набагато логічніший, ніж тепер. Час у дитинстві мав просто залізну структуру – чекання канікул і власне канікули. І, попри весь скепсис дорослих, які вже призабули, поляризація того часу дуже різка: «пекло» – «рай», «щастя» – «горе», «до» – «після». Я не перебільшую, я навіть применшую…

У другій половині травня школа поволі відпускає. Школа відступає, стихає, як шторм. І хоч на уроках лунає приблизно те ж саме, що й увесь рік – «До дошки. Двійка. Неси щоденник» – воно не має вже тієї вбивчої сили. «Шкільна програма ще не вичерпана, ви повинні засвоїти ще…» – вдавано суворо каже математичка, а потім одразу ж зітхає. Вона-то краще за нас усіх знає, що засвоювати щось там у другій половині травня – це неможливо. Це безнадійно. Саме в ці дні починає цвісти акація. Її запах розливається над селищем так туго й так пружно, що всі знають: наближається головна амністія року. І немає такої сили, яка б зупинила це.

У ніч перед останнім дзвоником не заснеш. Завтра можна буде викинути кляті зошити, порвавши їх перед тим у клоччя, завтра можна буде ритуально спалити щоденник біля підвалу, завтра можна буде і вудку, і кеди, і весло… І лінійку зламати об коліно або зробити з неї запашну димовуху. Завтра всі обмеження втратять свою силу, всі закляття спадуть, усі красуні прокинуться. І це «завтра» вже стоїть біля дверей, дихає, просто поки що не може зайти. Хіба ж заснеш?

На урочисту лінійку, в якій немає нічого цікавого – і зараз у цьому сенсі мало що змінилося з моїх вісімдесятих-дев’яностих – як не дивно, ходили майже всі. А, власне, могли й не ходити, бо ніхто вже до наступного першого вересня не пам’ятатиме таких дрібниць. Але ж ходили! І не тому, певно, що комусь було цікаво слухати нудні промови адміністрації школи та районних чиновників. І не тому, що комусь подобалося стояти без руху протягом двох чи й більше годин. Просто було в тій лінійці щось символічне. Щось знову ж таки ритуальне. Похорон навчального року. Рідні прощаються з покійничком і несуть квіти, багато квітів. Щоб скласти їх на могилу з горою. Щоб, чого доброго, раптом не встав. Хіба ж можна не піти на таке свято? Свято справдження всіх очікувань, свято страшної помсти. Учителі суворо дивляться, наказують: «Стійте рівно! Ви на лінійці!», а ми собі стоїмо, як хочемо, бо ми знаємо, що їхньої влади вже майже немає. Все! Вже проспівали і треті, й четверті, і ще які там півні. І зараз, ось, через двадцять уже хвилин, ми вільно розійдемося в різні боки, мимохіть наступаючи на пелюстки білих півоній. А ви собі згортайте прапори й транспаранти, будуйте плани на наступний рік. Нас те все наразі не обходить…

Найсолодші – перші п’ять днів канікул. Перед літом. Прокидаєшся ранком і думаєш: «Господи! Три місяці канікул! Ціле літо! І воно ще навіть не почалося!» Можна купатися, рибалити, грати у квача, ходити до лісу, читати, просто валандатися без жодного діла – і ніхто нічого тобі не скаже! Ти маєш право. Ти виборов те право протягом цілого року поневірянь у клятій школі. Хвалити Бога, тебе не відправили ні до якого дурного дитячого табору. Ти чинив лютий опір. Погрожував матері, що втечеш. Не піддавався на жодні вмовляння й навіть погрози. Ти не хотів поступатися своєю свободою – ні дня, ні міліметра. Мати врешті-решт махала рукою й відпускала тебе в село: «У людей діти, як діти. Хочуть у табір кожен рік. А цей, як вовкулака».

Ти йшов обніжком і дивився на зелену ще пшеницю. Якщо акуратно висмикнути стеблину та спробувати на смак, вона виявиться солодкою. То вже потім, то вже згодом відцвіте й порудіє акація, пшениця стане жовтою, літо сягне свого золотого полудня, маківки – п’ятнадцяте липня – і піде на спад. У серпні твоє тридев’яте сільське царство поволі почне танути й пахнути паленим картопляним огудом і стернею. Десь так, певно, пахла карета Попелюшки, перетворившись на гарбуза.

То вже десь далеко там, згодом, ти збагнеш, що в житті так мало чого повторюється, а ще менше – повертається. Та власне, не повертається майже нічого. І зараз, коли відпустки вже ретельно плануєш, прораховуючи оксамитові сезони, ціни на квитки й житло, розчаровуючись то брудним морем, то галасливими сусідами, чомусь так ясно уявляється останній дзвоник – у нього калатає першокласниця, сидячи на плечі десятикласника. Вони йдуть кудись у своє хто перше, а хто й останнє літо канікул, вдихають акацію, яка після дощу пахне особливо тремко. Вони ще не знають, як це добре, коли час логічний, як зошит у лінійку.

Сергій Осока

1 комментарий

  1. Чудові спогади! Дякую Сергію! Ви , повернули мене в дитинство, бо школа була клята, піонерський табір- відкрита тюрма, а от літо у дядька Олексія в селі, у глинобитній хаті під солом»яною стріхою з пахнощами вареної картоплі із шкварочками на сметані з молодими хрумкуватими огірочками з грядки, то був кайф! А ще — спи скільки влезе і їж черешні та не трісни — блаженство літніх канікул!!! За дім не згадую, дико з вереском гасаю по пасовиську з хлопчаками. Роблю вигляд перед дядьком, , що пасу козу, а сама у калабані із жабуринням млію на сонці і, навіть, не мрію про море.Навіщо воно мені з батьками? В калабанці вода тепленька й ніжна з маленькими жабками… Ох, щоб я дала за те літо, яке вже ніколи не повернеться…

Залишити коментар