П'ятниця, 25 вересня

Герб на лопаті

Я пару разів навіть ходила в ліс подивитися на ту штуку… Там, на високому, старому, дуже розлогому дубі, висіла на мотузці головою донизу фігурка людини, підвішена за ноги. А під дубом лежав, закресливши собою всю галявину, здоровезний помаранчевий металевий хрест – отак просто дві великі жовто-гарячі рейки навхрест. Підкреслюю: ні на що інше це не було схоже – лише на хрест. І в місці, де та фігурка мала би врізатися в нього головою, падаючи, фарба була вже добре збита – як ніби на хрест падали й билися об нього головою не один рік… Поблизу в кущах я таки потім знайшла табличку. «Просто падіння» – так було написано.

Оце приблизно так я і почуваюся, потрапивши в Люксембург. Просто впала головою вниз. І зависла в здивуванні.

Минуло вже трохи часу, але я так ще й не звикла до неочікувано побаченого там. Тому далі – жодних висновків, лише картинки – хай вони самі що хочуть, те й оповідають…

До речі, там, у кущах, є ще одне. Тут я взагалі поки в тупику – що цим із людей хотіли витягнути?.. Скульптура. Здоровезний металевий лось (чи самець косулі) займається сексом із іншою твариною. Причому я вам не скажу точно, з якою, бо для цього туди треба підійти й роздивитися, а якось незручно, чи що… Вони роблять це не як тварини, а як люди: в традиційній для людей консервативній позі, і цілуються взасос… Скульптура зроблена абсолютно спокійно, от не брутально, а просто дуже натуралістично, і задерті догори ноги «нижньої» тварини змушують відвернутися і йти далі, знітившись, що застукала, і чомусь гидуючи… Втім, із двох боків там все ж протоптані стежки: таки хтось ходить туди розглядати… Може, білки які-небудь чи зайці… А може, і якісь-таки люди, бо в них бажання підглядати майже так само сильне, як і добрі риси…

От треба ж було саме мені опинитися в тому місці в кущах, куди заховали The Kiss Віма Дельвуа! П’яту в світі за рейтингом огидності скульптуру. Рідне місто цього бельгійського художника-провокатора відмовилося колись прийняти на свою вулицю цей його дарунок, а люксембуржці проявили широту поглядів. Та все ж не настільки, щоби не замаскувати шедевр густими хащами.

Досі я собі трактувала, що інтерес до щоденного й банального – це мила риса, що дозволяє любити й виправдовувати людину в усіх її проявах. Мабуть, тому добрий Бог послав мені Віма Дельвуа, й, спостерігаючи мою відразу, дорікнув, що він, Бог, не створює нічого банального! І хай би я добре подумала, перш ніж робити зухвалі висновки!

ОК. Думаю. Вім Дельвуа. Як на мене (раніше) – запиленим мішком намаханий чоловік. Навіщо й кому він різьбить ажурні бульдозери, бетономішалки з червоного дерева, лопати й дошки для прасування з лицарськими гербами?… А той його бридкий агрегат – модель людського стравоходу? З одного боку, в нього безперервно закладають найвишуканіші страви, а з іншого – пройшовши через колби й трубки зі справжніми ферментами людського організму, вивалюються справжні фекаліі… А ці його свині, яким він робить тату на їхніх жирних спинах, зволожуючи шкіру особливим кремом – бо «картини» мають бути доглянутими й живими аж до смерті за віком (це умова й виправдання перед захисниками тварин за знущання…). По смерті зі свиней знімуть татуйовану шкуру й продаватимуть по 50 тисяч доларів за штуку… Знайшовся й один молодий хлопець і продав Віму свою спину під татуювання. І тепер і сам із глузду посунувся, бо каже, що його життя набуло зовсім іншого сенсу… Його «осяяло» якимось світлом, відколи він почав жити серед музейних неживих предметів і перестав говорити з такими банальними живими людьми. Життя експоната змінилося – і смерть також… Бо коли вмре, шкіра з його спини теж буде знята й продана якомусь колекціонерові… Як у тої свині… От у цьому місці я таки почала щось потроху розуміти. Чи такий вже Вім Дельвуа мішком намаханий…

Люди справді живуть інколи життя, в якому немає жодного сенсу – і просто їдять і гадять… Вони купують за дурні гроші речі, які теж позбавлені сенсу. А позбавлене сенсу таки здатне змінити людське життя… Воно також легко викликає відразу – надскладне людське почуття – і ти відчуваєш, що ним у тобі хтось маніпулює, але не можеш придушити в собі тої огиди й піддаєшся… Позбавлене сенсу приносить великі гроші, а дехто, придбавши колись у свою колекцію спину того хлопця, відчує, що його життя більше не буде таке, як раніше… Невже «позбавлене сенсу» – це про мистецтво?…

Тьху ти… Боже, ну й придумав ти мені заняття в кущах.

Вилізти з них і трохи пройти – стежка виведе на модерну будівлю зі скла й металу, що «врощена» в древню фортецю з трьома головами, яку звуть тут «Три жолуді». Принаймні з цим тут усе зрозуміле. Фортеці, збереженій ідеально, наданий делікатний апгрейд, який робить її в нинішньому часі не старим опудалом, а простором, звідки життя й не зникало: на місці, де явно стояли античні гармати, дерев’яний стіл і стільці, поряд світиться якийсь зелений куб, що править за лампу, і дерев’яний шезлонг. Мовляв, як сидіти натомишся – візьми ляж. Потрапити туди можна з підземного лазу – а тому мусиш зайти в той музей…

Це – Mudam, пристанівок сучасного мистецтва. Там усе наперекосяк, що цілком у дусі сучасного мистецтва – і крім чудіка з газетою, що розлігся в релакс-зоні, й двох німф із келихами вина під фікусом, нікого немає. Але на вході все одно стоїть величезний охоронець, посміхається дуже солодко, ніби дочекався гостей із Марса, й відбирає лагідно в мене парасолю, бо з парасолями сюди не можна.

Отаке я би вам одразу розповіла, якби спитали мене – ну, як тобі Люксембург?

Там, коротше, було все, як з дуба впасти…

У цьому місті якось тривимірно. То страшенно високо – й стоїш на горі під самим небом. Величезний літак ледь не пропливає повз тебе, уважно обрулює старезний шпиль на палаці, збудований на цій верхотурі. То до запаморочення глибоко: коли переведеш погляд униз, лякаєшся від глибини тої прірви під тобою. А на її дні прогулюються комахи. Це – люди, люксембуржці. І вся та безодня запхана буйною зеленню – Бог, таке враження, постягав сюди весь свій посадковий матеріал, впхнув у якісь кратери земні, залив річкою Альзетт і пішов творити далі, забувши тут це все збіжжя. А воно тепер вхопилося корінням за твердь і погнало з долини до неба. Люди, що створилися тут самі – то з комах, то з ворон, яких тут безліч, – так і снують внизу й на вершинах…

Говорять вони трьома мовами, у них по кишенях найбільший відсоток мобілок у світі, майже в кожного є авто – і немає жодних корків на вузьких середньовічних вулицях… Вони печуть якісь едемські випічки з яблуками, мають смородинове вино, вудять арденську шинку, подають до столу копчений свинячий ошийок з кінськими бобами, печуть зайця й кабана, щуку й пструга, їдять фрикадельки печінкові з капустою квашеною, вважають свій шоколад ліпшим за бельгійський, а до сніданку подають теплий чорний хліб, просто напханий різним насінням і зерням.

А якщо вже про місцеве пиво, то його слава зафіксована навіки: назва однієї з вулиць у Люксембурзі, столиці герцогства Люксембург, перекладається як «Там, де варять Мозельське пиво».

І до речі, це єдине в сьогоднішньому світі герцогство… Тому воно все гамузом внесене до списку спадщини ЮНЕСКО – бо, як не крути, а тут усе спадщина: і 21 км підземних ходів, і «Три жолуді», і всі бруківки, палаци й будинки. А я би ще вписала до цього списку місцеву видатну комерційну спритність – герцогство має найбільше у світі банків. Воно, одна з найбагатших держав, набралося найбільше за всіх боргів перед сусідами. Третину країни засаджено буйними лісами – і хтось би вже вирубав та продав, а ці – ні!

Що сказати про людей… На вході в готель мене стріли троє – кучерявий і трохи лисуватий Ангел, темношкірий Цезар і ніжна Валандрія з очима Клеопатри. «Що у вас за імена такі?» – спитала я. Вони всі всміхнулися — мовляв, ну, пощастило з батьками – й почали мене облаштовувати на нічліг. Все було, як скрізь у Європі. Тільки я знала, що не як скрізь. Бо коли спитала у Валандрії, чи можна звідси пішки добратися до старого міста, вона ніби чекала на це й сказала: так, підете ось цією стежкою над муром, тричі звернете, пройдете через підземний лаз, а далі буде таке, ніби тунель. Так от – всі повертаються потім до мене й кажуть, що він закритий, не пройти. Але він не закритий! Я вам кажу – він не закритий!!! Ось побачите. Не здумайте вертатися! Через нього потрапите в середньовічне місто.

Ну, звісно, там ходу не було… Я виконала всі повороти, пройшла гвинтовими вузькими сходами через якусь башту. Далі стежка вперлася в тупик. Збоку справді був якийсь тунель, але навіки заґратований. А попереду – паркан. Якщо його перелізти – потрапляєш на залізничну колію, потім треба залізти в якусь діру, прорвану в металевій сітці…

Ну, не вертатися ж, як усі, хто дратував Валандрію.

Так я й потрапила в середньовічне місто…

Вечеряла в абатстві Ноймюнстер, яке насправді – колишня в’язниця. І ввижалися мені тіні давніх в’язнів, що ходили по колу на прогулянці. Вони зазирали мені в тарілку, щоразу як туди підкладали щось нове… І сміялися з музиканта, що дьоргався в якомусь танці й так смикав струни свого контрабаса – ніби щипався. Молода співачка під контрабасові зойки від болю співала щось, що нагадувало герб на дошці для прасування й переможно маніпулювало якимись моїми надскладними почуттями…

Ольга Герасим’юк

Залишити коментар