Неділя, 27 вересня

У 1994 році на фестивалі в швейцарському місті Локарно під час перегляду фільму Кіри Муратової «Захоплення» деякі глядачі просто вставали й виходили. Сцена, в якій просто бігли коні, тривала майже 10 хвилин. Жодної репліки. Просто біжать коні. Якась жінка не витримала й прошипіла: «Хіба вона хоче, щоб я весь час на ці кінські зади дивилася?!» Сама Муратова 10-хвилинну сцену з конями пояснює до геніального просто: «Тоді в мене була така манія». І додає: «Якщо я знову зніматиму коней, то зніматиму їх менше». От і всі пояснення, які геть не скидаються на виправдання.

Її «Астенічний синдром» місцями хочеться «розбачити» – настільки багато в ньому такого, про що не тільки в «порядному» товаристві не говорять, а й наодинці з собою думати не наважуються. Якщо забули, передивіться, наприклад, сцену поїдання риби… Або ці повтори однієї й тієї ж самої фрази декілька разів – її фірмовий прийом. Вони спершу неабияк дратують. А потім – якось мимохіть – розумієш, що саме так у житті – неправильно, нечітко, з повторами.

На тих, хто бачив її фільми, біографія Кіри Муратової навряд чи справить сильне враження. Народилася 5 листопада 1934 року в бессарабському місті Сороки в родині комуністів. Батька невдовзі розстріляли. Мати була видатною особистістю свого часу – працювала на радіо, лікарем у пологовому будинку, заступником міністра охорони здоров’я Румунії, навіть видала кілька посібників із догляду за немовлятами. Після закінчення школи Кіра вступила на філфак МГУ, де провчилася лише рік і перейшла на режисерський факультет ВГІКу – у майстерню Сергія Герасимова й Тамари Макарової. Досить типовий початок, – скаже хтось, – нічого особливого. Але ж Кіра Муратова не революціонер і не шпигун, щоб захоплювати біографією. Усе головне – ще попереду.

Однокурсники згадують її як «…загадкову, привабливу, з неповторною посмішкою, і дуже «іноземну», а точніше – трохи дивну». Сама Муратова стверджувала, що знаменитий Сергій Герасимов допоміг їй розкрити те, що дрімало в ній. Так би мовити, розбудив талант.

Свої перші картини Муратова зняла, надихнувшись Інгмаром Бергманом і Мікеланджело Антоніоні. Одні побачили в них цілком нову кінематографічну естетику, інші – просто розвели руками. Хтось захоплювався, а комусь побачене здалося психічною патологією. З тих часів мало що змінилося. Муратова – широко відомий у вузьких колах режисер. Її звучне, як влите, ім’я-прізвище, більшість, мабуть, чула, але фільми… вони однозначно не для масового глядача. Кіра Муратова – одна з найбільш неоднозначних режисерів, які працюють у жанрі «арт-хаус». Не тільки в Україні. У світі. Її фільми – про загальнолюдське, про вічне.

Мова її кіно – густо символічна й часто просто страшна. Звісно, її чують не всі. Сама режисерка якось заявила, що кінематограф – «це не глядацький референдум, а її життєва пристрасть». Із цим сперечатися важко.

Фото: Олег Куцький

Її етичні й естетичні координати – суперечливі, неоднозначні, часом навіть різко полярні. Її мистецька філософія – еклектика й змішування жанрів. Муратова любить оригіналів, маргіналів і… не вірить у прогрес: «Мені надзвичайно подобаються ті, хто якось не вписується в світ, всякі оригінали й добрі нонконформісти. Зі злими диваками мені нудно. Але коли говорять, що я не люблю людей, мені це незрозуміло. Я не кішка і не Господь Бог, щоб любити людей взагалі. Щоб так їх любити, треба бути або зверху, або знизу, а я – поруч».

Її фільм «Довгі проводи», знятий 1971 року, майже знищили. Тобто знищили більше 500 копій, а дві-таки збереглося. Радянські газети писали: «Это мог бы быть интересный фильм о человеке, который, входя в жизнь, осознает свою ответственность, а Муратова повела разговор о некоммуникабельности, отчужденности, о безликости и бездуховности среды, и т. д., и т. п. В картине слабо ощущаются приметы нашей жизни. Отдавая дань моде, молодой режиссер некритически воспринимает эстетические принципы некоторых зарубежных мастеров, оставляя в стороне социальные причины, определяющие их творчество».

Сама Муратова якось говорила в інтерв’ю, що двома найбільшими бідами на її творчому шляху була боротьба з ідеологами в радянські часи, а потім – пошуки коштів. Проте зауважує, що шукати гроші все ж набагато легше, ніж боротися із залізобетоном..

«Я боюся порожнечі… У мене все еклектика. Я, по суті, людина неосвічена. Я не знаю, що з якої опери, у мене все поєднується: жаргон із пафосом, павільйон із вулицею. Ось і вся свобода. Я відчуваю, що красиво, і починаю отримувати задоволення», – спроба намацати її критерії прекрасного за допомогою цитати з інтерв’ю. Хоча… це погано виходить. Вона ж-бо заперечувала канони, не визнавала їх: «Ви хочете від мене постулатів, а я не беруся їх видавати. Занадто багато честі. Мені. Я не Господь Бог, я навіть про кіно не маю остаточної думки». Це навряд чи сформує враження про якісь там сталі естетичні принципи, правда ж? А ось іще: «Я кітч люблю. Я люблю поганий смак. Що ви на це скажете? Я люблю його, тому що це відступ від обов’язкового, від продиктованого. Поганий смак – це хороший смак, я часто таке говорила. А хороший смак – це поганий смак…»

І в цьому вона вся. Ні. Не можна сказати, що вона в чомусь уся. Просто якось узагальнювати її творчу парадигму – це все одно, що оцінювати живописця, користуючись термінологією хореографа. Або говорити про оперного тенора мовою скульптури. Тобто – неможливо. Тобто – не піддається. Не улягає канонам. І от у цьому вона – вся!

«Розумієте, я не вірю в прогрес. Є такі речі в суспільстві, які ніколи не зміняться, і мистецтво в цьому не допоможе. Взяти Німеччину, в якій був Бетховен, Гегель, а потім раз! – концтабори. Мистецтву властиво лакувати дійсність. Найпохмуріше, найбільш садистське мистецтво все одно менш садистське й похмуре, ніж сама реальність і життя» – до слова, в одному з інтерв’ю Муратова назвала себе веселою тваринкою зі смутними очима.

І от тепер пишуть, що її не стало. Померла ввечері 6 червня 2018 року. Це, знову ж таки, елемент біографії. Останній. Так би мовити, жирна риска, під якою вже тільки номер сторінки, а далі – зміст і список літератури. Але так буває з політиками, з тими ж революціонерами й шпигунами. З Муратовою все не так. Біографія – не така вже й істотна. Перегляньте ті ж «Довгі проводи». Почуття (а частіше навіть інтуїтивніше – відчуття!) на тлі досить розмитого сюжету відведуть вас у такі закамарки, загумінки й закапелки власного «я», відчинять перед вами двері в таке незнане й незбагненне, що раніше дрімало й не прокидалося всередині вас, що перед цим померкнуть усі життєписи.

Кіра Муратова якось сказала, що хотіла би бути присутньою інкогніто під час перегляду своїх фільмів. Стояти десь позаду й уважно слухати, що про них говорять. А значить так воно й буде.

Текст: Сергій Осока

Залишити коментар