Вівторок, 29 вересня

Цьогорічна «Молодість» проходила в особливих умовах, і навіть статус найвпливовішого кінофестивалю країни мало що в цьому сенсі міняв. Специфіка випливала з однієї, але дуже вагомої причини: керівництво змінило терміни проведення форуму: з кінця жовтня – на кінець травня.

Хиби й переваги такого рішення ще будуть аналізувати; важливо, втім, те, що навіть у новому форматі «Молодість» зберегла свій статус фестивалю дебютів і молодого кінематографа. Саме тут талановиті початківці можуть вперше «обкатати» свої фільми на широкій аудиторії; саме тут кіностуденти різних країн спілкуються і зав’язують надзвичайно цінні контакти; і саме тут за добором фільмів у конкурсних програмах можна зрозуміти, що тепер хвилює молодих режисерів, яку картину світу вони намагаються осмислити.

Загалом, на «Молодості» три базових конкурси: короткометражний студентський, короткометражний професійний і повнометражний. Короткометражні секції – це такий собі вітальний хаос назв та імен, суміш цілком професійних робіт із напіваматорськими ескізами, проби майбутніх геніїв поруч із чиїмись курсовими, які забудуться вже через тиждень.

Найвагоміша секція – це, звісно, повнометражні дебюти. Колись тут теж панувала певна випадковість, що корінилася, втім, в обмеженості можливостей київських відбірників. Але рок за роком, докладаючи усіх мислимих і немислимих зусиль, команда Андрія Халпахчі таки виборола «Молодості» місце під фестивальним сонцем. З початку 2010-х повнометражна секція формується з найкращих дебютів, які відбірники ангажують на фестивалях калібру Канн, Венеції, Берліну й Локарно. Отже, не буде перебільшенням сказати, що київський конкурс є достоту репрезентативним.

Молоді митці можуть програвати в майстерності, недобирати в переконливості, але одного в них не відняти: вони дуже гостро відчувають актуальність тих чи тих питань, настрої в суспільстві, тенденції.

Перше, що кидається в очі: значну кількість фільмів склали сімейні драми. Причому інколи окреслюється явний паралелізм сюжетів: у «Ретабло» (Retablo, режисер Альваро Дельґадо-Апарісіо, Перу-Німеччина-Норвегія), «Воронах» (Korparna, Єнс Ассур, Швеція) та «Опіці» (Jusqu’à la garde, Ксавьє Льогран, Франція) сюжетом рухає гострий конфлікт синів із батьками. В «Ретабло» і в «Страшній матері» (Sashishi deda, Анна Урушадзе, Грузія-Естонія) ізгоями стають саме старші члени родини. Те ж «Ретабло», а також «Спадкоємиці» (Las herederas, Марсело Мартінессі, Парагвай-Уругвай-Німеччина-Бразилія-Норвегія-Франція) зачіпають теми ЛГБТ. Польська «Тиха ніч» (Cicha noc, Пьотр Домалевський) та ізраїльська «Антена» (Antenna, Арік Ротштейн) – про великі недружні родини, очолювані не зовсім адекватними стариганами. По суті, конкурс пронизаний цими спільними мотивами, котрі зближують між собою цілковито різні культури.

Цікаво те, що за підсумками голосувань журі в першості опинилися не ліричні сімейні саги, а соціально спрямовані картини. Гран-прі «Молодості» за найкращий фільм, статуетку «Скіфський олень» та премію 10000 доларів США отримав «Святий» (Šventasis, режисер Андріус Блажевічюс, Литва-Польща), а найкращим повнометражним дебютом (з винагородою 2000 доларів) визнано «Зимових братів» ісландця Глінура Палмасона (Vinterbrødre, Данія-Ісландія).

Попри подібність матеріалу, це дуже несхожі роботи.

Кадр із фільму «Святий»

Краєвид «Святого» провінційне литовське містечко, що стикається з кризою 2008 року. Вітаса (Маріус Репсіс) звільняють із фабрики. Він шукає нову роботу, але безуспішно. Зробивши нову стрижку, Вітас сподівається на любовну пригоду із перукаркою Марією, але так само зазнає поразки. Шлюб його тріщить по швах; дружина не розуміє, що відбувається. Зрештою Вітас починає ще одні пошуки: разом із найкращим другом Петрасом визирає хлопця, який розмістив на YouTube відео, стверджуючи, що бачив у місті Ісуса Христа.

Власне, тут нам без будь-якої моралізації показують, як економічна криза стає кризою буттєвою. Як здоровий, упевнений у собі чолов’яга втрачає будь-які орієнтири, стає слабким і від того агресивним. Багато в чому це враження ґрунтується на чудовій роботі Маріуса Репсіса велетня з цілковито дитячим поглядом. Чи здобув він свою віру, чи стіна, де міський дурник бачив Ісуса, виявилася черговим глухим кутом – лишається так і не з’ясованим у чудово відкритому фіналі.

«Зимові брати» – теж про пролетаріат, але в цілковито іншій манері. Очікуваного документалізму, як у «Святому», 34-річний режисер, ісландець Глінур Палмасон, уникає, хоча фабула мала б до того спонукати.

Кадр із фільму «Зимові брати»

Адже це така собі статична Одіссея двох братів у робітничому селищі однієї холодної зими. Ми бачимо їхнє повсякдення, звички, ритуали та ворожнечу, що спалахує між ними та їхніми колегами. Бракує лише кохання – а його якраз потребує молодший брат, Еміль. Останній – справний ексцентрик: рудий, недоладний, любитель неадекватних жанрів, торговець підозрілою самогонкою власного виробництва. Виходом із буднів каменоломні, котра повністю підпорядковує собі життя героїв, йому здаються уроки зі стрільби, котрі стають його нав’язливою фантазією. Ця ексцентріада виглядає особливо химерно на тлі нескінченних засніжених краєвидів, заповнених таємничими велетенськими механізмами шумних цехів, вічної пітьми копалень. Недивно, що Еміль зрештою стає вигнанцем, місцевим божевільним. Але все не так просто. Ми майже весь час переконані, що нам показують історію одного безумства, а проте, коли раптом в останній сцені шахтарі зливаються в одному хорі, перетворюючись на мерехтливі вогники, на привиди самих себе у земних надрах, стає зрозумілим, що це все про справжнє братерство приречених, про отих зимових братів, пожиттєво прикутих до нескінченних дір у землі, наче гноми. Так соціальне раптом стає метафізичним, а з грубої виробничої фактури народжується поезія.

Соціальні мотиви були притаманні майже всім фільмам тією чи іншою мірою, але все ж не вони рухали дією. Так, у трьох картинах при всіх відмінностях, можна сказати, що головними дійовими особами були типові романтики – тобто люди, що стоять за свої принципи, за свій вибір до кінця: «Ретабло», «Спадкоємиці» та «Страшна мати».

Всі три фільми мають солідну фестивальну історію. «Ретабло» і «Спадкоємиці» – призери останнього Берлінале, «Страшна мати» має відзнаку як найкращий дебют у Локарно. Зрештою, в Києві перший здобув приз Екуменічного журі, а другий «Сонячного зайчика» в ЛГБТ-конкурсі.

Кадр із фільму «Ретабло»

«Ретабло» буквально найяскравіший учасник конкурсу. Його протагоніст, 14-річний Сеґундо Паукар, працює з батьком – майстром традиційного народного мистецтва ретабло – детальних мальовничих зображень релігійних сцен і важливих подій повсякденного життя. Виглядають ці твори як перуанський аналог вертепу – скриньки, заповнені лялечками з картопляного тіста – фігурками як святих, так і замовників конкретного ретабло. Одного разу Сеґундо випадково помічає, що його батько гей, і це руйнує його світ. Дуже скоро це стає відомим усій консервативній спільноті, родину починають цькувати. Режисер Альваро Дельґадо-Апарісіо, попри трагічний сюжет, дуже вміло насичує кадр красою перуанської культури – костюмами й танцями, співами та власне ретабло, музикою та гірськими краєвидами. Цей фільм сам по собі барвистий і насичений, наче велетенський ретабло, і в цій красі має багато паралелей із сучасною перуанською класикою «Молоком скорботи» Клаудії Льоси («Золотий ведмідь» Берлінале в 2009 році).

Кадр із фільму «Спадкоємиці»

У «Спадкоємицях» теж зачіпається тема ЛГБТ, але естетика діаметрально протилежна близька, скоріше, до неквапної п’єси в дусі психологічних драм Чехова. Марсело Мартінессі розповідає про 60-річну лесбійку, котра переживає складний життєвий період – має проблеми з партнеркою, плюс маєток, успадкований від батька, висить на ній мертвим тягарем. Фільм приглушений, стриманий у всіх компонентах: від діалогів до акторської гри, а остання в цих напівтонах просто довершена – тут блискучий виконавський ансамбль, складений цілком з актрис, але найкращою з них є Ана Брун, ще в Берліні заслужено нагороджена «Ведмедем» за головну жіночу роль.

Кадр із фільму «Страшна матір»

Сильний жіночий образ і в «Страшній матері». Ана Урушадзе – 28-річна дочка відомого грузинського режисера Зази Урушадзе, що здобув першу в історії своєї країни номінацію на «Оскара» з драмою часів війни в Абхазії «Мандарини» (2013). Ана батька не наслідує, розвивається у власному напрямі, можна навіть сказати, феміністичному. Якщо «Мандарини» – це суцільно чоловіче кіно, то в «Страшній матері» діє талановита письменниця на ім’я Манана, котра пише наскільки провокаційну, настільки й талановиту прозу. Вона втягується у війну із власною родиною, сама стає маргіналкою, але не здається, використовуючи всі ситуації, що складаються, як матеріал для роботи. Нато Мурванідзе чудово справляється з цієї роллю бунтівниці, котра стає для оточення справжнім чудовиськом, хоча насправді всього лише хоче реалізуватися як мисткиня. Коли зрештою – непрямо, але переконливо – нам дають зрозуміти, що роман і життя злилися на екрані в єдине ціле, це справляє майже вибуховий ефект.

З іншого боку, менш цікавими виглядали роботи, що замикалися у суто сімейному просторі. «Ворони», «Тиха ніч» та «Антена» при непоганих акторах були обтяжені стандартним мелодраматизмом, а «Опіка», хоча й являє собою режисерський професійний витвір і була за це навіть відзначена в Києві призом ФІПРЕСІ, аж занадто прямолінійно подає сценарій: із самого початку зрозуміло, хто лиходій (впертий батько-самодур) і хто жертви (родина, що намагається від нього втекти).

Кадр із фільму «Вантаж»

Особняком стоїть «Вантаж» Огнєна Главонича, що отримав спеціальну відзнаку в повнометражному конкурсі. Це фільм для нас, українців, у певному сенсі повчальний, бо показує, як можна осмислювати в термінах мистецтва кривавий досвід нещодавнього минулого. Протагоніст на ім’я Влада працює водієм вантажівки у розпал війни в Косовому та бомбардувань НАТО мілошевічської Югославії в 1999 році. Влада їде по розореній війною країні, нічого не знаючи про вантаж це йому заборонено. Але на місці вивантаження дізнатися йому все одно доводиться. Бо це і є головний вантаж війни, і позначається він цифрою 200. Тож доводиться якось жити з цим знанням, робити свій вибір. Главонич показує жах війни опосередковано, через інколи просто вбивчі деталі – наприклад, скляну кульку, що стукається всю дорогу в стіну вантажівки, а потім, будучи знайденою водієм, викликає в ньому незворотні зміни. Отакі точні й красномовні подробиці закріплюють фільм у пам’яті.

Звісно, рамки одного фестивалю – доволі істотне обмеження. Але, зважаючи на загальну якість відбору – а відверто провальних фільмів тут не було – можна дійти певних висновків.

Отже, молоді європейські режисери й режисерки на сьогодні не надто ризикують експериментувати з формою. Переважають все ж таки лінійно побудована оповідь, відпрацьовані стилі зйомки та монтажу. Недолік такої стриманості – в тому, що автори-початківці інколи забувають, що кіно – мистецтво все ж таки візуальне, а не оповідальне, й тому бачимо екранні аналоги роману. Камерність і небагатолюдність таких сюжетів не гарантує, втім, їхнього успіху; скоріше, тут важить пристрасність авторської позиції. Пульс мистецтва найкраще відчувається там, де герої чи героїні перебувають посеред різного ступеню конфлікту із соціумом, байдуже, представлений той соціум родиною, фабричним цехом, невеличким селом чи цілою країною, що воює. До завжди цікавого для молодих соціально обґрунтованого конфлікту додалася також тема гендеру, того, що називають статевою орієнтацією – можна сказати, що це один із революційних мотивів сучасного кіна.

І ще один, більше емоційний момент – майже всі фільми лишають для своїх героїв надію. Інколи зовсім примарну, але все одно лишають. Ні в кого немає блек-енда, хоча й до хепі-ендів буває далеченько. По суті, сучасне дебютне кіно – це кінематограф тихих сподівань.

Що ж стосується України, то тут висновки, як і все в нас, суперечливі. З одного боку, «Молодість» справляється зі своєю роботою – комплектує конкурси сильними роботами, знайомить нас із гідним дебютним світовим кіно, яке ми за інших умов не побачили б. З іншого – притому, що минулого й цього року на екрани вийшло вдосталь вітчизняних повнометражних дебютів, серед них не знайшлося жодного, що міг би змагатися з роботами закордонних авторів. Але це вже – матеріал для окремої, некороткої розмови.

Текст: Костянтин Левін

Залишити коментар