Понеділок, 21 вересня

Уже з цього четверга, 14 червня, увага всього футбольного світу без перебільшення буде прикута до Росії, де упродовж місяця триватиме Чемпіонат світу-2018. Власне, в перший день, за традицією, пройде лише один матч-відкриття – господарі, тобто Росія, зустрінуться з Саудівською Аравією (18:00, група «А», Москва). Передуватиме цій грі вже доволі гучно анонсоване в російських та світових медіа пасофне офіційне відкриття турніру, на який з’їхалися 32 найсильніші команди світу.

Росія вперше в своїй історії буде господаркою світового чемпіонату з футболу. Також це стане перше проведення мундіалю в Східній Європі та на території двох частин світу одночасно – Європи і Азії. Щодо цікавих нюансів, які б могли позитивно виокремити саме цьогорічний ЧС, можна хіба що відзначити суто спортивне нововведення – вперше на турнірі такого рівня буде використана система відеоповторів. Ці факти, здається, вичерпують важливі деталі, які б дозволити РФ як країні-господарю увійти в історію світового футболу в позитивному плані. А от негативних підстав, як не дивно, назбиралося чимало: від тотального бойкоту турніру світовими лідерами, до тисяч саркастичних та уїдливих фото- і відеознущань в інтернеті з Росії, яка так і не змогла пристойно підготуватися до змагань. Утім, про все по черзі…

Скандал на старті

Ще далеко до свого початку 21-й Чемпіонат світу з футболу ФІФА уже встиг гучно «нашуміти». Усе почалося з підозр у корупції – світова преса видала на-гора десятки серйозних розслідувань та аналітичних матеріалів, у яких журналісти звинуватили вище футбольне керівництво світу в тому, що 2010 року рішення проводити ЧС-2018 саме в РФ містило «корупційний складник». Європарламент у червні 2015 року навіть підтримав заяву голови ревізійної комісії ФІФА Доменіко Скелі про те, що Росія і Катар можуть бути позбавлені права на проведення Чемпіонатів світу з футболу в 2018 і 2022 роках у тому разі, якщо факт корупції доведуть. Крім цього, західний світ буквально смакував факти нечуваних раніше витрат на будівництво стадіонів та інфраструктури в Росії, писали, що «російські мафіозі» отримують надприбутки у вигляді «відкатів» тощо.

Пізніше світовими ЗМІ починалися прорізатися поодинокі голоси із закликами не їхати на турнір до Росії, бо там суттєво порушують права людей… А після 2014 року, коли РФ відкрито проявила агресію проти України, окупувала Крим і частину Донбасу, коли виявилося, що «Бук», яким терористи збили МН17, перебував на озброєнні російської армії, заклики про бойкот ЧС-2018 або термінову зміну місця проведення тільки посилювалися. Дійсно, Англія або Іспанія з Португалією (спільна заявка) могли б швидко оновити наявну інфраструктуру і провести змагання у себе, аби на це була політична волі світових лідерів (ці країни разом із РФ змагалися за право господарювати на турнірі). Однак футбол, як і увесь спорт, окрім власне атлетичного протистояння, є елементом брудної політики та великих грошей. Дуже великих. Тому європейські політики, глави держав, світові лідери якось надто стримано надалі закликали вболівальників не їхати в Росію та на «свято футболу, хотдогів і пива», і, по суті, далі порожніх «дипломатичних обурень» справа не дійшла.

І хоча сьогодні, у переддень відкриття ЧС, майже зі 100 % впевненістю можна сказати, що на відкритті фінальної стадії поруч із Путіним ніхто із лідерів G7 не стоятиме, Кремль свого частково досягнув. На турнір у Росію приїдуть майже півтора мільйона іноземців з усього світу. А отже, футбол легко використають як інструмент пропаганди та піару, бажання показати світові, що РФ – мирна і цивілізована країна, в якій можна нормально проводити час.

«Що це за українці?»

Серед півтора мільйона спортивних туристів, які планують їхати до РФ на ЧС, щонайменше 5 тисяч – українці. Саме стільки людей, за словами першого заступниці голови Верховної Ради України, члена гуманітарної підгрупи ТКГ на переговорах у Мінську Ірини Геращенко, придбали квитки на матчі та… планують ними скористатися. У соцмережах цю новину зустріли вкрай негативно. Сотні людей писали про те, щоб СБУ не впускала назад «так званих українців», бо це цинічно й підло їхати на свято футболу до країни-агресора. Офіційно МЗС, українські прикордонники, голова ВРУ і навіть президент України закликали співвітчизників утриматися від поїздок до агресора, адже «наша країна не в змозі буде вчасно надати юридичну та іншу допомогу».

Хоча національна збірна України з футболу, як відомо, не змогла отримати путівку на фінальну стадію змагань, тема проведення ЧС в країні, яка веде проти нас війну, все одно продиктувала внутрішній порядок денний у вітчизняній політиці. Одні депутати закликають бойкотувати і взагалі не дивитися футбол, інші – намагаються спекулювати темою для підігрівання електоральних настроїв, говорячи, що нічого поганого в цьому немає, бо «спорт – це лише спорт». Своєрідною кульмінацією стало популістське рішення спробувати у ВРУ заборонити трансляцію турніру в Україні. Спочатку головним транслятором мав бути Перший національний канал – «UA: Перший». Коли новоспечене «Суспільне ТБ» відмовилося, ініціативу перехопили у ТРК «Україна». Згодом керівництво каналу також відмовилося від трансляції і право показувати ЧС в Україні придбав телеканал «Інтер». Кілька днів на всіх ефірах деякі народні обранці «рвали горло», переконуючи українців, що трансляція матчів, які проходять в Росії, – суперечить інтересам нашої країни. А потім… у Верховній Раді просто не вистачило голосів, щоб включити у порядок денний проект постанови про недопущення трансляції в Україні Чемпіонату світу з футболу в РФ. Чому ця тема – звичайний популізм? Бо за бажання і голосів вистачило б, і рішення можна було провести через інструмент РНБО.

Чемпіонат світу з футболу відбудеться. І він пройде в Росії. Подобається нам це чи ні. Його будуть транслювати на увесь світ і зокрема в Україні. А тисячі наших співвітчизників не просто дивитимуться матчі в пабах та ресторанах, а й поїдуть до країни-агресора. Це реальність нашого часу. Як і те, що тисячі українців, навіть залишаючись відданими футбольними вболівальниками, за мундіалем свідомо не стежитимуть. Ці люди – активні учасники акцій на підтримку українських політв’язнів у Росії, вони малюють плакати (як український художник Андрій Єрмоленко, який своїми роботами показав, що не можна їхати в Росію через анексію Криму, підтримку нею бойовиків на сході України, збиття «Боїнга» над Донбасом, бомбардування сирійського Алеппо та отруєння Сергія Скрипаля у Британії), відмовляються у своїх ЗМІ будь-як висвітлювати хід ЧС-2018…

Така реальність гібридного часу, в який ми живемо. І відповідь на запитання – дивитися чи не дивитися – кожен, звісно, знаходить для себе сам. Утім, навіть якщо зосередитися суто на спортивних баталіях, що розгорнуться на російських футбольних полях, таки складно буде абстрагуватися і вдавати, що ми не знаємо, як щонайменше у трьох містах (Москва, Краснодар і Ростов-на-Дону), де відбуватимуться матчі Чемпіонату світу-2018, знущаються над українськими політв’язнями.

Текст: Вадим Лубчак

Залишити коментар