П'ятниця, 25 вересня

Інші друзі

Мамина подруга нещодавно сказала, що екологія у нас стала страшна, людству капець, адже он скільки «хворих дітей» народжується. На її думку, «хворі» – це діти, народжені з різними розладами і певними вадами. Вона обстоювала думку, що раніше їх було значно менше, а то й взагалі не було. Я тоді скипіла і дуже бурхливо розказувала їй, що всі ці «інші діти» були завжди, просто багато років у тіні. Суспільство їх не помічало. Суспільство викреслювало їх зі свого життя.

У моєму дитинстві не було жодної дитини із синдромом Дауна, ДЦП, РАС (розлади аутичного спектру). Але це зовсім не означає, що їх не було зовсім. У ті часи. Подібні діти відразу отримували шифр «біологічного матеріалу», їхніх батьків вмовляли в пологовому відмовитися від дітей, їх здавали в інтернати немовлятами й назавжди, їх не випускали з дому. Вони були, але їх не було в нашому оточенні.

Ми жили в досить ізольованому суспільстві, де всі діти мали бути здоровими, розумними і світлошкірими. Так-так, навіть на темношкіру людину наше дворове суспільство реагувало, як на дивне диво. Ми довго навіть не знали, що такі люди є у світі, не кажучи вже про можливість взаємодії з ними.

Світ змінюється. Зараз мені 38 років, моїй доньці 6. Вона приводить на майданчику знайомитися зі мною свого друга і каже: «Мама, це Веселий Саша». Я перепитую: «Саша?» Надія наполягає: «Ні, це Веселий Саша». У Саші синдром Дауна, він весело сміється. Питає: «Сьо це у тебе? Бантік?», і перш ніж я встигла відповісти, він смикає за зав’язку, на якій трималась спідниця, я ловлю спідницю, і ми весело гигочемо разом. Саша каже: «Я поняв, у тебе на бантіку делзуться ноги», і ми сміємося ще голосніше. Адже це дуже круто підмічено, «ноги на бантіку від спідниці», на наш сміх уже біжить Сашин тато, і я бачу, як йому стає легше від того, що його сонячного хлопчика приймає світ дитячого майданчика.

У Наді є ще один дружок. Діма особливий, особливий у тому, що знає дуже багато усіх комашок і жучків і у своєму світі він не терпить дорослих. Він говорить майже завжди числівниками, і тільки з дітьми або з мамою, він дивиться в очі мурахам, але ніколи не подивиться в очі тому, з ким говорить, саме тому він завжди в темних окулярах. Я й не знала б, що там з Дімою, якби Надя не розказала. І дивлячись на те, як його сприймає Надія, я думаю, що він не особливий і не інший, він просто дитина, в якої, як і у всіх, є свої потреби. Одні, наприклад, люблять маститися брудом і верещати, а цей просто не хоче, щоб з ним говорили великі люди, любить комах, жуків і числівники.

Іноді мені здається, що в питанні сприйняття «іншості» й «особливості» людей у суспільстві ми виходимо з печери. Так-так, дорослі, розумні, з гаджетами в руках, з острахом озираємось і виходимо з печери, усвідомлюючи, що, окрім нас, двоногих і стереотипномислячих, є іще люди. Ми вчимося з ними жити, співпрацювати, говорити, ми вчимося поважати їхні бажання і потреби. І я думаю, що покоління моєї дочки, а може, й раніше, виросте й не буде бачити в них іншості, вони вчитимуться в одних школах і вишах, ходитимуть на одні танці й карате, гратимуть на одному фортепіано, ділитимуться книжками і, врешті, працюватимуть теж разом. Суспільство від цього тільки збагатиться.

А мамина подруга… врешті погодилась, що то не екологія винна, а суспільна сліпота.

Татуся Бо

Залишити коментар