Понеділок, 21 вересня

Просто йодль

Цей козел розлігся на м’яких подушках трави, якраз навпроти мого балкона, щось жував – і при цьому пучок його хіпстерської бороди ходив туди-сюди, як віхоть, яким білили в нас колись хату. Він і був білим.

І дивився козел той конкретно на мене як я після душу ходила в глибині кімнати, завита в рушник. Очі в нього були жовті, а зіниці перекреслювали їх горизонтально навпіл і це був погляд нетутешньої, неземної істоти. Зовсім неясно було, як саме ці очі сканували мене. Може, він бачив наскрізь і його бавило, як пульсує мій серцевий м’яз, як поштовхами подає червону кров венами по всій системі моєї будови, може, це його заворожувало… Довелося ледь не поповзом пробиратися до вікна й зашморгнути фіранку. Аж тоді він одвернувся й почав дивитися вгору, на своїх кіз. 

Козяче стадо цих марсіанських істот з вертикальними зіницями було з шість десятків розвалилося після свого сніданку якраз на вершечку яскраво-зеленого, щойно пофарбованого золотим вранішнім сонцем, горба. Це було так красиво білі-білі кізки й козенята лежали на тому свіжої зеленої акварелі горбі, як пухнаста хмарка. Біля них стояла ясно-зелена, в тон, емальована ванна, наповнена прозорою й чистою водою. І час від часу кози граціозно піднімалися на колінця й пурхали до неї. І опускали у ванну одразу кілька голівок попити. Їхні вушка стирчали теж вертикально, стикалися одне до одного яскравими жовтими кліпсами з номерками на них і це спліталося на цій картинці в загадковий сецесійний орнамент.

Тут бракувало поряд якогось Клімта. Картина була цілковито в його гамі кольорів і гнучкості ліній. Та поряд жила лише я, наймаючи в Розмарі й Гансена спальню й кімнату в чудовій частині їхнього простого будинку балкон, увесь уквітчаний геранню, бальзаміном та бегоніями, виходив на схід, і сонце, вставши з перин раніше за мене, навшпиньки втікало за ріг дому на ту мить, коли я, ще й не розплющивши очі, плелася прочиняти двері назустріч пахучій прохолодній хвилі ранкового альпійського вітерця.

Переді мною стирчала висока гора, вже на цю мить глибокого темно-баклажанового кольору, волохата від хвойної лісової порослі, з голою гострою верхівкою, що врізалася в небеса, як пощерблене лезо. І я весь час поглядала, чи звідти бува не бризне кров…

От чесно тут дуже бракувало художника, тому пробую все це замалювати хоча би словами, бо це не можна не залишити в якомусь альбомі!

Вставала я кожного ранку рано щоразу заради  ще однієї картини: от зараз в цю біло-зелену пейзанську ідилію вступить п’ятеро коней чистого кармелітового кольору. Вони йтимуть стрімко, довгі, білого льону гриви летітимуть за ними, ніби крила. Їх проводжатимуть Розмарі й Гансен, щоразу одягнені на світанку так, ніби хтось готував їх до цього виходу на сцену: вона в ніжній батистовій блузці й бавовняній спідничці, він у світлій сорочці й довгих шортах. Цей короткий і стрімкий марш-аллє завершувався завжди тим, заради чого я й стояла у відкритому вікні: Розмарі сплескувала руками Гансен відкидав стрічку, що відтинала долину від узгір’я… І п’ятеро коней стрімко, відштовхнувшись сильними ногами, підносилися з долини на гору, їхні крила кольору льону трепетали й летіли за ними і з моєї точки спостереження, з відкритого вікна, це було, як ніби в небо тікали п’ятеро пегасів. Двоє дорослих і троє пегасенят.

За годину можна спускатися снідати. 

Корзинка для хліба завжди була встелена серветкою з вишитими на ній словами. У перший ранок я розправила її, щоби розібрати німецьку довгу в’язь. Дуже літня, досконало причесана пані з крейдяною усмішкою порцелянових зубів дивилася пильно на мене з кутка нашої маленької пахучої їдальні й спитала тоном моєї першої вчительки :

Розумієте, що там написано?

Ох, звісно! «Дякуємо Богові за наш щоденний хліб!» У нас теж так дякують, сказала я.

І з тої хвилини порцелянова сусідка полюбила мене й взяла під опіку на наших сніданках.

Вона не лінувалася вставати зі свого крісла, підходила й давала поради, що краще покласти собі в тарілку за шість літ, як вона регулярно приїздить сюди раз на рік із своєї Німеччини, пані Грета добре вивчила смак кожного джему в цих пузатих баночках. «До речі, frau Olya, зауважте, що кожен із цих чудових джемів зварений особисто Розмарі! Це не можна не цінувати! А цю булочку беріть руками відкиньте ті щипчики! Відчуйте, яка вона тепла і яка тоненька й крихка її шкориночка це теж випікає Розмарі!» 

Повз мою увагу не проскочило, що в цю мить пані Грета вправно зісмикнула зі столика місцеву свіжу газету з фото Путіна на першій сторінці й заштовхала подагричною ногою подалі під довгу скатертину. «Камон, пані Грето, дякую, моя дорога, та я вже бачила… А що там написано чого він там всміхається так перед тою почесною вартою?»

«Написано в насмішкуватому тоні мовляв, приймали, як на шоу», строго сказала спіймана на гарячому моя опікунка й продовжила вихваляти чесноти Розмарі. Газета потім зникла і  я не змогла ввімкнути свій перекладач і перевірити. От усе ж треба вивчити хоч трохи німецької, казала ж собі!

Тим часом за вікном щось захарчало й затріщало. У двір задом засовувався високий і довгий фургон, на вузькому повороті він вперся кутом у чудовий крислатий дах нашого будинку й зараз розносив його.

О, майн Гот! застогнали ми з Гретою й заніміли, боячись тих сліз і прокльонів, що зараз почнуться, бо Розмарі з Гансеном з’явилися на звук.

Але й далі цвірінчали з дерева якісь нелякані пташки, грала з айпода безтурботна австрійська мелодія. Роз стояла, обнявши себе руками, й спокійно дивилася, як чоловік вийшов і посміхався назустріч вбраному в жовто-зелений комбінезон водієві, що спустився з високої кабіни.

Водій глянув на результат свого паркування, витяг записник і щось там надряпав. Мабуть, відмінусував заробіток. 

«Він новенький, сказала Розмарі. та не хвилюйтеся, хіба ж це вперше! Тут вузькі вулиці. Гірше було минулого разу. Тут заборонено їздити великим тракам. А той їхав із Угорщини, навігатор завів його сюди. Він нам розніс півдаху на повороті. І знаєте що? Залишив нам телефон своєї компанії, ми спілкувалися про відшкодування, а потім вони почали кидати трубку там, в Угорщині. І все. Уявляєте, як негарно?

А це свій. Усе буде гаразд. Полагодять».

«Свій» ввімкнув якийсь механізм, ступив на нього й той почав піднімати його на рівень високих дверей фургону. Потім відкрив двері і звідти повалила морозна пара. Це був холодильник. Чоловік спокійно зайшов туди й не вертався рівно стільки, що ми з Гретою вже почали перезиратися й думати, чи не зачепився він там за який гак, і як ми його звідти, задублого, потім видобудемо…

Але він з’явився з двома ящиками, навіть червоні його щоки не притушили свого пашіння, спустився на своїй машинці вниз і поніс це все на кухню. «Це я беру заморожені булочки, пояснила Розмарі. Ось чому щоранку я встигаю випекти їх для вас, бо хочу, щоби ви їли лише дуже свіже». 

Коли вона все встигає взагалі ми розмовляли про це якось дорогою на залізницю, куди вона захотіла відвезти мене, щоби я не втрачала на дорогу час: бо надумала навідати сусідній Раттенберг, де здавна живуть склодуви. Та не так вона дбала про час, як уже два дні сердито пирхала й бурчала, що я довірилася тому пройдисвіту-таксистові і він, свиня, здер із мене шкуру, коли привіз сюди.

Розмарі раніше працювала в банку, в місті, досить великому, й було в неї все простіше. Але батько Гансена лишив їм цей тоді недобудований дім у тихому Бад-Герингу, на плато над долиною річки Інн біля підніжжя гори Пельвен і вони вирішили жити ось цим життям.

«Не уявляєте, як мені було! Чоловік о 5-й ранку щодня від’їжджав на роботу а я сама з оцим усим, з двома малючками, кіньми й усим, що Ви бачили… Зараз уже полегшало він пішов на пенсію, я стала теж старшою й розумнішою. Але раніше я мала в банку шефа й вікенд, а тепер у мене все життя належить лише мені але й сім робочих днів. І це ніколи не змінюється!

Та, знаєте, я все ж по обіді навчилася вивільняти час… І тепер, поки чоловік дивиться матч, можу покататися на велосипеді… Якщо не прийде сусідка, що завжди так довго розповідає те, що можна сформулювати одним реченням. Але вона мила…»

Розмарі не вміє скаржитися. І це вже була безмежно довірлива сповідь. Я потім багато спостерігала за нею. Як вона нечутно проходила кімнатами з двома важкими поливайками й поливала десятки своїх вазонів, як протирала величезне дерев’яне різьблене розп’яття в кутку вітальні, розставляла на кожному столику маленькі вазочки з волошками, ромашками й чебрецем. Як рахувала напрасовані вишиті наволочки вирішивши зробити в домі половину, де би могли зупинятися мандрівники, вона влаштовувала усе, щоби їм було не сумно за домом. Як сиділа за касою й підраховувала зароблене, проводжаючи чергових пожильців, тихенько шепотіла про себе фюнфсін, цванціх… Оці цванціх центів зворушували страшенно до копієчки вкладала, вручаючи решту… Вона цінувала найменше, за чим тільки стояла праця. Як вранці зустрічала кожного і точно пам’ятала, куди вони збиралися вчора, й ніколи не переплутала, розпитуючи, як їм там велося. І кожен вірив, що саме його особисті подробиці цікавили Розмарі найбільше… Гансен лише один раз виправив її, коли вона сказала мені, що ми можемо посидіти й попліткувати трохи зараз він дивитиметься матч Австрія Британія. «Бразилія, майн лібе…», похитав головою докірливо.

Я хотіла загладити цю непробачну помилку й перевела мову:

От, Гансене, дорогий, їду й так і не почую тірольського йодля, не встигла…

Оцього? і він легко видав звук альпійського ріжка, з низького грудного на фальцет…

Святий Боже, Ви це вмієте?

Так у нас з першого класу в школі всі це вчать, тіролець не може цього не вміти!

І він пішов дати перед матчем коням свіжих альпійських трав тих, із яких ми смакуємо корисні чаї для свого конячого здоров’я.

Нічого надзвичайного не сталося ніби в цій ніби вишитій на тірольський серветці моїй мандрівці, та їду додому, як на світ народилася… «Жодна година твого життя не змарнована, якщо ти її провів у сідлі», чомусь сказав мені Гансен, хоч я нічого не спитала… А Роз раптом обняла й тримала, поки водій автобуса не вирішив таки делікатно посигналити, що вже би й час…

Ольга Герасим’юк

Залишити коментар