Середа, 28 жовтня

Датський режисер Сімон Леренґ Вільмонт зняв глибоку та чуттєву документальну стрічку про життя українського хлопчика Олега, його бабусі та найближчих друзів. Вони живуть у так званій «сірій зоні» АТО на сході України. Фільм «Віддалений гавкіт собак» показує глядачеві процеси дорослішання, побудови довіри і втрати близьких. Показ фільму відбудеться в одеському Зеленому театрі в рамках проекту DOCU/XIT

Opinion поговорив із режисером, який зараз перебуває в Сербії, про його роботу і життя в Україні.

Увага – в розмові містимуться описи сцен фільму.

Привіт, Сімоне! Що саме ти робиш у Сербії?

У нас останнім часом відбувається багато показів фільму, тож зараз ми на фестивалі документального кіно в Белграді.

Сімон Леренґ Вільмонт

І які відгуки отримуєте?

Вау. Історія фільму від самої прем’єри – чудова пригода. Вперше він був показаний на IDFA (Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі), що є таким собі «Оскаром» серед документального кіно. Там ми виграли New Talent Award, і, починаючи звідти, все тільки ставало краще. На сьогодні фільм вже виграв близько 19 нагород.

А ваші головні герої, вони бачили фільм?

Звісно. Я б не наважився випускати кіно без того, щоб вони не побачили його. Ба більше – вони й були першими глядачами. Ми пішли до маленького кінотеатру і влаштували показ тільки для головних героїв – Олега, Олександри, Ярика, Кості й Альони. Це був чудовий показ. Всім дуже сподобалося. Костя переймався через те, що забагато лаявся на екрані, але загалом все пройшло добре.

Кадр із фільму «Віддалений гавкіт собак»

І як вони зараз, досі живуть у «сірій зоні»?

Ярик повернувся до своєї мами та її нового чоловіка, тож зараз у Гнутовому досі живуть Олег, Олександра і Костя.

Вони планують і надалі залишатися там?

Знаєш, у мене склалося враження, що Олександра постійно в роздумах – чи варто їхати, чи залишитися. Не гадаю, що в неї є думка «залишитися, хай там що…», вона постійно переймається тим, чи не занадто небезпечно залишатися у Гнутовому.

Що ж прийшло першим? Ідея зняти кіно про саме таку сім’ю в таких обставинах чи зустріч із вашими героями? Як ви знайшли їх?

Я був у процесі пошуку дитини, котра б жила у зоні військового конфлікту. Мені було цікаво дізнатися, як минає таке дитинство, коли увесь твій світ нестабільний і небезпечний. Куди ти йдеш і що робиш в пошуках цієї стабільності та комфорту?

Так що ми з моїм фіксером поїхали до цієї частини фронту, пішли в школу шукати дітей, що жили в цих районах. Я всім ставив однакове питання, я просив їх розказати, що вони відчувають, коли йде обстріл і їм страшно? Це б дало мені достатнє розуміння того, чи здатна ця дитина вільно і чітко висловлювати свої емоції? Ми опитали багатьох дітей, але ніхто з них не міг сказати чогось конкретного. А потім ми зустріли Олега. Він просто подивився на мене і сказав: «Коли я чую перший постріл, мені здається, що невидима рука простягається до моїх грудей, хапає мене за серце і сильно стискає його разом із вибухом, поки моє серце не перетворюється на маленький холодний камінь».

Я і досі зберігаю цей запис.

Кадр із фільму «Віддалений гавкіт собак»

А як Олександра потрапила у стрічку? Мені іноді здавалося, що ти знайшов єдину в світі родину, що б змогла розповісти таку історію.

Чесно кажучи, спочатку я не планував, що в моєму фільмі будуть показані такі особливі родинні стосунки. Це прийшло у процесі зйомок і роботи над фільмом.

Правда? В самому кіно ви жодного разу не назвали Олександру за ім’ям, й іноді здавалося, що її персонаж є таким собі задуманим архетипним образом жінки і берегині. Я думав про це у процесі перегляду, а тепер виявляється, що спочатку ви навіть не планували показувати ці стосунки.

Так завжди з документальним кіно. Спочатку ти знаходиш цього хлопчика з його історією, і потім несподівано – цю неймовірно сильну, розумну й турботливу жінку. Вона опікується Олегом і робить усе, щоб вберегти та захистити його від жахів війни. Він зі свого боку дає їй надію і сили продовжувати. Це все виявилося вже у процесі зйомок, і вона дійсно іноді здається такою собі архетипною жінкою, але це так тільки тому, що люди завжди шукають ці «червоні нитки» колективного досвіду. Хоча насправді вона проста жінка, яка опинилася в цих екстремальних умовах.

Розкажи про свою методу роботи з дітьми. Я продивився твою фільмографію і виявилося, що ти не вперше знімаєш кіно про дітей. Як ти досяг такого рівня довіри від Олега?

Насамперед, важливо знайти людину, якій байдуже, коли її знімають. Деяким вдається зовсім не звертати на це уваги. Як і було сказано, я проводжу досить багато часу з дітьми під час зйомок. Я просто гуляю з ними, роблю те ж саме, що і вони, без камери. Потім, в якийсь момент, я кажу: «Все, протягом цієї години мене немає». Спочатку вони постійно дражнили мене, намагаючись спровокувати реакцію, але досить швидко вони звикали до цього і починали займатися своїми власними справами. Тоді починалася магія.

Кадр із фільму «Віддалений гавкіт собак»

Чи відчував ти відповідальність за них протягом роботи? Ви ж бігали полем під час бомбардувань, стріляли з пістолета, плавали у річці. Як тобі вдавалося знаходити баланс між роботою і питанням відповідальності як старшого?

У мене виникало дуже багато питань етичного характеру впродовж усього процесу. Спочатку я намагався бути дуже обережним, і ми багато від чого відмовлялися через те, що це було ризиковано. Коли ми знімали сцену біля річки вночі, я запитував, чи варто піти додому, щоб сховатися від бомбардування. Але вони, звісно, тільки повернулися до мене і сказали, що залишаться і будуть пекти свою картоплю на вогні. Тож переді мною постав вибір – примусити їх піти додому заради безпеки чи залишитися і відзняти цю дуже потужну емоційну сцену. Про всяк випадок я завжди мав із собою аптечку. Ми з фіксером багато говорили з приводу того, щоб не занадто обмежувати їхні дії. Інакше це призвело б до того, що ми раптом опинилися б у створеному нами неправдивому світі.

Кадр із фільму «Віддалений гавкіт собак»

Плюс, звісно, із самого початку вони постійно ранили себе: різались, стрибали з високих точок, билися. Тож під кінець я просто звик до цього способу життя. І коли ми знімали сцену з пістолетом, я зі своєю аптечкою просто подумав: «А що ж дійсно такого поганого може трапитися?»

Розкажи детальніше про технічну сторону питання. Скільки часу пішло на те, щоб відзняти весь необхідний матеріал? У фільмі змінюється декілька пір року, ми бачимо зиму, літо, весну, знову зиму…

Весь процес зайняв десь близько півтора роки. Я повертався кожного другого місяця, щоб познімати впродовж тижня. Тож маємо 10 тижнів зйомок впродовж року з половиною.

Кадр із фільму «Віддалений гавкіт собак»

У тебе був перекладач?

У нашій команді був тільки я і мій чудовий фіксер, тож він і виступав в ролі перекладача. Але в більшості сцен його не було поряд. Він навчив мене близько 20 основних фраз, що мені були потрібні для зйомки. Він також навчив мене слову «стрелять», тож коли я чув його від хлопчиків, то розумів що йдеться, скоріш за все, про війну. Тоді я кликав його і питав, чи він чув, про що вони розмовляли. Іноді ми просили їх повторити.

Розкажи про останню сцену в фільмі? Ти залишив камеру, щоб Олександра зняла її?

Десь на половині роботи над проектом я зрозумів, що мене може не бути там, коли стаються дійсно потужні бомбардування, а я хотів би додати їх до фільму. Тому в якийсь момент я попросив Олександру зняти їх, якщо мене не буде поряд. Вона зраділа такій можливості допомогти і надіслала 4 чи 5 кліпів, з яких один ідеально підійшов. Я радий, що вдалося додати до фільму щось, що вона зробила власними руками.

Кадр із фільму «Віддалений гавкіт собак»

Питання щодо її реплік: іноді здавалося, що вона читає наперед підготовлені рядки – так спокійно і розмірено вона це робила.

Зазвичай я не знімаю інтерв’ю з моїми героями, але у випадку з Олександрою це був найкращий спосіб заспокоїти її та отримати потрібну інформацію. Вона має досвід спілкування з журналістами, тож і до інтерв’ю звикла. Спочатку я не планував додавати ці відео до фільму, але в якийсь момент фіксер зауважив, що вона розмовляє спокійно і вивірено, тож деякі слова звучать дуже поетично. Тому я вирізав такі рядки і додавав їх під час монтажу.

Останнє питання – щодо назви фільму. Як прийшла ідея назвати фільм саме так? Насправді ж собак у ньому ми не бачимо, але чуємо постійно.

Існує багато версій і причин для такої назви. Але головною є ця річ, що я вивчив від солдат. Вони намагаються завжди тримати собак поряд, тому що ті є такою собі примітивною системою сповіщення. Зазвичай собаки раніше за людей чують звуки гармат, тож другі мають більше часу, щоб зреагувати. Врешті-решт, цей звук собачого гавкоту стає таким собі переслідувальним знаком постійної небезпеки, що оточує щоденне життя цих людей.

Розмовляв Саша Населенко

Залишити коментар